Баста, синьйоро!
Автобус із туристами, що вигладжує Європу і перманентно перебуває у дорозі тижнів зо два й більше, плавно, цілком природно, стає таким собі комунальним островом. Група — це завжди інтрига, і слід сказати, що антиподи виявляють одне одного майже миттєво. Вони досить швидко міняються місцями в автобусі — часом погоджуються на гірші й не біля вікна, аби лишень не бути поряд із невідповідною персоною, і приходить спокій для всіх. Головне — щоб відкритість до нових вражень не замусолилася приземленістю чийогось роздратування. Кому хочеться в подорожі, якщо їдеш не з сім’єю чи близькими друзями, вивертатися і ніби просочуватися крізь дірочки сиру, бажаючи комусь сподобатися. Та ще й за свої гроші.
Перші суперечки починаються під час вибору нової екскурсії поза програмою. Одні хочуть, інші — ні. Причому потім часто ці додаткові поїздки запам’ятовуються як яскравий подарунок.
У багатьох із нас не виникало бажання їхати до музею Swarovski, що між Зальцбургом та Інсбруком. Сама, пам’ятаю, думала: ну, побачу море виблискуючих витребеньок, що це додасть? Краще мчати, не затримуючись, до мальовничого весняного Інсбрука, щоб застати його чудове міжсезоння: зимовий пік минув, літній високий сезон ще не прийшов. Усе ж завернули до музею, розташованого всередині мальовничої великої гори, що ніби підтримує своїм тілом голову зеленого велетня — символічного володаря царства кристалів.
Найпростіше сказати, що потрапляєш у світ див, та це так банально. Філософія ігрових залів, кімнат така, що сюрреалістичне осмислення, посилене можливостями точної механіки, навіть якась дика демонстрація мод, де частини тіла наче шукають одна одну, так тонко оголює потаємні бажання людини бути привабливою і не розкриватися до кінця, бути успішною і, мчачи життям, не втрачати пружності кроку, впевненості, що за бажання можна вдихнути життя в усе, чого торкаєшся, і навпаки. Адже смак до життя повертає будь-яка прекрасна річ.
Незвичайні метафори створені з найбільшого огранованого кристала у світі вагою 300 000 карат: то ілюзії виблискуючого собору занурюють мов усередину гігантського кристала, то вражає гостросюжетний театр рухливих фігур, що пожирають і рятують ті самі кристали, і, нарешті, обережний рух льодовим тунелем, що поступово виводить із яскравої ночі у сліпучий Усесвіт. І музика, яка звучить музика! Великі майстри створювали музей, ніби даруючи кожному неповторність миті. Але й головна метафора музею в цьому: на золотих плічках повисла велика витончена крапля, що повільно втрачає по маленькій краплиночці. Так тане життя...
І хоча до виразних прикрас байдужа й у фірмовій крамниці під стилізованим зоряним небом нічого не купила, багато туристів обзавелися оригінальними прикрасами і потім довго в автобусі насолоджувалися обновками.
Роздавши нам аркуші й попросивши за бажанням написати свої враження, гід спокійно відкинулася у своєму кріслі — приготувалася відпочити, бо з досвіду достеменно знала, що зараз настане тиша. Зовсім не тому, що всі почали писати, навпаки — ніхто не хотів себе втомлювати — захопило інше. На звороті аркуша були дані на кожного туриста — й усi занурилися у відкриття місцевого значення: виявляється, жінка з першого сидіння старша за свого чоловіка на десять років; а моложава пані зовсім не молода, а пенсіонерка зі стажем; а впевнений у собі спортивний чоловік, котрий здивував вишуканістю манер 45-річну пані, зовсім іще хлопчик — як це йому вдалося так солідно і зважено розважати її... Так ось, гід спокійно подрімала, цю годину вона собі дарувала, схоже, у кожній поїздці. Група була так уражена очевидним, хоч усі знають: біологічний і паспортний вік товаришують зовсім не завжди — що забула стежити за чудовими селами, які миготіли за вікном. Потім ще довго багато хто дивився ніби по-новому на деяких сусідів по автобусу. Щоправда, незабаром усе забулося — прибуття до італійського готелю на ночівлю — час було розім’ятися й відпочивати.
Туристи, слід визнати, переважно були дуже приємними, освіченими людьми, дотепними співрозмовниками, до того ж, що дуже важливо, точними. Значить, ми нікого не чекали.
Все б добре, та ось тестування шведського столу традиційно багато хто не пройшов. Гіду навіть соромно було ходити з нами на сніданки. Приємний професор міг своїми великими руками відразу згребти до десятка маленьких упаковок масла (звичайно, про запас), стільки ж шматочків сиру, хліба... Огрядна вертка жінка з чоловіком так несамовито натискала кнопку автомата, що кава до їхніх чашок наливалася у шестикратному розмірі... Летіли зі швидкістю звуку до їхніх сумок булочки, ковбаски, фрукти... І хоч усі знають, що це непристойно, багато хто набивався провізією на цілий день.
Пересвідчилася, що якщо приходити вчасно, як призначено, вже нічого не залишиться; туристи з інших країн дивилися на спритні рухи з цікавістю і також засвоїли: краще на сніданок приходити до «російських» груп.
Одній самовпевненій і ненажерливій киянці бармен не витримав і процідив крізь зуби: баста, синьйоро! Та йому променисто посміхнулася, наче почула комплімент, і не перериваючи процесу жування, продовжувала запасатися бананами.
Причому люди ж зібралися небідні, та вони здивувалися б, коли б подивилися на себе збоку: виходить, краде не хтось, а ти сам, однак шара така прекрасна. Одним словом, белла!
Погодьтеся, звучить набагато краще, ніж баста...
