Червона куля над планетою
Наприкінці квітня автору довелося взяти участь у в заходах, присвячених 20-й річниці Чорнобильської катастрофи, що відбулися в Японії та США. Відвідання майже водночас (на пересадку було відведено один день у Києві) таких двох потужних світових центрів глобалізації дало добру поживу для роздумів і порівнянь, покладених в основу цієї статті.
1. ДЕЩО ПРО НОВИЙ ПОДІЛ СВІТУ
Поточний лексикон аналітиків від Вашингтона до Токіо рясніє формулами: «новий перехідний період», «зростання стратегічної нестабільності», «початок нової холодної війни», «посилення глобальної напруженості» й т.п.
Що це? Надмірна драматизація стрімких та асиметричних змін, пов’язаних із процесом глобалізації? Чергові страшилки, виготовлені в деяких пропагандистських центрах? Чи перші реально відчутні тектонічні поштовхи, що попереджають людство про надходження планетарного цунамі?
Почнімо з безпрецедентної за змістом публікації маловідомих провінційних американських професорів у впливовому журналі «Форін Афферс» (Keir A. Lieber, Daryl G. Press. The Rise of US Nuclear Primacy, Foreign Affairs, March/ April 2006), в якій стверджується, що ядерні сили США потужно розвивалися з кінця холодної війни, в той час як російський стратегічний ядерний арсенал є значно ослабленим: російські стратегічні бомбардувальники (39% від кількості радянських бойових машин) знаходяться на двох базах і від того є вразливими до атак зненацька; понад 80% російських стратегічних ракет шахтного базування застаріли й мають продовжений строк експлуатації; найменш боєздатними є стратегічні субмарини: якщо Росія організовує заледве два походи своїх підводних човнів на рік, то США здійснюють понад 40 походів щорічно.
Провівши комп’ютерну гру, засновану на моделі гіпотетичної превентивної атаки США на російський ядерний арсенал (аналогічну операцію проробили автори й з китайськими ядерними силами), дослідники дійшли оптимістичного висновку щодо доброго шансу знищити як російський, так і китайський ядерний потенціал. Автори роблять висновок, що російські лідери не можуть більше розраховувати на виживання власних ядерних сил стримування.
Цю публікацію, яка викликала великий розголос у російських військово- політичних колах (про китайську реакцію, наразі, невідомо), можна було б проігнорувати — мало що можуть нафантазувати безвідповідальні американські інтелектуали! Але такими речами не жартують навіть найзапекліші неоконсерватори.
Знаменним є вибір часу публікації — якраз перед самітом «Великої вісімки» в Санкт-Петербурзі, який присвячений енергетичній безпеці.
Публікація ніби підводить риску під ще одним періодом світової історії — повоєнним, після закінчення холодної війни, й свідчить про початок нового часу — передвоєнного, чи передкризового, кому й яка назва більше до вподоби. Звичайно, цей період може розтягнутися надовго (згадаймо, що від 1906 року до початку Першої світової війни залишалося вісім довгих років), а може реалізуватися неочікувано швидко й трагічно.
Хоч би як там було, але поза всякими дискусіями вже сьогодні є очевидною причина майбутнього глобального зіткнення — енергоносії. Нафта, природний газ, вугілля, уран. Дамоклевим мечем над людством висить проблема вичерпання енергоресурсів на тлі стрімкого зростання об’ємів їхнього споживання. Так, наявних («підтверджених») нафтових ресурсів — понад 1,1 трильйон барелів — вистачить для світової економіки при нинішніх темпах споживання на 38 років!
Потужності світового видобутку нафти зростуть із сьогоднішніх 86 млн. барелів за день до 100 млн. барелів 2010 року переважно за рахунок Анголи, Азербайджану та Казахстану. Але ж світові апетити на нафту зростатимуть значно швидше: на ринок споживання увійшли такі «спраглі» до нафти гіганти, як Китай та Індія. Якщо в 1970-х роках Північна Америка споживала нафти вдвічі більше за Азію, то вже 2005 року азійське споживання нафти перевищило американське. Тільки потреби Китаю в 2004 р. зросли на 16% у порівнянні з 2003 роком.
