Чому я не хочу до шкільної програми

Спершу, аби створити хоч би видимість полеміки, одразу зазначу один-єдиний пункт, в якому міг би з пані Агеєвою посперечатися. Це справді деталь незначна, можливо навіть особистісна, тож краще одразу на ній наголосити, щоб пізніше вже не повертатися. Я не вважаю ні У.Самчука, ні І.Багряного авторами нудними й нецікавими, а беручи до уваги особливості сприйняття літератури молодими людьми 15 — 17 років, вважаю, що обидва ці автори, нарівні з В.Домонтовичем та Ю.Косачем гідні бути присутніми у шкільних програмах.

Утім, це справді деталь малозначуща, тоді як питання, заторкнуті й підняті професором Агеєвою, дійсно болісні, актуальні й масштабні. Спробую тут, нехай і не зовсім системно, внести кілька своїх доповнень, які будуть, сподіваюся, цілковито «у світлі рішень», ну хіба що дещо радикальнішими. Радикальність ця також не з пальця висмоктана — вона є наслідком тривалих роздумів про долю української літератури, яка (доля) хоч- нехоч, таки є пов’язаною з тим, як її (літературу) подають, прищеплюють людині в дитячому віці. Йдеться про рецепцію, сприйняття письменства і письменника людиною, яка найшвидше в житті своєму живого письменника не побачить (хіба що по телевізору), а своє враження про цих створінь черпатиме з чорно-білих портретів на сторінках підручників і хрестоматій. До цих портретів зухвалішими учнями домальовуються вуха, вуса, роги й упирячі ікла, про цих пласких, двовимірних (на папері ж!) дядьків з бородами й без борід часто складаються бурсацькі куплетики — «Легше з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину» — i це про тонкого, ніжного, може, навіть найтоншого й найніжнішого поета України минулого сторіччя. Це ж як далеко треба відсунути літературу від реального життя, від повсякденності людської. (Утім, не одна лише література, як шкільна дисципліна, відірвана від реальності. Цікаво, чи часто читачі «Дня» у своєму щоденному житті пригадують число валентності міді, розв’язують логарифмічні рівняння чи відміняють французькі дієслова. А у школі це все вивчається. Та повернiмось усе-таки до літератури.)

Віра Агеєва цілком вірно формулює питання, винесене у заголовок полемічного матеріалу: «Інтелектуалка чи класна дама». «Звичайно ж, інтелектуалка!», закричить і прогресивний загал, і навіть пересічний письменник, навіть не замислюючись над тим, де ж її, цю інтелектуалку, взяти. Її потрібно виховати, виплекати — цим, здається, і займається університет «Києво-Могилянська академія» та особисто професор Агеєва, за що зайвий раз варто зняти капелюха перед нею і її співробітниками. Та хотілося б знати, який відсоток студентів після закінчення цього навчального закладу їде працювати до районних центрів нашої чималенької держави — і то не до Фастова чи Броварів, а до Волновахи, Токмака чи Старобільська, до Сарн і Маневичів, до Тульчина і Снятина. Адже саме там формується народ, нація нашої вже дванадцятий рік незалежної держави. Саме там, на місцях, по міських і районних відділах освіти виконуються, реалізовуються шкільні програми у повному їхньому обсязi, аж із вивченням творчості місцевих авторів включно. (Про останніх — окрема болюча розмова, яку бажано винести за рамки наших сьогоднішніх роздумів). І працюють над реалізацією шкільних програм випускники переважно місцевих навчальних закладів, яким викладали також випускники переважно тих самих закладів, тільки старші за віком. Ланцюжок цей безкінечний, і тому його потрібно не намагатися перервати, а — ошляхетнити. Десь додати ланки з благородного металу у вигляді випускників усе-таки столичних університетів, десь посріблити-позолотити, надавши вчені ступені комусь із щойно згаданих «старших за віком». Ну й самі викладачі, «вчителі вчителів» повинні, як видається, хоч трішки відповідальніше ставитися до своєї праці. Нехай би вони керувались давнім лікарським принципом «не зашкодь». Література наша перебуває в тому самому стані, що і всі інші галузі суспільного життя з прикметником «українська» — від кіно й театру аж до філософії, економіки, політики. Знайти й підкреслити те цікаве, на що варто звернути увагу, що справді варто прочитати — оце, мабуть, головне на сьогодні завдання викладачів.

«Українське красне письменство насправді зовсім не таке, яким вам його подають у школі!» — часто хочеться крикнути мені під час зустрічей з молодими читачами. Через невдало складені програми враження про літературу створюється викривлене. А оскільки програми все ж складаються не по райцентрах, то й винних слід шукати не по Тульчинах і Волновахах. Знаю в Києві багатьох гідних і мудрих людей, які працюють в літературі та літературознавстві, і можу надати їхні адреси-телефони, якби ця пропозиція раптом зацікавила Міністерство освіти. Хоча там, здається, проблемою викладання української літератури переймаються не вельми. Принаймні не більше, ніж проблемами викладання інших предметів та дисциплін.

Віра Агеєва якось надміру спокійно відзначає у своїх роздумах: «Студенти ще й цього року свідчать, що в деяких школах вивчають «Прапороносці»... Я розумію, що вчителям мало платять і їм лінь читати нові книжки...» У мені, як у письменникові, після подібних рядків щось ніби скипає. Уявімо собі водія автобуса чи вантажівки, якому «лінь прочитати» й вивчити нові правила дорожнього руху, уявімо лікаря, якому лінь поцікавитись новітніми медикаментами, i він надалі користується у своїй діяльності лише «зеленкою» та аспірином. Послугами таких фахівців користуватися навряд чи захочеться будь- кому. То, можливо, саме тому «вчителям мало платять»?

I зовсім уже наостанок: звісно ж, я не міг не помітити в статті пані Агеєвої згадування свого імені й назви вірша «Любіть Оклахому». Письменникові приємно, коли людина прогресивних поглядів, якою пані професор безперечно є, нехай і жартома, пропонує ввести його твір до шкільної програми. Проте — одразу виникає це кляте «проте» — школа наша нереформована й не оновлена, вона своїми засадами й далі базується на заохоченні й покаранні, лише тепер, здається, у вигляді «дванадцяток» замість колишніх «п’ятірок». І мені страшенно не хочеться, аби хоч одна молода людина була покарана людиною старшою за те, що не прочитала, не вивчила вірша О.Ірванця. Адже покарання тягне за собою неприязнь, вороже ставлення. Я не хочу, я боюся безпідставно-вмотивованого ворожого ставлення з боку невідомого мені хлопця чи дівчини — ані до себе особисто, ані до всієї української літератури. I тому я проти введення моїх творів до програм середньої школи.