Чорний фенікс джазу
Після того як відвирувало «Євробачення», хочеться пригадати не професійну поп-музику, яка користується напрацюванням двох жанрів — джазу і року, а самі «першоджерела». Творчість тих людей, що створювали моду, а не наслідували її.
Один із таких корифеїв народився 25 травня — це геній джазу, який створив три музичні стилі, — американець Майлз Девіс(1926—1991).
Я зацікавився ним, оскільки його ім’я доволі часто зустрічалося в зв’язку з іменами інших, абсолютно різних виконавців високого рівня.
Потім дістав його диски — мені здалася дещо розрідженою манера його гри на трубі. Однак він і створив цей стиль «музичного роздуму» — кул-джаз.
Наприклад, у відомій пісні «Осіннє листя» («Autumn leaves», яку виконувало багато народу, в тому числі Едіт Піаф), а точніше, — на основі її магістральної мелодії він вивів безліч цікавих візерунків своїм музичним інструментом. Гострим, немов голка, звуком труби він неначе малював дивовижно красиві узори на морозному склі. Це була холодна, але не позбавлена ніжності пристрасть. І головне — це було абсолютно протилежне бопу, стилю в якому Майлз існував до 1949 року.
Боп — істерично-швидкий, повискуючий, рваний стиль, який вигадав саксофоніст Чарлі Паркер (1920—1955). Так, іноді Чарлі виконував і повільні блюзи, але його маркою став саме боп.
1944-го він зі своїм оркестром гастролював у місті, де жив юний Майлз, — Сент-Луїсі. Їм терміново була потрібна заміна. Двох школярів, які вміють більш-менш грати на трубі — Кларка і Майлза, ввічливо прослухали майстри. Причому Кларк зіграв блискуче, в той час як Майлз від хвилювання не потрапляв у ноти. І навіть зазнав глузувань іншого відомого бопера — Діззі Гіллеспі. Але саме Паркер наполіг, щоб вони взяли Девіса. Ймовірно, чуттям генія він вгадав у цьому худорлявому хлопчині з великими очима майбутнього аса. І той, намагаючись виправдати довіру, так гарував, що зумів підтягнутися. Прославлені джазмени навіть покликали його з собою до Нью-Йорка. Але його... не пустила мама — хлопчик ще не закінчив школу. Довелося з матінкою не розмовляти два тижні. Але й школу довелося закінчити.
За рік він дременув до Нью-Йорка, наперекір бажанню родини. Його батько був заможним стоматологом. А дід — бізнесменом, який зумів піднятися в найважчі часи Великої Депресії. На Майлза Девіса III робили ставки, щоб зрівнятися в соціальному статусі з білими в тоді ще сильно расистському суспільстві. Так що родичі не були в захваті від обраної ним артистичної дороги. Але мама хотіла, щоб синочок учився грати на скрипці. На що маленький Майлз заперечив, що «якщо негра з трубою у дворі ще якось зрозуміють, то зі скрипкою — буде повне зашкалювання».
У Нью-Йорку в 19 років він записав з маестро Паркером платівку, яка зробила його відомим. Однак свій коронний стиль — кул-джаз (холодний) він створив на противагу гарячому (хот-джазу). А найгарячішим був боп. 1949 р. Девіс у назві свого альбому вказує полярний щодо вчителя напрям — «Birth of the Cool» («Народження кулу»), що більше відповідає його інтелектуальній натурі.
Чарлі грав короткими мазками. Його манера схожа зі стилем живопису Ван Гога. Паркер, як і голландський імпресіоніст, «виводить» мелодію експресивними переривчастими рисками. У Майлза ж звук довгий, він не перериває мелодію, а поступово витягує її, немовби з веретена, неквапливо потім вишиваючи свій візерунок.
Разом із популярністю та цінними порадами він від учителя успадкував, на жаль, і звичку до героїну. Паркер загинув від неї 1955-го у віці 35 років.
Наляканому Майлзові лікарі не допомогли, тоді він вирішує самостійно позбутися героїнової залежності найжорстокішим способом, який називається у середовищі наркоманів «методом холодної індички». Завдяки незвичайній силі волі це йому вдається!
Усе в його кар’єрі розвивалося відносно чудово, якби до середини 60-х не накрився сам джаз. Популярність його як жанру впала до катастрофічної. На планеті вже бушував рок! Електроінструменти радикально змінили звучання і точніше відбивали індустріальні метаморфози. Вони «римувалися» і з настроями хіпової революційної молоді, «яка відривається» тепер на стадіонних концертах. Джазмени сумно перемістилися з великих майданчиків до нічних шинків. Так — шикарні, так — Стокгольма і Парижа. Але мегатиражі платівок і багатотисячні аудиторії було ними втрачено назавжди.
