Будинок «вільних людей»

За майже рік існування через Колективний центр, що на вулиці Транспортній у Краматорську, пройшло більше 500 людей. Волонтери організації «Країна вільних людей» розпочали евакуацію ще у травні минулого року. Спочатку допомагали людям з окупованих Слов’янська і Краматорська перебратися до Києва. Після звільнення цих міст — самі повернулися до Краматорська і вирішили створити тут місце для компактного поселення.

• Невелика двоповерхова будівля центру належить одній із протестантських церков. На думку самих мешканців, кращого місця годі було і знайти, адже призначення церкви саме у тому, щоб допомагати людям. У серпні минулого року у вільних приміщеннях храму поставили перші ліжка та почали завозити мешканців, розповідає волонтер групи «Країна вільних людей» Наталія Князєва: «Центр відкрили у серпні. Поставили ліжка, які профінансував штаб «Допоможемо». Відтоді і працюємо. Взимку, коли відбувалася евакуація з Дебальцевого, у нас був повний аншлаг, осіб 90, а то і більше. Ми тоді ще доставляли ліжка, люди лежали просто штабелями» (нагадаємо, «День» інформував про діяльність центру у №78 від 7 травня 2015 року).

З ВІСЬМОМА ДІТЬМИ НА РУКАХ

• Зараз жилою лишилася лише ліва частина будинку, а права чекає на заселення. Нас проводять невеликим коридором до просторої кімнати на першому поверсі. Тут тісними рядами стоять ліжка, а навколо них граються діти різного віку. На руках з новонародженим сином до нас виходить мати-героїня пані Тетяна з Горлівки. Жінка приїхала у центр ще в лютому: вагітна та з сімома дітьми на руках:

• «Далі не знаємо, що робити, — розповідає Тетяна. — Спочатку приїхала з сімома дітьми і вагітна. Допомогли волонтери, вивезли нас на Слов’янськ, а потім вже і сюди. Все дали: продукти, підгузки. У нас нічого не було. Потім їздила додому, до чоловіка, і молодші донька та син, чотирьох і п’яти років, вирішили лишитися з батьком. Тепер через ці пропуски ні я до них не приїду, ні вони до мене. Та і тут складно, не зрозуміло, що робити. Тимуру і Галі треба у школу, а влаштувати їх не можу. Знову мусимо у перший клас відправляти, бо з попередньої школи — жодних документів».

СІМНАДЦЯТИРІЧНА НАТАША З ПОДАРУНКОМ ВІД «Дня» — ЖУРНАЛОМ «МАРШРУТ №1», ПРИСВЯЧЕНИМ УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНЦІ

• Молодші мешканці центру радо позують для фотографій та приймають подарунки від «Дня». Поряд з книжками «Україна Incognita. ТОР-25» та журналами «Маршрут №1» найбільше діткам сподобалися незвичайні листівки, які Тимур і Галя тут же кинулися розкладати та розглядати. Старші підійшли до справи більш прагматично і погодилися дати інтерв’ю.

ВИРВАТИСЯ З «ВОГНЯНОГО КІЛЬЦЯ»

• 17-річна Наташа Мельникова родом із селища Водіне, що неподалік від Донецького аеропорту. Навколо їхнього села утворилося справжнє «вогняне кільце». Не такі далекі Піски та Авдіївка постійно страждали від обстрілів, але Водіне ворожі снаряди досі оминали.

У ПІДВАЛІ БУДИНКУ ВОЛОНТЕРИ ВЛАШТУВАЛИ МАЛЕЧІ ДИТЯЧИЙ МАЙДАНЧИК, ДЕ ВОНИ МОЖУТЬ ГРАТИСЯ В НЕГОДУ

• «Стріляти почали ще влітку, — ділиться Наташа. — Спочатку було страшно, але потім ми звикли. Здебільшого вогонь вели з нашого боку, час від часу прилітало назад, але нас майже не бомбили. У грудні було перемир’я, ми вже зраділи, що все закінчилося, але на Новий рік знову почали стріляти. Одного дня у січні приїхали волонтери і запропонували нас вивезти, якщо є бажання. Сказали, що тут все тихо, не стріляють. Тому ми погодилися. Тільки ми сюди приїхали — Краматорськ обстріляли. У всіх тоді почалася паніка. Люди говорили про те, що треба їхати далі, аж до Львова. Але ми вирішили лишитися. Мама вже документи оформила, куди знову вирушати?».

ТИМУР ІЗ ГОРЛІВКИ МАВ БИ ХОДИТИ ДО ТРЕТЬОГО КЛАСУ, А ЙОГО СЕСТРА ГАЛЯ — ДО ДРУГОГО. ОСКІЛЬКИ ДОКУМЕНТІВ ІЗ ШКОЛИ ВОНИ НЕ ОТРИМАЛИ, ДІТЯМ, ІМОВІРНО, ДОВЕДЕТЬСЯ ПОЧАТИ НАВЧАННЯ СПОЧАТКУ

• Наташа ще минулого року збиралася вступати до технікуму, але війна внесла у її життя свої корективи: «На вступну кампанію я поїхати не змогла. У Краматорську знову пішла до школи, тепер буду тут довчатися. Взагалі мені подобається це місто, тут дуже гарно, люди привітні, добрі. Нам всі допомагають. І з однокласниками спільну мову я одразу знайшла».