Водночас такий традиційний «пожирач» нафти, як Сполучені Штати, які імпортують 10 млн. барелів на день, не збирається гамувати свій апетит: якщо 2005 року в США було 226 мільйонів автомобілів, то 2030-го передбачається зростання їхньої кількості на 46%, тобто до 330 млн. автомашин (Newsweek, May 1, 2006). Щорічно, незважаючи на загрозливе зростання цін на бензин, в США продається до 17 млн. особливо пожадливих споживачів палива — «крутих» джипів та спортивних автомобілів.
Мільярди людей у Китаї, Індії, Бразилії, Африці, Східній Європі також бажають мати автомобілі, холодильники, кондиціонери й жити в умовах енергетичного благоденства.
Таким чином, вибудовується принципово нова глобальна енергетична ситуація: в той час, коли Росія впевнено стала другим у світі виробником нафти (потенційні резерви Росії втричі більші ніж «підтверджені» запаси в 50 млрд. барелів) і найбільшим у світі власником і експортером газових ресурсів, такі потужні країни, як США (які споживають 25% світової нафти), Японія, Китай, Індія, країни-члени Європейського Союзу, стають усе більш і більш залежними від енергодобувних країн.
Якщо століттями поділ між багатими й бідними країнами пролягав по осі Захід — Схід, згодом Північ — Південь, то тепер формується новий світовий порядок: енергодобувні й енергоспоживаючі країни, енергонезалежні й енергоупосліджені.
Зонами майбутніх регіональних і світових зіткнень стануть не стільки цивілізаційні розломи, скільки місця інтенсивного видобутку нафти й шляхи транспортування енергоносіїв — так звані вузькі горловини: протоки, канали, моря, суходільні нафтогазові коридори, до яких належить Україна, стратегічне значення й, водночас, безпекова вразливість якої зростає.
Томас Фрідман, винахідник такої глобалізаційної метафори як «плаский світ» («The World is Flat»), претендує на звання відкривача «першого закону нафтополітики»; він твердить, що рівень цін на нафту й рівень свободи в багатих на нафту державах зворотно пропорційні: чим вищі ціни на нафту, тим гірший у цих країнах стан справ із свободою слова й думки, з вільними виборами та верховенством права. Такі країни відзначаються слабкістю державних інститутів, авторитарністю політичних режимів, вищим рівнем корупції. Серед таких країн Т. Фрідман називає Азербайджан, Анголу, Венесуелу, Єгипет, Іран, Казахстан, Нігерію, Росію, Саудівську Аравію, Судан, Узбекистан, Чад й Екваторіальну Гвінею.
Отримуючи великі суми нафтодоларів, лідери цих країн можуть нарощувати збройні сили й поліцейські формування, підкупати виборців, ігнорувати міжнародні норми й порядки (Foreign Policy, May, 2006).
Такою виглядає світова енергетична шахівниця сьогодні.
2. НЕЛЕГКИЙ ВИБІР ЯПОНІЇ
Двотижневе перебування в Японії дало можливість зустрітися не тільки з представниками ряду організацій громадянського суспільства, науковцями, політиками, журналістами провідних газет, але й пізнати всю велич цієї дивовижної цивілізації: на відміну від каламутних українських реалій, коли, здається, втрачена вся здорова народна спадщина й етичні норми, Японія органічно поєднує багатовікові національні традиції й моральні принципи (японський політик, якого піймали на брехні чи підкупу, автоматично стає політичним трупом) з відчайдушним рухом у супермодерне майбутнє. І цей рух відбувається в інтересах усієї нації, а не окремих новобагатьків: вражає розвиток громадського транспорту й телекомунікацій, найкращі у світі залізничні вокзали, дбайливе ставлення до інвалідів, традиційна японська охайність і ввічливість. Ви можете подорожувати вдень у поїздах «білої блискавки» із швидкістю 300 кілометрів на годину, коли здається, що світ за вікном викривлюється, як в ілюмінаторі літака, а ввечері зануритися в атмосферу старовинного театру «Кабукі», дія в якому гранично уповільнена, й зустріти в антракті милих жінок-глядачок у традиційних, вигадливо барвистих кімоно.
