Бузок у пікантному соусі
Щорічний травневий бузковий бал у Національному ботанічному саду імені М. Гришка завжди галасливий, велелюдний, сонячно щедрий (часто навіть занадто), особливо ароматний. Так нанюхаєшся, що, здається, й на цілий рік вистачить. У будь-який час — дістав з пам’яті запах якої-небудь махрової темно-бузкової гілочки, й відразу так затишно стає.
Сотні сортів, десятки видів — навіть лінуєшся що-небудь запам’ятовувати. Хочеться лише, блукаючи доріжками бузкового гаю, насичуватися. Чудові кетяги немов би шепочуть — ми народилися для вашої насолоди. Ми ваші лише на миті цвітіння, які одночасно є нашим цілим світським життям.
Як на травневій демонстрації трудящих, люди марширують і крутять головами, боячись пропустити хоч один сорт. А на трибуні в ці дні — царює бузок. Йому — всі поклоніння і захоплення. Якщо ж чогось не помітив, незнайомий вигук за кілька кроків зупинить: он, дивіться, оце то шедевр! Через декілька кроків усе може знову повторитися. Так набігаєшся вниз-вгору, натомишся від сонячних обіймів, використаєш, здається, всі ресурси носа й захочеться паузи в тіні. Розходяться люди, шукаючи укриття. Якщо прихопив підстилку, будь-яке дерево прихистить. Інакше — світять лише лавки на центральній алеї, де суцільний пригрів. Правда, є ще одна алейка в тіні, але там місця на лавках, схоже, займають мами з дітьми на весь день.
Проходячи повз один маленький будиночок, прикрашений заповітним паролем М і Ж, зафіксувала — заскочити туди знадобилося багатьом. З одного із двох наявних у всьому саду туалетів люди вибігали з перекошеними обличчями. Щойно вони ніжилися в бузковому раю, упивалися красою, дякуючи за подаровану мить, фотографувалися, аби законсервувати травневий спогад, та раптом — така «втрата обличчя».
Спочатку, оцінивши ситуацію віртуально, вирішила туди й не зазирати, але реальність інколи приборкує гординю. Зайшла, вірніше, спробувала.
На підлозі — море-океан із гостросюжетних струмків, усе, мабуть, відбувалося, за традицією, чомусь мимо необхідної цілі, пахуча рідина легко й невимушено витікала назовні, майже унеможливлюючи проникнення всередину.
Чому в нас люди вічно так поспішають, чому не думають, що хтось зайде сюди після них, чому так легко миряться з приниженням. Правда, про це не раз згадували й класики в своїх творах, їх романами зачитувалися, коли потрібно — посміхалися, а до висновків не дійшло. Кожен думає, до чого тут я.
Природно, умивальника не було, довелося зайти на територію відділення декоративних рослин, розташованого поруч, попросити дозволу скористатися умивальником. Поспілкувавшись зі співробітницею, почула, що цей туалет — їхній постійний головний біль, оскільки змушені теж його відвідувати. Після такого візиту, здається, потрібно й голову мити — скаржилася жінка. На жаль, дирекція не квапиться збільшувати кількість безкоштовних і платних туалетів.
Чомусь подумалося, що при такому відношенні не врятують і десять нових безкоштовних туалетів. Неохайність у М і Ж — носить абсолютно постійний характер. Ось чому криза — по барабану. Заповітні будиночки, немов би перед сутичкою, звикли до систематичного бруду. При цьому в оселях більшості людей — чисто й охайно, неакуратність передбачена нібито на винесення. Усе анонімно, незручностей — жодних, не лише перед кимось, але й перед самим собою. Те ж, до речі, і в театральних туалетах. Лише закінчується естетичний зліт, і настає антракт — бігом до туалету, а там — як вийде... І чому по-людськи не спробувати? Не знаю, оперую лише смердючими фактами.
Зловила себе на думці, що, повернувшись із далеких поїздок благополучним зарубіжжям, пам’ятаю, і достатньо довго, тамошні туалети. Зізнаюся, маю і своїх лідерів. На першому місці (все, природно, суб’єктивно, але запідозрити, що лобіюю інтереси чиїхось туалетів важко, тож можна вірити) норвезькі туалети. Якось у горах, за багато кілометрів від найближчого населеного пункту, ми, туристи, набрели на чудовий дерев’яний зруб. Усередині найсучасніша сантехніка блищить відполірованим чистим металом, гаряча й холодна вода, серветки будь-якого призначення і, природно, чисельні пахучі пропозиції. Ми навіть жартували — тут можна провести всю відпустку.
Можливо, подібне враження у міцно європейського туриста в пам’яті й не закарбувалося б. По суті — норма життя, яка культивується з малоліття. Невже вічне «мимо саду-городу» таке заразливе й куражне лише в окремо взятих регіонах земної кулі?
Господи, добре, що вчасно перервала ці роздуми, які не надто надихають, і кинулася назад у бузкові алеї. Лише зараз із конкретною метою — прибрати, стерти все, що понизило градус цього дня, просочитися знов тонкими ароматами, надихатися з новим поривом, зарити волосся в свіжі суцвіття. Бузок усе зрозумів і швидко привів до тями. Він уже таке спостерігав і не раз. От так диво! Адже ще буде травень. І швидше за все майбутня головна цитата київської весни — цвітіння бузку — буде подаватися в тому ж вічно пікантному соусі.
Дуже шкода...
