«Блакитні й червоні мрії мої...»

Не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу.

З листа М.Куліша до І.Дніпровського. 1925 рік.

КУРЙОЗ 1980 РОКУ

В історії видань творів Миколи Куліша (1892—1937) був один вельми курйозний епізод. Стався він 1980 року, коли в московському видавництві «Искусство» вийшов ошатний томик українського драматурга, укладений театрознавцем Неллі Корнієнко («П’єси»). Розгорнувши його, можна легко пересвідчитися, що портрет Куліша на початку книжки насправді не є портретом Куліша! Із фотографії 1920-х років на нас дивиться зовсім інша людина — Микола Хвильовий. У шинелі з піднятим коміром, із пронизливим поглядом чорних очей, зіщулений і насторожений...

Сталося непорозуміння, пояснила мені нещодавно Неллі Миколаївна Корнієнко; у видавництві загубили її пакет із фотографіями, тому в останню мить витягли перший-ліпший знімок, вирішивши, що на ньому — «теж Куліш»... У ситуацію втручалося навіть КДБ, і упорядниці довелося вдатися до хитрощів, запевнюючи офіцера, що на знімку — зовсім не Хвильовий, а справжнісінький Микола Куліш!

Тепер та випадкова «підміна» портретів видається навіть знаменною. Адже у Куліша й справді чимало спільного з його ровесником Хвильовим, якщо мати на увазі передусім подібність їхніх доль. Часом здається, що біографії цих двох класиків українського «Розстріляного Відродження» написані «під копірку». В обох — одні й ті ж життєві сюжети: навчання у гімназії (Куліш здобував освіту в Олешках на Херсонщині); у 1914 р. — мобілізація, кілька років фронтового життя, поранення; перші проби пера (Куліш, як згадувала його дружина, «писав у польовій газеті дотепні вірші на генералів і полковників»); розвал армії; революційна хвиля 1917 року, що пробудила «блакитні й червоні» мрії; політичні симпатії до партії есерів; у середині 1919 р., «за більшовиків», — вступ до Компартії; робота в освітній сфері (в 1922—1925 рр. М.Куліш працював інспектором губернського відділу народної освіти в Одесі)...

Для творчості кожному з них — і Кулішу, і Хвильовому — доля виділила трохи більше десяти років. Причому практично весь цей час вони були поруч. Поселившись 1925 року в Харкові, Микола Куліш займався тими ж літературними проектами, що й Хвильовий. З легкої руки друга йому дістався «пост» президента Вільної академії пролетарської літератури, а ВАПЛіте, як відомо, була дітищем Хвильового. Їх і цькували разом за одні й ті ж «гріхи»...

Але справа, зрештою, не в зовнішній подібності біографій, а в типології доль, що мали трагічне завершення.

Прикметою покоління Хвильового — Куліша був світоглядний дуалізм, про який і справді можна сказати так, як у 1932 р. висловився якийсь «И.Украинец» на сторінках газети «Правда»: «полуреволюционеры, полунационалисты» (за версією Леся Танюка, автором цієї статті міг бути Лазар Каганович!). Якщо прибрати інтонації політичного вироку, то з «И.Украинцем» можна погодитися. Так і було. «Блакитні й червоні мрії» жили в душі Куліша водночас. І саме вони, ці мрії, й стали джерелом тяжких суперечностей романтиків революції, які хотіли бути комуністами, творцями нового світу — але й українцями, «аргонавтами» вільної України...

Про це — «Патетична соната» Миколи Куліша (1929 р.), яку німецький драматург Фрідріх Вольф порівнював із «Фаустом» Гете і «Пер Гюнтом» Ібсена. Проте найперша й найближча аналогія все ж — новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» (1923 р.). У Хвильового молодий чекіст із «розчахнутою» душею убиває власну матір (у символічному сенсі — Україну); у Куліша романтик революції Ілько Юга відбирає життя у своєї коханої Марини (символічні значення — ті ж самі). Так їм велить внутрішній імператив революційного обов’язку, витлумаченого відповідно до фанатичних приписів «нової релігії»...

Факт, як на мене, очевидний: тему трагічної роздвоєності Микола Куліш підхоплював «із рук» Миколи Хвильового...

ГОГОЛЬ

Його п’єси взагалі часто апелюють до класичних творів, вступають із ними в «гру», а часом — у вельми складний діалог-полеміку. Діапазон інтертекстуальних зв’язків досить широкий: від Сервантеса й Гоголя — до Іллі Еренбурга й Михайла Булгакова.