Японська працездатність і дисципліна, прагнення до розвитку найсучасніших технологій, самообмеження в пошуках індивідуальних матеріальних благ, любов до краси й гармонії — все це витворило той унікальний феномен, яким є японське сучасне суспільство. Тут немає базарно-вульгарних виявів «дикого» українського капіталізму нуворишів та жебраків, але й соціалістична ідея, яка підсувається Україні в якості альтернативи, повністю збанкрутувала: за останні десять років кількість представників соціалістів і комуністів у парламенті зменшилася з 14% до 3%. Ліві мають усього 16 місць у нижній палаті парламенту з 480. Марксистсько-ленінські казочки непотрібні країні високого добробуту й соціальної справедливості, де панує інша високодуховна буддійська етика.
Але для того щоб підтримувати найвищі світові економічні й соціальні стандарти (країна перебуває на першому місці у світі за тривалістю життя жінок (85 років) та чоловіків (80 років)), Японія потребує постійного вливання енергоносіїв.
ДОВІДКОВО: населення Японії — 127,5 млн. чол. Країна перебуває на другому (після США) місці у світі за економічним розвитком. ВВП — $4,8 трильйонів, експорт — $550 млрд., імпорт — $451 млрд. ( імпорт нафти щорічно коштує $80 млрд. доларів). Частка ВВП на душу населення — $30700. Посідає третє у світі місце (після США й Франції) за потенціалом ядерної енергетики: на 17 японських АЕС працюють 54 атомні реактори потужністю 48 гігаватт, які виробляють 35% електроенергії.
На початку 2006 року в Японії розгорнулася загальнонаціональна дискусія щодо шляхів розвитку енергетики в контексті світової ситуації та зростаючих загроз стабільному розвитку.
Відомий журналіст, економіст і політолог Хісане Масакі (Hisane Masaki, Asia Times, January 13, 2006) твердить, що політики в Токіо звернули пильну увагу на світову ситуацію в енергетиці саме січня 2006 р. Цитую: «Коли російська адміністрація Путіна відчула себе настільки самовпевненою, щоб декларувати себе як петро(нафто) супердержаву, відключивши на короткий час шланг газового експорту до України, а отже, й до Європи». (Варто звернути увагу на цю обставину: «газова війна Росії проти України» стала історично поворотним пунктом у зміні настроїв не лише японців, але й європейців, й американців щодо новоявленої енергетичної імперії та загроз, які несе бундючна газпромівська політика).
Хісане Масакі обговорює всі можливі варіанти японської енергетичної стратегії, починаючи з енергозбереження. Японія досягла в цьому визначних успіхів, ставши світовим чемпіоном з енергозбереження на одиницю ВВП, а отже, ця сфера (на відміну від України) не може стати головним напрямком національних зусиль.
Болюча залежність Японії від поставок близькосхідної нафти (чотири п’ятих усіх поставок чорного палива) штовхає уряд країни на розвиток ядерної енергетики й інтенсивне видобування нафти з власних джерел на морському шельфі. Уряд ставить завдання перед японськими компаніями збільшити власний видобуток нафти з нинішніх 15% до 40% у 2030 р.
Автор зазначає, що ядерна енергетика Японії є небезпечною, а плани спалювання плутонію в реакторах (плутонієво-уранове паливо, «плутермал») викликає багато питань із погляду безпеки та — в ширшому контексті — з погляду вимог Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, адже 43 тонни плутонію, якими володіє Японія, можуть стати сировиною для виробництва ядерної зброї.
