Батьки й діти із французьким акцентом
Любов до своїх дітей у крові в будь-якої людини, але манера виражати цю любов різниться навіть у народів, що живуть у тісному сусідстві. На відміну від італійських сімей з їхніми поцілунками й ляпасами, драматичними жестами й бурхливими з’ясовуваннями відносин, французи набагато раціоналістичніші. Не доходячи, однак, до спартанської суворості англійських батьків, на дітей тут швидше дивляться як на молодших товаришів, котрі з віком стають рівноправними партнерами.
У Франції велика рідкість почути в громадському місці дитячий рев — швидше за все це плаче дитина іноземця. У країні, де сторіччями культивувалися вишукані манери та обов’язкова ввічливість, це й сьогодні основна й необхідна умова соціального успіху. Якщо на дитину не гримати, не грубити їй і не вправлятися в жорстокості — де ж їй навчитися цих дурниць? Бо давно вже помічено, що діти виховуються не «читанням моралі», а всім способом життя батьків. За спостереженнями автора, дітлахів, котрі розпустувалися на галльських просторах, лунко ляснути зрідка можуть, але легенько, розглядаючи це більш як моральне, ніж фізичне покарання. Швидше пустуну презирливо спокійно кинуть: «Не удавай із себе дурника!» Що по-справжньому вражає, так це швидкість, з якою припиняються спроби слізного здирства морозива, іграшок та іншого після байдужої маминої фрази: «Крім двох ляпасів, ти від мене нічого не дочекаєшся». Адже про характер французів не скажеш «нордичний». Проте на підвищені тони переходять, тільки починаючи веселитися. Всьому своє місце й час — вбирає дитина з перших років.
Освіта у Франції здавна вважалася найважливішим і найвірнішим шляхом соціального просування, «шляху нагору». Педагогіка й тепер будується на принципі змагальності. Піклуючись про майбутню кар’єру дитини, 3/4 батьків регулярно перевіряють домашні завдання, як би їм самим не було важко розібратися в сучасних підручниках. За поганеньку успішність дітей не карають, але від результатів залежить видача кишенькових грошей і вибір обов’язкових подарунків на Різдво.
Американський спосіб заробляти гроші миттям машин або продажем газет французи не вважають ефективним шляхом виховання. Навпаки, тут переконані, що в дітей є своя відповідальна робота — вчитися.
Наприкінці ХIХ сторіччя вимоги військової справи й потреби економіки спонукали уряд Третьої республіки запровадити загальну, обов’язкову й безплатну початкову освіту. Державні початкові школи у Франції, безумовно, демократичні, але п’ята частина дітей навчається у «вільних», найчастіше католицьких школах, де навчання платне, склад учнів обраний, а підготовка солідніша. Найкращі зразки таких розсадників для еліти в Парижі — приватні школи «Фенелон», «Сен-Луї де Гонзаг», «Еколь Ельзас», де навчаються діти банкірів і членів уряду.
Наступний фільтр соціального відбору — перехід до середньої школи, особливо до ліцею (вони відділені у Франції від початкової школи). До старших класів загальноосвітніх ліцеїв (11—12-ий роки навчання) дійде 1/3 учнів. Випускний клас розділено на 5 секцій, що відповідають профілям вищих навчальних закладів. Випускники ліцеїв, котрі успішно склали екзамени спеціальній комісії, отримують ступінь бакалавра. Однак близько 30% із них зазнають невдачі. До державних університетів бакалаври приймаються без екзаменів, але вже після 1-го курсу значна їх частина відсіваються. Та й ліцей від ліцею різниться. У престижних середніх школах Парижа — «Людовика Великого», «Генріха IV», «Жансон де Сайї» — нащадки тих сімейств, котрі досягли найбільших успіхів у діловому й політичному світі, науці й медицині.
Природним наступним кроком іде вступ за дуже жорстким конкурсом до елітарних вищих шкіл: Політехнічної, Вищої нормальної, Політичних наук й ряду інших, так званих Великих шкіл, котрі за рівнем викладання й престижності стоять вище за університети, відкриваючи прямий шлях до правлячої еліти суспільства.
Таким чином, майбутня кар’єра дитини прямо залежить від фінансових можливостей сім’ї. Мені траплялося розмовляти в Парижі з сивоволосими нащадками російських білоемігрантів, котрі не соромилися своїх сильно поношених костюмів — вони гордо зазначали, що обмежували себе в усьому, лише б дати належну освіту дітям, а потім і внукам.
Однак, коли спеціальність отримано й дорослі діти починають працювати, регулярна грошова підтримка закінчується. Якщо у батьків і перехоплюють у позику до зарплати на купівлю речей, що дорого коштують, то це справді у позику, на відміну від вітчизняної традиції. У Франції настільки потужна система пенсійного забезпечення й соціального страхування, що немає необхідності в допомозі старезним батькам (хоча 9 відсотків стариків з різних мотивів її все-таки отримують). А ось моральні узи сімейної солідарності тут міцні здавна. Майже щотижня запрошують один одного на сімейні обіди в неділю діти, батьки, внуки, котрі живуть окремо, обговорюючи проблеми, що стосуються всіх.
Контакт між поколіннями полегшується тим, що тепер дідусі й бабусі — це модно одягнуті, енергійні, цілком сучасні за поглядами на життя чоловіки й жінки.
Якість життя у Франції дозволяє до виходу на пенсію зберегти гарне здоров’я й, будучи забезпеченими матеріально, займатися спортом, самоосвітою, багато подорожувати. Два образи абсолютно чужі французькому фольклору: палко любимої тещі (внаслідок строго роздільного мешкання) й бабусі-няньки, котра з ранку до вечора обслуговує внучат. Ясна річ, внуків балують, даруючи їм іграшки, солодощі, гроші, але беруть до себе тільки на вихідні, а в селі чи на дачі — на літні канікули. Цікаво, що до бабусь і дідусів, а не до батьків, біжать «виливати душу» внуки в разі особистих катастроф.