Про Гоголя нагадувала глядачам «комедійка» Куліша «Хулій Хурина» (1926 р.), яка багато кому видавалася «радянським «Ревізором»». Джерелом комічних ситуацій у ній є переполох, що зчинився в якомусь провінційному місті, коли там з’явилися двоє пройдисвітів, яких приймають за людей «із центру». Вони і є в Куліша радянським «Хлєстаковим» у двох особах: злодюжка Сосновський, «агент у справі розповсюдження газети «Правда», який привласнив «тисячу карбованців передплати», та його приятель Кирило Кирилько, який видає себе за «члена Вірменського ЦК КП(б)У». Комедія абсурду «по-радянськи» починається з переляку заступника голови виконкому Хоми Божого: Сосновський запитав його, чи правда, що в їхньому місті поховано учителя Хулія Хуреніто, «Еренбургового героя», — а Божий про це ні сном, ні духом не відав. Отож — треба негайно виправлятися, щоб не прогнівити столичних людей; треба шукати могилу того клятого Хулія Хурину, чи як його там...

Так у Кулішевій «комедійці» починається гра довкола ще одного літературного героя. Сатиричний роман колишнього киянина Іллі Еренбурга «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів» (1921) був на слуху. Куліша він міг зацікавити не тільки іронізуванням автора над «новими» більшовицькими порядками, а й тим, що історію Хуліо Хуреніто Еренбург завершував у... Конотопі, де великого Учителя начебто дістала бандитська куля й де його поховали. Тож він придумав свій «Конотоп», у якому, виявляється, з часів Гоголя нічогісінько не змінилося! Та ж запопадливість місцевих чиновників перед чиновниками більшого калібру й їхнє-таки самодурство у ставленні до покірної провінційної «братії»; та ж хитруватість «маленьких» обивателів, готових навіть на кладовищі вирощувати кавуни; та ж готовність влади будь-яку справу блискавично довести до абсурду, фарсу (що в запеклій боротьбі з «леригією», що в гротескному перейменуванні вулиць, що в бездумному реформуванні «педагогічного процесу»)...

Куліш сміявся: так оце вона і є — vita nova по-більшовицьки?! Його Кирилько-Каландаришвілі кілька разів повторює зловісне слово «Ади-наково!» — і воно мовби «зависає» над Кулішевим радянським «Конотопом», нагадуючи читачеві/глядачеві про часи Миколи Васильовича Гоголя і про його сумний сміх...

У сміхові Миколи Куліша також бриніла печаль. Адже йшлося, зрештою, про долю «блакитних і червоних мрій», з якими відбувалися дивні й прикрі метаморфози...

СЕРВАНТЕС

Учитель Хуліо Хуреніто не полишить М.Куліша й тоді, коли він писатиме «Народного Малахія» (1927). Його Малахій Стаканчик — теж пророк, хай і химерний та кручений. Утім, не тільки пророк, а й чудій, фанатик, бунтар, містечковий донкіхот, який раптом вирішив, що його місія — домогтися «негайної реформи людини»...

Що ж спонукало листоношу з вулиці Міщанської, 37 до «місіонерства»? Виявляється, «більшовицькі книжки», що їх він начитався, замурувавшись у комірчині, поки шуміла революція (Куліш, по суті, цитує Сервантеса: Дон Кіхота з Ламанчі так само підштовхнули до мандрів книжки — то були, пам’ятаємо, рицарські романи). А «як зайшла непа», Малахій Стаканчик вийшов із комірчини оновлений, з «голубою мрією» про соціалізм, яку йому хочеться пошвидше втілити в життя. Тому й посилає він свої фантастичні проекти в Харків, до Ради Народних Комісарів, тому й залишає домівку з дружиною й трьома доньками, тому й проголошує себе Народним Малахієм.

Кулішів Малахій — це homo sovietikus. Повіривши в «голубу мрію», він зробив те, до чого закликали більшовицькі гасла. «Повимітав із душі павутиння релігії», хоч перед тим був «найвірнішим християнином». Зрікся родинного стану. І навіть канарку випустив із клітки — звісно, на знак протесту проти «міщанства»... Він став фанатичним проповідником, ладним вести за собою інших «до голубої мети №666006003» (зауважмо: номер Малахієвої мрії починається із трьох шісток, числа Звіра!). Тільки чомусь це «місіонерство» Народного Малахія весь час обертається лихом. Накладає на себе руки Любуня, донька Малахія, яка зрозуміла свою цілковиту непотрібність «папоньці». Те ж саме чекає й санітарку Олю, яка повірила у пророцтва Малахія... І загалом, звичайна маленька людина якось губиться на тлі «грандіозної» — примарної — «вищої мети».