Оглядачі із занепокоєнням спостерігають за зростаючим напруженням в японо-китайських відносинах, причиню якого, крім іншого, є сфера енергетики. Предметом суперечки є нафтові й газові поклади в континентальному шельфі Східно-Китайського моря. Японія намагається прокласти морський кордон у вигляді медіанної лінії між її територіями та Китаєм — при такому підході найбагатші нафтою поля відходять до Токіо. Виникла прикордонна суперечка між Японією та Південною Кореєю навколо двох невеличких кам’яних островів, де також є поклади нафти. В Японії чути голоси прихильників твердої руки, які вимагають здійснити ревізію «мирної конституції» й розпочати нарощування збройних сил. Багато хто схиляється радше до американської філософії «мир залежить від військової сили», ніж до японської пацифістської ідеології, яка відкидає військову силу як інструмент миру.
Японія, яка є вірним союзником Сполучених Штатів і перебуває під прикриттям американської ядерної парасольки, мусить маневрувати, аби не посваритися з країнами Близького Сходу, особливо з Іраном, з якого отримує 15% загальної кількості нафти. Уклавши $2 млрд. інвестицій в іранське родовище Азагеджан, Токіо наразилося на незадоволення американських союзників.
У пошуках нафти Японія заграє з Азербайджаном, зміцнює відносини з Саудівською Аравією.
Нашій дипломатії варто було б відійти від жорстко орієнтованих ідеологічних схем і повчитися в японських колег тому, як прагматично, послідовно й гнучко захищати національні енергетичні інтереси країни. Енергетична дипломатія, яку сповідують Росія, США, Японія, інші країни, повинна стати невід’ємною частиною зовнішньополітичної стратегії України.
3.ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЧОРНОБИЛЯ
20-та річниця Чорнобиля, яка як ніколи широко була відзначена в Японії, США й, наскільки мені відомо, в Європі, стала важливою нагодою для осмислення сучасної енергетичної ситуації. Парадоксально, але факт: чим далі відходимо від фатальної квітневої ночі 1986 року, тим більшого загальнолюдського стратегічного значення для нового століття набуває Чорнобиль. Без урахування досвіду Чорнобиля — символу екологічного й економічно-соціального знищення значної частини України й Білорусі — сьогодні неможливо обговорювати будь-які проекти розвитку глобальної енергетики, особливо її ядерної складової.
Перебуваючи в Японії на запрошення пана Тетсуї Іманака — співробітника Інституту дослідницького реактора Кіотського університету, ми з моїм колегою Володимиром Тихим, старшим науковим співробітником одного з інститутів НАНУ, мали змогу виступити з доповідями про Чорнобиль у кількох японських містах — від Токіо до Осаки й Хіросіми — й переконалися в силі та впливовості японського громадянського суспільства, високому професіоналізмі неурядових організацій, які не обмежуються емоційним набором вигуків (типу «геть!» і «ганьба!»), а дуже фахово й аргументовано ведуть полеміку з урядом та енергетичними компаніями.
Особливим авторитетом у країні користується Громадянський ядерний інформаційний центр, мрією якого є встановлення без’ядерного світу. Створений 1975 року, вже 1979-го центр організував дослідницьку групу з вивчення аварії на Трімайл Айленд, а 1986 року приєднався до протестів проти брехні, яка прозвучала на першій спеціальній сесії МАГАТЕ, присвяченій Чорнобилю. У співпраці з відомими дослідниками з Європи, США та Японії 1995—1997 років центр провів незалежне вивчення ідеї щодо застосування змішаного плутонієво-уранового палива, за що одержав престижну міжнародну нагороду. Публікації вчених центру відзначаються не галасливою пропагандою, а глибоким науковим підходом.
Базова позиція центру полягає в наступному:
1. Ядерна енергетика має бути заборонена якомога скоріше.
2. Переробка відпрацьованого ядерного палива й програма плутонієво-уранового палива мають бути зупинені негайно.
3. Ті, хто виробляють радіоактивні відходи, повинні бути відповідальними за долю цих відходів.
4. Японія повинна врятувати себе від небезпеки зростання споживання енергії.
