Блискавку звали Ліля

Серпень добігав кінця. Одного разу батька викликали у військкомат для вручення нагороди, яка шукала його аж 6 років. Фронтовики знають, що то є орден Вітчизняної війни вищого ступеня, і якою була його ціна під час війни. Нагороджений був батько за свій останній бій, у якому втратив ногу, після чого лежав у шпиталях. Я дивився на урочисте дійство з коридору, через відчинені двері, бо у кімнату військкома абикого не пускали. «Служу Советскому Союзу!» — сказав батько і, як належить воякові, крутнувся на одній нозі, а протез — трохи запізнившись — гупнув об підлогу. Орден 30 років висів на піджаку в шафі, вряди-годи визираючи на світ у День Перемоги, і надивився на людей лише з червоної подушечки перед батьковою труною.

Наступного дня СТАЛОСЯ: повернулася Ліля. Була неділя, і я знову чергував, цього разу в райкомі ЛКСМУ. Треба було дочекатися, поки зателефонує якийсь начальник, і доповісти «Черговий слухає!» Втім, ніхто ніколи не телефонував, а ми — старшокласники — байдикували і розважалися, як уміли. Того дня Ліля — доброхоче! — чергувала зі мною. Шкільний комсомольський секретар на прізвисько «Куб», завітавши у райком з інспекційною метою, подивився на нас, покліпав очима — і, щоб не утратити начальницької гідності, скомандував: «Увечері проведеш дівчину додому!» Про це міг не турбуватися... Дзеркальце на столі секретарки райкому стояло так, що в ньому я бачив Лілю, а вона — мене. У нашу розмову це вносило елемент гри. Пафосно — Вічної Гри (яка у нас з Лілею невдовзі скінчилася, але це інша тема). Ми говорили про все і ні про що, слова не мали значення, важили інтонації та паузи. Насунулася хмара, загриміло, а небо проросло блискавками, як земля пирієм. З настінного телефону вродилася кульова блискавка; була як велике яблуко, а може — як маленька диня; мала колір вогню. Поволі дрейфувала, наче наосліп чогось шукаючи: вгору-вниз, ліворуч-праворуч, а часом поверталася назад. Назагал траєкторія була поступальною — від телефону через усю кімнату до вікна; трохи подумавши, блискавка вилетіла крізь відчинену кватирку. Ні я, ні дівчина не злякалися, бо не знали, що мусимо лякатися. А таки треба було: якби зачепила... Телефон — я перевірив — працював нормально.

Увечері хтось замінив мене на чергуванні. Ліля жила у Новосілках — кілометрів за три- чотири. Ми йшли через ріденький лісок. Під стомленим вітряком хата дядька Бількевича, від неї густа, як туман, хвиля матіоли. Дай вам Боже, шановний читачу, завжди відчувати повноту життя так, як відчував її я того вечора. Відтоді ні про Лілю, ні про матіолу, ні про кульову блискавку не можу згадувати осібно: відразу про все. Теорії кульової блискавки досі нема. Можливо, йдеться про шматок їдучої плазми, про спробу нинішньої матерії хоча б у об’ємі яблука повернутися у лоно Первісного Вибуху, який започаткував Всесвіт. Наскільки мені відомо, теорія кохання також не створена, хоча всі знають, про що йдеться.