Виходить, «голуба мета» — окремо, а людина — окремо?

Так, Кулішів Малахій уособлює безоглядне реформаторство, соціальне прожектерство, утопізм. Інтуїція митця підказала українському драматургові те, що філософ Семен Франк у статті «Єресь утопізму» сформулював як закономірність: у спробах під прапором щастя, свободи і справедливості силоміць, через «примусове керування людською поведінкою», запровадити утопію завжди «виявляється моральне безумство». Ці два слова — «утопія» й «безумство» — Франк ставить поруч. Із Народним Малахієм та ж біда: крізь його фанатичну віру в «голубу мету» також проглядає тінь безумства.

Але в Кулішевому герої живе й Дон Кіхот. Як і герой Сервантеса, він кидає усталене й безпечне життя, бунтуючи проти його застиглих форм. Хай там як, а Малахієм керує його мрія, якій він готовий служити безоглядно й саможертовно. У бунті вчорашнього листоноші є чимало кумедного, проте й трагічного. Він самотній, а людська самотність, неприкаяність завжди є драмою. Малахій страждає, раз у раз пересвідчуючись, що дійсність дуже далека від його мрій. Якимось призабутим ідеалізмом віє інколи від безуспішних, наївних, чудернацьких намагань цього українського ідальго 1920-х усіх зцілити, наставити на правильну дорогу, — і державних службовців з Ради Народних Комісарів, і вуличних повій...

Мовби згадавши мандрівних українських філософів, автор «Народного Малахія» дав своєму героєві палицю й торбину — може, тим самим він натякав на традиційне наше мрійництво, яке не раз ставало на перешкоді тоді, коли потрібні були цілеспрямованість і спільна воля?

У «Народному Малахієві» є й ця, болюча для Куліша, тема — тема української долі. Крізь химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову Фавор», «преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського роду» щоразу чується сум’яття душі «полуреволюционера» і «полунационалиста» Миколи Куліша. Те сум’яття, що змусило його ще 1925 року написати Іванові Дніпровському гіркі, саркастичні, болючі слова: «Не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу». Звісно, в цих словах — далеко не вся настроєва палітра Миколи Куліша; йому не були чужими й «месіанські» почування в дусі ідей Хвильового щодо «азіатського ренесансу» України, — проте все ж у Кулішевих мріяннях про українську долю є й трагічний відблиск, це правда....

П’єсу про українського Дон Кіхота Куліш писав для театру Леся Курбаса. Прем’єра в «Березолі» відбулася 31 березня 1928 р. (Малахія грав Мар’ян Крушельницький). Вистава мала нечуваний успіх. І все ж у повітрі вже витала думка про «загадковість» і «незрозумілість» «Народного Малахія». Нерозуміння породжувало настороженість. Не забарилися звинувачення політичного характеру: мовляв, Курбас із Кулішем показали життя крізь «нерадянські скельця».

Від них обох, режисера й драматурга, вимагалося бути такими, як усі. А для Куліша й Курбаса то був найстрашніший вирок. В останніх словах виступу Леся Курбаса від час театральної дискусії 1929 року чується вже й не різкість, а відчай митця, якого охоронці ідейної чистоти заганяють у глухий кут. «Мертв’яки, — до них слова, — дозвольте мені, живому, жити...»

Микола Куліш міг хіба що повторити ці слова друга.

КУЛІШ VS БУЛГАКОВ

Найскладнішим був діалог Миколи Куліша з Михайлом Булгаковим. У комедії «Мина Мазайло» (1929) він навіть вийшов на пряму полеміку з автором п’єси «Дні Турбіних», зробивши це, звісно, по-кулішівськи лукаво й дотепно.

Про виставу МХАТу за п’єсою М.Булгакова раптом згадує аляпувато-агресивна тьотя Мотя, яка примчала з Курська, щоб рятувати свого племінника від «дурі української»: «Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбіних» — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, «Дні Турбіних». Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони... Ха-ха-ха... трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, — бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — Жодного! Всі, як один, дикі, жорстокі... Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала... (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором назватися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже і все це минеться. І я вірю, що все це минеться. Зостанеться єдина, неподільна... СРСР! /.../ А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені! Невже й ваші українці такою говорять? Жах!»