5. Японія не повинна експортувати ядерні реактори та окремі частини й технології (сьогодні Японія експортує високотехнологічні реактори, системи управління та турбіни до США, Мексики, Китаю, Тайваню, Південної Кореї, Пакистану, Фінляндії, Бельгії, Швеції, Іспанії, Швейцарії, Словенії й Росії. — Ю.Щ. ).
Зрозуміло, що Чорнобильська катастрофа та її жахливі наслідки є вагомим аргументом у тій глобальній дискусії, що розпочалася у світі щодо подолання енергетичної кризи шляхом стрімкого розвитку ядерної енергетики. Ставку на це вже зробили Китай та Росія, слідом за ними потяглася... Україна. Представники українського уряду, проповідуючи божевільний намір побудувати 22 нових атомних реактори(!), демонструють не лише технологічне невігластво, але й історичне безпам’ятство, гадаючи, що суспільство забуло Чорнобиль.
Інколи навіть здається, що уроки Чорнобиля краще засвоєні за кордоном — в Європі, Японії, США, ніж на Батьківщині.
Доводиться із сумом констатувати, що не українська політична, наукова й медична еліти дали відсіч фальсифікаторам із так званого Чорнобильського форуму ООН 2005 року, а — європейські зелені на чолі з п. Ребекою Хармс, членом Європарламенту, які провели контр-конференцію в Києві, де була представлена вражаюча, науково обґрунтована доповідь Йєна Фейрлі та Девіда Саммера про дійсні наслідки Чорнобиля. Під час слухань у Конгресі США, в яких мені довелося брати участь, саме американські медики спростували твердження форуму щодо 4000 можливих жертв катастрофи й буквально висміяли п. Кальмана Міжея з ПРООН, одного з ініціаторів форуму, який твердить про «радіофобію» українців. Таку ж само принципову позицію зайняли антиядерні організації Японії.
Саме японські дослідники з Осаки разом з українськими вченими-медиками, очолюваними президентом Академії медичних наук України О.Ф. Возіяновим, допомогли відкрити новий, досі незнаний феномен розвитку раку сечового міхура в чорнобильців під впливом радіоактивного ураження цезієм-137. Зрозумілим стало підвищення захворюваності на рак сечового міхура в Україні з 26,2% до 43,3% на 100000 населення (майже вдвічі) в післячорнобильський період — те, чого горе-експерти ВООЗ та МАГАТЕ й не помітили.
Активісти японського антиядерного руху взяли на озброєння мою документальну повість «Чорнобиль», видану в перекладі японською значним тиражем; до річниці Чорнобиля в Японії було також видано ряд буклетів і брошур, організовано десятки виставок.
Нам доведеться звикати до думки, що Чорнобиль не належить тільки Україні. Ми більше не є монополістами на цей сумний «бренд». Так само, як Хіросіма не належить тільки Японії.
4. ХІРОСІМА, ЧОРНОБИЛЬ. ЩО ДАЛІ?
Хіросіма вражає молодою енергією суперсучасного процвітаючого міста, спрямованого в майбутнє. Хіросіма, що означає «великий острів», нараховує понад один мільйон мешканців, розкинулась у дельті річки Отагава, оточена звідусіль пагорбами.
Мій шлях до Хіросіми проліг через потрясіння молодості, викликане прочитаною книгою американських військових медиків «The Medical effect of the atomic bomb in Japan», 1956 року, в якій описується, крім іншого, доля школи Шірояма — відстань до епіцентру — 500 метрів, обчислена доза — 6000 рентген: зі 117 школярів померли одразу 37 чол., від опіків і ран — 30 чол., від променевого ураження — 39 чол. Єдиним неушкодженим залишився дворічний хлопчик, прикритий тендітним тілом своєї матері... Невже сила материнської любові захистила дитину від променів смерті? Це був мій перший біль, який можна порівняти із сімейною пам’яттю про Голодомор або згадкою про побачене в Освенцімі. А потім, уже в середині 1990-х, у смітсонівському музеї Вашингтона я знайшов непримітний зал, де було виставлено відновлену добровольцями «літаючу фортецю» В-29 «Енола Гей», з якої скинуто першу у світі бойову А-бомбу. У сусідньому залі з телеекранів американські пілоти з екіпажу «Еноли Гей» буденно, з технічними деталями розповідали про виконання бойового завдання.