З цим становищем змирилися всі майстри джазу. Геніальний білий трубач Чет Бекер, який своєю метафізичною, потойбічною (але затишно-теплою, на відміну від Девіса) трубою все життя «продув» у одному стилі, щоб від чергового передозування вивалитися з вікна готелю в Амстердамі 1988-го. Саксофоніст Стен Гетц (його конкурент) також до кінця своїх днів виступав лише в кав’ярнях і на фестивалях. Максимум, що вони робили нового, — записи до фільмів. Вони залишалися майстрами екстракласу, але в руслі колишніх акустичних заслуг. Зрозуміло, що вони демонстрували зразки жанру, але загалом були трохи старомодні. Вони виконували речі двадцяти-тридцятирічної давності. Так їм було комфортніше, справедливо вважаючи, що цінителі їх приймуть. Але підлітки, які надриваються під електронні та хардові акорди, цих «татусів» вже не розуміли.
І лише одного джазмена не влаштовувала ця ситуація — Майлза Девіса. Мене насмішило, як в одній із його біографій було вказано, що його «обурювала» зросла популярність вокально-інструментальної чорної групи «Чикаго», яка заграла на стику року і джазу. Однак обурювався він недовго, відразу взявшись за справу.
Він відслідковує творчість молодих талановитих рокерів і запрошує їх для запису нового альбому. Гадаю, спочатку вони були здивовані. (Причому всі вони — білі, але це — окрема тема.) Але зірка є зірка (хоча й джазу, який потьмянів), чому б не спробувати? Пробують, виходить щось неймовірне. 1969-го з’являється альбом з непристойною, але очевидно, влучною назвою — «Bitches Brew» («Суча заварка»). Як на мене, — матеріалець сируватий, але це було ЩОСЬ. Те, з чого народився стиль ф’южн (fusion — сплав). І — перший успіх під час продажу — 600 тисяч, що для джазу на той момент було рекордом.
Однак Девіс втрачає давніх шанувальників. У Нью-Йорку електроджаз публіка не прийняла, а підлітки, зрощені на рок-н-ролі, «не збагнули, чому ті не співають?», звикнувши до формату рок- груп. Довелося Девісові пережити неприємну пору. Його хлопці вирушили до Сан-Франциско, і несподівано тут його психоделічні аранжування мають успіх у молоді, яка чує в них співзвучність роковим «запилам». Цей «чувак» витворяє те ж — тільки на трубі.
Але ж музика Девіса далека від «простоти». Він зовсім не потурав широкій аудиторії, примітизуючи манеру гри. Втім, міркуючи, що за нових умов потрібно виглядати свіжо, він міняє сценічний імідж, щоб бути схожим на поп-зірок. Срібні костюми, туфлі на платформі та інше входять до його гардероба. Результат — він знову на стрижні популярності!
Однак його нова музика вже занадто мала авангардно-хаотичний характер (психоделія — змінена наркотиками свідомість, хоча й «докопується» до підсвідомості, але дорогою ціною). Майлз умів витончено роздягнути мелодію, виявляючи невидимі нюанси. Та в альбомах 70-х ця тенденція «розщеплення» набрала руйнівного характеру.
А тут ще негритянські музиканти стали звинувачувати Девіса в тому, що він навмисно бере у свою групу лише білих. На що він огризався: «А чи я винен, що Маклафлін краще за всіх грає на гітарі?»
Хоча ще був у пам’яті випадок 1959 року.
Девіс вийшов із клубу посадити красиву блондинку в таксі. Приревнувавши до дівчини, до нього підійшов коп і розв’язно вигукнув: «Що ти тут робиш, чорна мавпо?» Природно, що Девіс дав йому в пику, але тут підскочив ще один вартовий американського порядку і декілька разів палицею вперіщив музиканта по голові. Подібні конфлікти в США були тоді не рідкістю.
Почалися виступи тисяч його шанувальників, і зірку джазу випустили, але випадок цей залишив незаживний слід у його душі. Однак Девіс ніколи політику не ставив вище за музику. Тому, якщо йому потрібні були ті чи інші музиканти, колір їхньої шкіри хвилював його менш за все.
