БЛIЦ-IНТЕРВ’Ю

— Чому ви пішли з «Нового каналу»: за власним бажанням чи вас «пішли»?

— Формально я ще не пішов: до 11 жовтня перебуваю у відпустці. Але 11-го подаю заяву про звільнення. За власним бажанням, природно. Мене не влаштовує робота в нових умовах, оскільки те, що сьогодні відбувається в теленовинах, — безвідносно до каналів (на всіх каналах нині приблизно одне і те ж) — це не журналістика, а пропаганда. У моєму розумінні — це дві різні професії. Можливо, є фахівці у сфері пропаганди, а є фахівці у сфері журналістики. Я відношу себе до останніх. Тому в теленовинах мені сьогодні місця нібито немає.

— Ви підписали «Маніфест українських журналістів з приводу політичної цензури». А могли б ви все-таки назвати конкретні приклади політичної цензури?

— Я не хочу говорити про конкретику, тому що це буде не дуже коректно по відношенню до моїх колег, які продовжують працювати на «Новому каналі». Тому я на це запитання не відповідатиму.

— А якими ви все-таки бачите методи боротьби з тим, приклади чого не хочете назвати?

— Це не боротьба, скажімо так. Ідеться про якийсь нормальний процес урегулювання взаємовідносин журналістів із владою. Методи можуть полягати тільки в дуже широкому об’єднанні на основі спільних корпоративних інтересів. Тобто передусім, звісно, повинна бути дієва журналістська профспілка, яка могла б вести переговори як з владою, так і з роботодавцями, власниками каналу, і яка працювала б у двох напрямах: по- перше, відстоювала б право журналістів працювати за загальноприйнятими у світі журналістськими стандартами, тобто право на професію, а по-друге, відстоювала б економічні права журналіста — скажімо, виконання трудового законодавства і т.п.

— У коментарі Інтернет-виданню «Телекритика» ви зокрема сказали про те, про що пише «День», — що журналісти свого часу втратили шанс для своєчасного об’єднання на основі захисту корпоративних інтересів. І коли за «журналізм» загалом влада «взялася» всерйоз, журналісти і журналістські колективи виявилися нездатними до спільнокорпоративних кроків протесту. Чому?

— Мені здається, що однією з перших спроб створення якихось журналістських об’єднань (ну, тоді ще не говорили про профспілки) була комісія з журналістської етики. Були й інші спроби (коли вже йшлося про профспілку). Припускалися дуже серйозної помилки, на мій погляд: всі ці структури створювали на основі визначення, хто гідний бути у такій структурі. Тобто це явно ділило всю нашу журналістську братію на два нерівних табори. У моєму розумінні, треба було діяти на основі обов’язкового приєднання і тих, кого, скажімо так, можна було вважати взірцем журналіста-професіонала, і тих, хто колись, можливо, оступився і порушував якісь норми професійної етики. Ну, а після таких подач — давайте ми визначатимемо, хто гідний, а хто негідний, — цілком природно виникали якісь амбіції і процес переставав бути об’єднуючим. Дуже багато дискусій було в журналістському середовищі на цю тему: не всі вони випліскувалися на сторінки газет, проте тему активно обговорювали. Було видно, що за принципом якогось поділу зібрати дієву профспілку неможливо. Сьогодні, на мою думку, є шанс все-таки це зробити.

— У журналістів з’явилися спільнокорпоративні інтереси?

— Напевно, посилення тиску з боку влади спрацювало як об’єднуючий чинник. І нині вже журналісти, як бачимо, готові забути багато що, якісь амбіції для того, щоб відстояти своє право займатися журналістикою відповідно до нормальних стандартів професії.

— Не виключено, що багатьом журналістам, які відстоюють свою позицію, доведеться звільнитися. У вже згаданому коментарі ви сказали, що «опозиційна преса — також не альтернатива». Чому?

— Річ у тому, що опозиційна преса — це крен в іншу сторону. І точно так само там немає належної збалансованості, яка, наприклад, влаштовувала би мене (і я думаю, не тільки мене, але й багатьох). Там найчастіше немає повноцінного балансу. Тому, якщо працюєш в засобі масової інформації, який проводить, скажімо так, політику влади, і переходиш до опозиційної преси, то це так само, як з одних окопів перейти до інших. Але це також буде не журналістика, а багато в чому пропаганда.

— Тобто ви вважаєте, необхідно робити кроки з перетворення ситуації загалом?

— Так, зі створення якихось ЗМІ, які би все-таки прагнули до об’єктивного висвітлення реальності.

— Зі створення ким?

— Я думаю, що журналісти і самі можуть працювати організаторами. Я не кажу, допустимо, про телекомпанію — це дуже дороге задоволення. Але такі засоби як радіо, як газета, на мою думку, цілком під силу — на основі об’єднання якихось журналістських сил і мінімальних інвестицій, які, я вважаю, можна знайти в цій ситуації.

— А чи не вважаєте ви, що, зважаючи на сьогоднішні економічні відносини, навіть нинішній рівень свободи слова — в якомусь сенсі аномалія (адже існування ЗМІ зумовлене тільки бажанням власників і, в принципі, не підкріплене купівельною спроможністю громадян)?

— Думка, в принципі, правильна, я з нею погоджуюся. Але, напевно, на цьому етапі треба думати про створення якихось ЗМІ за участю іноземного капіталу, тобто з тими, хто менше, скажімо так, зав’язаний на наших внутрішніх економічних реаліях. Але водночас думати про досить швидкий вихід на самоокупність — протягом року-півтора, можливо.

— Це реально, враховуючи перенасиченість ринку?

— На мій погляд, реально. Тому що ЗМІ, яке підкреслено подаватиме збалансовану інформацію, виявиться цілком конкурентоспроможним на ринку, де така інформація на сьогодні — дефіцит.

P.S. Безумовно, немає диму без вогню. І стурбованість тим, що новинне мовлення на телевізійних каналах зіщулюється на очах, виправдана. Та небажання журналістів, які підписали «Маніфест», говорити про реальні вияви тиску на них, навряд чи сприятиме оптимальному вирішенню проблеми. Для початку, мабуть, слід би дочекатися легалізації свіжоспеченої профспілки. Це, до речі, справді хороша ідея: створити дієву профспілку, яка була б здатна допомогти конкретним людям, зокрема, у разі необхідності виступити на їхній захист при загрозі звільнення. Інша річ, що не може йтися про свого роду індульгенцію — наприклад, можливість звільнити працівника за «політичні погляди» (які, можливо, змінилися вже після звільнення). Та й хто має право вказувати приватному підприємцю, кого звільняти, а кого ні?

Безумовно, потрібні відповідні зміни на законодавчому рівні, що конкретизують поняття «цензура» і чітко регламентують взаємовідносини між журналістами, власниками ЗМІ та владою. Але це процес, що вимагає часу і терпіння (і, можливо, тому такий шлях не для всіх прийнятний).

І варто не забувати ще про один важливий «пунктик», що вже не раз ставав причиною для дискусій: поки ЗМІ залишатимуться не комерційними, а політичними проектами, журналістське співтовариство час від часу «труситиме» (особливо, що само собою зрозуміло, в періоди загострення політичної боротьби). Адже зрозуміло, що реальна здатність суспільства забезпечувати існування n-ої кількості видань (а отже — визначати ступінь їхньої свободи) і кількість видань, які вже існують, просто непорівнянні. До речі, саме економічне підгрунтя існування свободи слова в Україні, вже порушене в розмові з Ігорем Кулясом, стане однією з наступних тем для обговорення на сторінках «Дня» .