Чорнобривець по-лівійськи
Вона закохалася в пустелю з першого погляду, а потім уже дізналася, що пісок Великої лівійської пустелі може бути чорним, коричневим, помаранчевим, а небо над ним — завжди блакитне. Вона дізналася, що пустеля лікує своїми барханами (у них можна зануритись), мудрою тишею піщаних просторів, незрівнянністю сходу і заходу сонця, смаком випеченого у фользі і закутаного в пісок коржа, сном у легкому будиночку з пальмових гілок із відкритим дахом, особливою їжею. Страждаючи від підвищеного тиску, провівши в пустелі всього тиждень, вона забула про цю недугу надовго.
Звичайно, до Лівії вона поїхала не лікуватися, а лікувати. Кандидат медичних наук, акушер-гінеколог киянка Лідія Макаренко 15 років тому за контрактом у свої 45 виїхала, аби заробити. Адже потрібно було самій піднімати чотирьох синів. Молодшому було тоді вісім років.
— Коли приїхала, важила 78 кг, — згадує вона, — а через рік роботи вже — 52. Дієти були не потрібні, робота аж надто напружена. У лівійських сім’ях по шестеро-семеро дітей, на рік приймала понад 3000 пологів, не враховуючи операцій. До того ж терміново треба було опановувати арабську мову, на щастя, англійську знала до цього. Англійською мовою, до речі, ведеться вся медична документація. В країні для роботи необхідно знати дві мови, мешканці ж переважно розмовляють арабською.
З доктором Лідією — так називали її пацієнти і друзі в Тріполі — ми розмовляємо в київській клініці «Чоловіче здоров’я», де вона зараз консультує сімейні пари, веде гінекологічний прийом. Її відрядження до Лівії, терміном у 15 років, закінчилося раптово війною. Вірніше, вона виїхала терміново до Києва через хворобу близьких, а повертатися вже не можна було, і всі відомості стала дізнаватись з новинних програм, газет. Лише серце її щеміло по-особливому — знищені вулиці, які показували по телевізору, вона знала іншими, там її, нехай орендований, будинок із внутрішнім двориком, де ростуть апельсини, мандарини, дерево хни і фінікове. Вона навіть не знає, чи вціліло все це.
Слухаючи Лідію, дізнаюсь, що лівійські жінки — відмінні психологи. Залишиться лікуватися і повністю довірятиме, лише якщо відчує, що зустріла свого лікаря. В країні, де й на думку не спаде зробити аборт, адже релігія забороняє, у акушера — особлива роль. Лідію знають безліч сімей, де новонароджених у всіх жінок роду приймала саме вона. Що говорити, вже в першу ніч після приїзду, хоч усім контрактникам і відводилося два тижні на адаптацію, хірурги-гінекологи вже стояли в операційній. На розкачку часу завжди не хватало.
— Ви, може, не повірите, — додає співрозмовниця, — але я любила, коли мене викликали і вночі, адже мчалася назустріч новому життю. Правда, і оплачувалася робота лікаря дуже високо. Змогла підняти всіх синів і побудувати в Києві кожному квартиру.
Щодня, спілкуючись там із безліччю жінок, поступово закохалася в їхню особливу доглянутість, уміння вести багатодітне господарство, при цьому бути завжди бажаною і нарядною навіть на кухні, в їхнє природне благородство, любов до своїх традицій. Навіть до своїх чоловіків-багатоженців вони ставляться філософськи, та й релігія це дозволяє. Для нашого розуміння — тема складна, розповім лише один випадок зі своєї практики. Прийшла на прийом вагітна молода жінка, а з нею, схоже, подруга зайшла до кабінету. Здавалося б, із жінки, яка чекає дитину, слід було б почати огляд, але вона попросила спочатку проконсультувати свою супутницю, яка ніяк не могла зачати і дуже страждала. Виявилось, що піклувалася вона так про другу дружину свого чоловіка. Забігаючи наперед, скажу, що успішно народили обидві, і в різний час сама приймала у них малят. Діти, коли підросли, називали мамою і одну, і другу.
Особлива дата в житті лівійських підлітків — 12 років. Дівчатка обов’язково починають носити косинку, а хлопчики вже вважаються чоловіками. Коли синові Лідії виповнилося 12 (він вчився в лівійській школі і, приїхавши в країну, знаючи українську і російську мови, вивчив англійську й арабську), його запросили навіть на підписання маминого лікарського контракту. В сім’ї з’явився чоловік, і якщо немає інших дорослих чоловіків, він відповідає за свій дім.
Лідія може про Лівію говорити годинами — і клімат там чудовий, правда, обмовляється, що кожного року по 50 днів віє піском (хамсинг), проте рано вранці, ще до початку робочого дня, можна вскочити в машину і примчати, аби поплавати, на морське узбережжя, і так — до грудня, завжди тепло... Довідалась, що лікарям не прийнято давати гроші на знак вдячності. Всі працюють за зарплату (слід сказати, дуже високу) на кінцевий результат. Якщо він відмінний, люди за бажанням приносять подарунки — діло хазяйське.
Їдучи в 45 років у невідому країну, вона звичайно ризикувала, але для дочки військового переїзди — справа звична, та й відповідальність у жінки була особливою. На щастя, закохалася в доброту й привітність народу, в його глибинну повагу до чужої релігії, навіть до чужих свят. Коли для православних лікарів наставали пасхальні дні, місцеві давали автобус і виділяли час, аби поїхати в храм і освятити паски.
Зазвичай жінки після народження першої дитини не працюють і, живучи на своїй жіночій половині, зовсім не нудьгують: можуть приймати подруг, веселитися, розмовляти не лише про дітей, господарство, але й про модні новинки, секс, рецепти. На практиці чоловік робить те, про що просить дружина, лише зовні це може бути непомітним. Дружина ніколи не запитає, куди поїхав чоловік і коли повернеться. Вона просто буде чекати його вдома, що цікаво — кожна.
Навчилася Лідія навіть солити маслини. Треба сказати, що лівійці магазинні маслини в баночках не їдять, лише домашні. Зазвичай сім’ї вистачало чотирьох відер. Дізнаюсь, що спочатку свіжі маслини вимочують у морській воді, потім опускають у розсіл із джерельною водою (з сіллю та спеціями), і доходять там вони протягом трьох місяців. Смак неповторний. Оливкове масло у неї теж було домашнім — оливки, зібрані в своєму саду, везла на олійний прес і отримувала олію першого віджиму.
Скрізь, де працювала в Лівії, висаджувала клумби із чорнобривцями. Привозила Лідія й інше улюблене насіння з Батьківщини, але проростали лише чорнобривці. Правда, наступного року вже потомство дати сил не вистачало — Африка все ж таки. Ось і привозила знову і знову. Лівійцям дуже складно було запам’ятати і вимовити довгу назву з важкими буквами, і вони стали називати її — квітка «Україна».
Мріє киянка побачити своїх друзів, колег, благає про те, аби вони вижили, тужить навіть за котом, якого перед від’їздом залишила у сусідів, хоче ще привезти чорнобривців, адже вони навіть хамсингу не бояться. 210 хвилин — і ти у Тріполі, але для цього потрібен мир.
У її мобілці звучить лівійська мелодія...