У Хіросімі біля невеличкого монумента, що позначив епіцентр вибуху, над яким на висоті 600 метрів 6 серпня 1945 р. 45 хвилин на дев’яту ранку спалахнула вогняна куля з температурою понад один мільйон градусів за Цельсієм, я з моторошною правдоподібністю уявив, як легко було пілотам «Еноли Гей» орієнтуватися того ясного ранку, коли побачили вони характерні обриси річкової дельти й зелений клин острова, затиснутого між річками Хонкава й Мотоясугава.
Це сталося тут.
На острові сьогодні розташовано меморіальний парк Миру й музей, а перейшовши мостом Айой, можна підійти до бетонних руїн відомого всьому світу Атомного Дому...
Чорнобильські слухання в Хіросімі відбулися в заснованому 1998 року Інституті миру (Hiroshima Peace Institute), який став поважним політичним й інтелектуальним центром антиядерного руху. Крім традиційної тематики, пов’язаної з бомбардуванням Хіросіми, виникненням руху жертв атомної й водневої бомб (до речі, перший громадський рух жертв А-бомби виник у Хіросімі лише через сім років після вибуху, а перша повноцінна доповідь неурядових організацій щодо медичних наслідків у «хібакуша» (жертв бомбардування) з’явилася лише 1977 року — через 32 роки після бомбардування!), центр приділяє пильну увагу питанням режиму нерозповсюдження ядерної зброї, ядерному озброєнню Північної Кореї, ролі Японії у світі, японо-китайським відносинам, юридичним аспектам війни в Іраку, мирним ініціативам у М’янмарі (колишній Бірмі) та іншій проблематиці.
Професор Йоші Фунахаші, яка роками займалася проблемами «хібакуша», вважає, що зараз слушний момент почати новий етап боротьби з ядерною загрозою, запропонувавши створення міжнародного руху, який привернув би увагу урядів до світових ядерних проблем, включаючи проблему Чорнобиля.
Велике занепокоєння нинішньою міжнародною ситуацією, яка характеризується «неконтрольованим розвитком й агресивністю жорстокої й нестриманої глобалізації», висловив президент Хіросімського Інституту Миру п. Мотофумі Асаї.
...Експонати меморіального музею Миру в Хіросімі — пропалені сорочки, зняті з мертвих дітей, тінь людини на кам’яних сходах, паперові журавлики дівчини Садако, яка загинула від лейкемії — все ніби таке знайоме, таке бачене, але тут, у півкілометрі від епіцентру вибуху вражає своєю страшною правдою. Іманака-сан підводить мене до фотографії, зробленої через кілька годин після вибуху: на тлі одноповерхового напівзруйнованого будинку — обпечені, скривавлені люди чекають першої допомоги.
«Тут, за цим будинком, стояв будинок моїх батьків, — каже Іманака-сан. — Батько був у війську, а мати дивом вижила. Я народився тут через п’ять років».
Іманака-сан — науковець-ядерник, найкращий експерт в Японії з питань Чорнобильської катастрофи.
Ми підходимо з ним до великого макета-панорами Хіросіми. Над макетом висить червона куля завбільшки з ялинкову іграшку, позначаючи місце ядерного вибуху.
Чому знову над людством виникає примара ядерних демонів? Невже червоні кулі — справжні сонця — можуть знову спалахнути над планетою? На жаль, можуть. Бо історія не знає нічого неможливого.
Немає актуальнішого завдання для міжнародного співтовариства за домовленість про всеохоплюючу систему енергетичної безпеки в ХХI столітті. Хотілося, щоб і голос України, яка пережила Чорнобиль, вагомо прозвучав на світових форумах.
На меморіальному монументі (кенотафі), встановленому в пам’ять жертв Хіросіми, викарбувані ієрогліфи:
«Спіть спокійно, помилка більше не повториться».
Дуже хочеться в це вірити.