Звичайно, Куліш схитрував: він і сам міг би сказати (тільки в зовсім іншій інтонації!), що українці в «Днях Турбіних» — «осоружні, огидливі, дикі й жорстокі». Це тьотя Мотя захоплюється виставою, а Кулішеві було прикро й боляче. Тому й писав він свою комедію так, щоб у ній почули його «художню відповідь Булгакову» (Наталія Кузякіна).

Цікава деталь: у виставі, що її дивилася в Москві тьотя Мотя, не було сцени, яку теперішні коментатори Булгакова називають ключовою: «убивство єврея». Єврея у Булгакова убивають, звісно ж, українці-петлюрівці. За кілька днів до прем’єри цю сцену вилучили: було побоювання, що вона «викличе реакцію, неадекватну авторському задумові», себто — «схвалення, а то й демонстрацію з боку антирадянських елементів у залі» (див.: Булгаков М.А. Собр. соч. В пяти томах. — Т.3. — М., 1990. — С. 615).

«Антирадянські елементи», виходить, ототожнювали більшовиків і євреїв? Так, ототожнювали. Щиро ненавиділи «жидівських комісарів» і захисники «єдиної-неділимої» на зразок милого серцю тьоті Моті Альоші Турбіна.

Шовіністично налаштована тьотя Мотя також недолюблює євреїв. Вона переконує, що в її Курську «всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську». А що вона може ще, ця самовдоволена й тупувата у своїй «великодержавній» пихатості тьотя Мотя?

Інша річ — Михайло Булгаков. Він то знав, що після того, як у Парижі посланець ДПУ Шварцбард убив Петлюру (25 травня 1926 р.), у радянській пресі розгорнулася ціла кампанія, завданням якої було навіяти думку про українців як погромників. Булгаков підхопив цю тему. Хоча в липні —вересні 1926 р., працюючи над першою редакцією «Днів Турбіних», він не міг не знати, що єврейські погроми чинили не лишень вояки Петлюри чи отамана Григорьєва. Чинили їх і денікінці, причому — з неабияким розмахом! (Про це є велика історична література, тому в деталі не вдаюся.) І Денікін та його генерали опинилися у такій самій ситуації, як і Петлюра: намагалися зупинити погроми — проте хіба можна приборкати дику стихію?!

Отже, Миколі Кулішеві було за що «досадувати» на Михайла Булгакова. І він сперечався, іронізував, зривав «маски»...

Утім, у комедії «Мина Мазайло» Куліш не зациклювався на полеміці з Булгаковим. Його цікавили передусім українські й російські вивихи ментальності. Тут що не персонаж — то й комплекс. Уражений почуттям меншовартості малорос Мазайло... «Щирий українець» дядько Тарас, кумедний у своїй прямолінійності... Комсомолець Мокій із його демонстративною, проте неглибокою, поверховою», «театралізованою» українськістю, з його ентузіазмом, що часом «зашкалює», особливо ж тоді, коли Мокій пропонує відмовитися від прізвищ і запровадити загальну нумерацію людей...

Ну, а тьотя Мотя, чиї репліки можна «розбирати» на афоризми, — то вже комплекс «великоросійський»...

Здається, «художню відповідь Булгакову» можна почути і в «Патетичній сонаті» М.Куліша (1929). У «Днях Турбіних» ішлося про кінець гетьманату Павла Скоропадського, злам 1918 і 1919 років; Куліш же повернувся до трагічних «вузлів» 1917 року. Його п’єса — про страшний вир історії, в який потрапили люди-ідеї — й ті, що захищають монархію (генерал Пероцький), і демократи російського зразка (Андре Пероцький), і самостійники (Марина), і більшовики з їхніми фанатичними мріями про «арки з шибениць» (Гамар), і роздвоєні «блакитно-червоні» мрійники (Ілько Юга).

Акценти, пункт бачення, розуміння історії й людини в ній у Куліша цілком інші, ніж у Булгакова. А хіба могло бути інакше? Надто різним був їхній досвід. Булгаков ностальгував за втраченим ладом життя, за зруйнованим Домом і Містом, за культурою, яка виявилася непотрібною усіляким швондерам і шариковим... Куліш теж ностальгував, тільки не за втраченим, а за нездійсненим. Йому боліли його несправджені мрії про vita nova — нове життя, — в якому він колись, у молодості, сподівався побачити і свою «нову Фавор» — Україну... Ту, яка без «бандитів і отаманів», здатних «загородити Європу».