До середини 70-х від нього йдуть у самостійне плавання «заматерілі» рокери, ті, з ким починав «ф’южити». Перед Майлзом знову «спливає» наркотичний привид. До цієї неприємності додається, що внаслідок відчайдушної вдачі він іде на конфлікт із рекетирами шоу-бізнесу, не заплативши їм «відступних». Випущеною в машину автоматною чергою його ранять у стегно. Внаслідок усіх цих нещасть він зникає з поля громадськості на п’ять років — з 1975 до 1980-го. Для музичного світу він став легендою минулого.
Як раптом у 80-і починають знову виходити його альбоми! Та ще й які! Йому вдалося неможливе — він вловив гармонію, втрачену в 70-х. Народжуються суцільні шедеври. Але про два — окрема мова.
Перший — «You’re Under Arrest» («Під арештом»), де він переграє у своїй манері популярні штатівські шлягери. Назва — данина шрамам на голові від поліцейської палиці. На обкладинці диска його зображено з автоматом у руках — це, мабуть, попередження рекетирам. Так що в цьому «горизонтальному» альбомі (горизонталь — людина-Земля) він підбив підсумок своїм «земним» справам, віддав борг ворогам і популярності.
Того ж 1985-го він записує й один із найбільш «вертикальних» (вертикаль — людина-Небо) світових альбомів — «Aura» («Аура»). Унікальніша річ!
На кожен колір спектра — своя мелодія. Всі вони надзвичайно складні, але незвичайно вірні щодо відповідності кольору і емоціям.
«Білий» — чи то народження, чи то смерть, композиція виражає погранічний стан. «Жовтогарячий» та «Червоний» — боротьба. Мені особисто більше за все подобається «Синій». «Синій» Девіса — максимально (якщо не наступально) духовна активність. Традиційно холодний колір — тут сама пристрасть! Стиль регі в нього звучить у ритмі переможного демаршу. Тут виражено характер цього геніального трубача. (Під час помаранчевих подій я, «синій» внаслідок своїх політичних поглядів, часто намагався не слухати, щоб не зурочити революцію.)
Девіс дійшов у цій роботі, як митець до божественних складових гармонії! Однак рекордингову компанію це не хвилювало. Вони не знали, що з ЦИМ робити, побоюючись, що публіка не прийме диск. Альбом пролежав на полиці чотири роки! (Отже, не лише радянські музиканти і режисери зазнавали цієї принизливої процедури очікування).
Однак, коли «Аура» з’явилася 1989-го, вона взяла своє — Греммі — вищу нагороду Музичної академії США.
Але Девіс не був би собою, якби ще чого-небудь не втнув. Йому було мало, що завдяки своїм зухвалим експериментам він єдиний із джазменів збирав стадіони! Йому було мало 70 тиальбомів і того, що в їх записі брали участь десятки зірок джазу першої величини. У його практиці були (те, що згодом перейняв Лучано Паворотті) і записи з популярними зірками року.
І все ж не вистачало останньої крапки!
І ось 1991 року вже 65-річний метр робить черговий виклик — він записує альбом із репером Ізі Мо Бі — «Doo-Bop» (назва на сленгу ще більш хуліганська, ніж «Суча заварка»). Як могла б поєднуватися інтелектуальна гра Девіса з частівочним речитативом? А ось, уявіть собі, — вийшло! Звичайно, це ніякий не реп (хоча хлопець старається як може). Композицію «Фантазія» було нагороджено сьомим за рахунком, і на жаль, останнім Греммі в житті Девіса. Вона народжує в уяві картину: начебто їдеш зі всіма своїми жінками у відкритому ландо на море і, хоч як це дивно, — всі щасливі! Цей альбом відкрив дорогу стилю — ейсід джаз(кислотний), який досі є популярним на дискотеках.
Майстер здійснив повний цикл: юнаком у 40-х він почав з бопу, а закінчив через півсторіччя — «дуу-бопом». Він зв’язав боперну стихію срібною ниткою труби, а у фіналі прикрасив власну мудрість юнацькою техноекспресією. Своє трохи розріджене звучання (про що я говорив на початку) він доповнив електричною силою, зробивши свій портрет завершеним, про що мріє будь-який митець, але вдається це — одиницям.
Вдивіться в риси його обличчя: високе чоло і вольові очі, які горять демонічною силою. Тричі Майлз Девіс міняв дружин, створив три нові стилі, народив трьох синів. Мало? У нього ще й дочка є.
Щоразу він майже дощенту спалював старі напрацювання, сміливо вторгаючись до сфери експериментаторства, щоб знову відродитися з попелу в сяйві свого генія. Ну є ж люди!