• Спочатку Наташа виїхала з Водіного разом із сестрою Анею, лише за кілька тижнів до них приїхала мама Люба. Жінка лишилася вдома з кумою Тетяною і не хотіла полишати рідного села, доки чоловік Тетяни силою не посадив жінок до машин.

• «Ми не хотіли їхати, але коли обстріли посилилися, чоловік силою посадив мене у авто і наказав вирушати, — розповідає Тетяна. — Я з собою лише зубну щітку прихопила, халат та куму ще взяла, у неї ж дівчата тут. У мене вдома лишився чоловік та двоє дорослих синів-близнюків. З родиною спілкуюся регулярно. Кажуть, все спокійно, лише у далині чути вибухи, тому я планую повертатися додому на днях. Без родини не можу. Мої ось город вже посадили, тільки чекають на маму. Чоловік ходить на роботу, хоч і зарплати не платять. Каже: «Треба». Люди в наше село потроху повертаються. Де б не було добре, а вдома краще. Від війни нікуди не сховаєшся. Краще повернуся звідси, доки я близько, ніж потім, коли війна далі піде, втікати на захід. Якщо мене до Львова завезуть, я взагалі вже додому не доїду, бо не буде за що. Грошей нам не платять, працювати немає де. Переселенців не хочуть працевлаштовувати, кажуть, що ми сьогодні тут, завтра в іншому місці. Це нікому не вигідно. Хіба на базар можна піти, неофіційно, і то не надто хочуть».

«ЯК МОЖНА ПРОДАВАТИ ЖИТТЯ?..»

• Окрім матерів із дітьми, у будинку є й інші мешканці. Пенсіонерка з Горлівки Віра Чесмат приїхала у Краматорськ 5 лютого, щоб переоформити пенсію. На вокзалі у жінки стався напад, лікарі діагностували інсульт. Зараз вона повинна пройти курс лікування, тому додому повертатися не може, хоча і дуже хоче.

• «Щойно матиму можливість — повернуся у Горлівку, — ділиться пані Віра. — У мене там все є: будинок, речі, які ще мародери не винесли. Якось проживу, головне, щоб удома. Я не розумію вимушених переселенців. Є, звісно, ті, хто справді в нужді, але багато і нахабніють. Їдуть жінки з родинами, тут отримують допомогу від держави, а тим часом чоловіки там воюють і вбивають наших дітей і онуків. Це треба переглянути. Якщо людина справді потребує допомоги: втратила будинок, засоби існування, звісно, їй можна піти назустріч. Але якщо все в порядку, то або живи у себе і працюй, або шукай роботу тут. Чого це всі тебе мають годувати? Під час війни треба гуртуватися, виводити країну з кризи. А якщо люди будуть нахлібництвом займатися, ми ніколи з цього не вийдемо. Зараз треба зберігати оптимізм та сподіватися на краще. Думаю, Україна була, є і буде єдина й неподільна».

• Пані Вірі — 76 років. Жінка пам’ятає Другу світову війну, згодом з колегами вона працювала на будівництві БАМу, піднімала цілину. В силу свого віку та досвіду пані Віра неодноразово зверталася до хлопців-бойовиків, щоб напоумити їх, але усі звернення успіху не мали.

• «Я бачила тих хлопців, — розповідає жінка. — Це страшно. Очі розгублені, бігають, видно, що під наркотиками. Я розмовляла з ними, казала: «Хлопці, ми працювали з вашими батьками і дідами пліч-о-пліч. Ми будували БАМ, піднімали цілину. Наше покоління багато творило, але нічого не руйнувало. Чому ж ви так робите? Звідки ця злість?». А хлопці відповідали, що їм просто за те платять, Росія платить, ось так відкрито і сказали. У них два варіанти: або перемогти, або загинути. Не розумію, як можна так своє життя продавати. У них же є діти, батьки, на кого їх потім лишати? Я думаю, що у війні винні тільки люди. Якби того, хто пішов вішати прапор Росії, одразу застрелили та другого, та десятого, вже б не загинули тисячі. Народ же чекав на Росію, думали, що буде краще. От і отримали. Моя думка: якщо ти хочеш у Росію, тобі ніхто не забороняє: бери сумку, речі та їдь подалі. Але де б ти не був: у Москві, у Ризі чи у Парижі, ти повинен підкорятися тамтешнім законам. Коли живеш в Україні, то теж роби як годиться... «Бандер» вони будуть бити, западенців, та я з ними скільки років працювала разом, ті росіяни їх і близько не варті. Там хлопці роботящі, добросовісні, а ці, що прийшли, — бандити, їм тільки руйнувати та грабувати».

• Зараз у центрі лишилося орієнтовно 40 осіб. Але, за словами волонтерів, скоро його колектив поповниться мешканцями Мар’їнки, що нещодавно пережила потужну атаку терористів. «Ми з волонтерами найближчим часом плануємо їхати у Мар’їнку, — розповідає Наталія Князєва. — Вже зібрали гуманітарну допомогу, щоб туди завезти. Окрім цього, зараз маємо вільні місця у центрі, тому пропонуватимемо матерям з дітьми їхати з нами. Може, погодяться хоч на літо переїхати, зараз страшно лишати там людей».