Чотири уроки

Нещодавно львівські дискусійники зібралися на четверте засідання-обговорення циклу книжок із серії «Бібліотека «Дня» — «Бронебійна публіцистика». Нагадаємо, що ініціатива такого проекту виникла в студентсько-аспірантському середовищі факультетів журналістики та філології. Позаду прочитані й проаналізовані тексти Олега Ольжича, Івана Франка, Івана Багряного. Тему лютневого засідання учасники клубу вирішили присвятити Василеві Стусу. Студенти обрали для прочитання та обговорення записи Поета із «Таборового зошита». Засідання Дискусійного клубу виявилось по-справжньому особливим, адже учасники мали змогу поспілкуватися з побратимом по духу Василя Стуса, поетом-шістдесятником, політв’язнем, лауреатом Шевченківської премії Ігорем Калинцем.

Життєвий шлях Василя Стуса — дорога протесту, боротьби за Правду й водночас зразок непідмінної Свободи. Його по-справжньому можна назвати великим Мучеником, титаном Духу й незламності. Ігор Калинець у своєму слові до студентів згадав про Василя Стуса та львівське патріотичне середовище — про спільно організовані вертепи, обговорення, ділення творчими ідеями. «У моїй пам’яті Василь Стус — незламна людина, яка завжди боролася за справедливість. Зважаючи на умови постійного ув’язнення, — сувора до себе й до рідних, ніколи не скаржачись на життя», — зазначив пан Ігор. Про це й прочитуємо в текстах «Таборового зошита»: «Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення та протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже є. А коли не приймають, то вона силоміць обирає нас».

Сьогодні нам, сучасному поколінню, яке народилося вже в незалежній державі, важко уявити собі приклад такої жертовності, яку показав Василь Стус. На перший погляд, видається неможливим жити в умовах постійного гноблення, нагляду, психологічного пресингу. «Знаєте, людина може вижити у будь-яких умовах. Єдине, що нас тоді рятувало, — єдність. Навіть не маючи можливості часто отримувати інформацію одне про одного, попри заборону, ми таємно листувалися й влаштовували протести», — розповів пан Ігор. Тема єдності українського інтелектуального простору — одна з ключових проблем «Таборового зошита». «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягла. Український інтелігент — на 95% чиновник і на 5% патріот. Отже, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі», — зазначає Василь Стус. Хіба не мають ці слова сучасного прочитання? Чому нема балансу між душею й розумом, між пристрастю й серцем? На думку Василя Стуса, українська еліта має вийти зі свого провінціалізму та кочубеївщини, продукуючи надійного лідера. І тут можна впевнено провести паралель із текстом Олега Ольжича «Дух Руїни», в якому відсутність справжнього лідера гальмує продуктивність державницьких процесів. Василеві Стусу не потрібно було надто багато слів, щоб про це говорити; гадаю, своїм прикладом він витворив особливу модель українського інтелектуального простору. Не маючи жодних сприятливих на те умов, він писав і перекладав, розвивав навики в іноземних мовах, збагачував свої знання, листувався із соратниками по духу, не переставав працювати! Для нашого молодого покоління дещо суперечливо звучать прямі звинувачення Василя Стуса до певних поетів і письменників тієї доби в боягузтві. Проте, розмірковуючи далі над текстами, можна зрозуміти, що виходу не було, — залишалося або йти наперекір, або погибати у великій в’язниці народів. А Стус чітко вирішив для себе — йти!

Студенти роздумували над тим, чому Василеві Стусу не лише 1985 року не присудили Нобелівської премії, а чому й досі він залишається некомфортним, навіть по двох десятках років після своєї смерті. Зокрема, згадували ініціативу наших друзів-колег із Донецького національного університету, які збирали підписи, щоб назвати рідний виш іменем Василя Стуса. Проте, на жаль, віз і досі там. Чому імені Василя Стуса й досі бояться? Можливо тому, що в країні легше нав’язати культуру рабства, ніж свободи волі й духу? А може, тому, що зараз для багатьох чиновників, після солодких передвиборчих обіцянок, не хочеться відкривати масок перед нацією, зізнаючись, що десь-колись вони брали участь у судових засіданнях проти Василя Стуса; що були тими, які кидали камінь, вбивали цвях у цього Мученика. Проте можна не ховатися, на щастя, сьогодні наше покоління має відкритий доступ до архівних документів, зокрема до тих, що належать до Стусового ув’язнення, тому імена багатьох — відомі. «Ми не можемо повністю визнати велич постаті Василя Стуса, бо не маємо України. Ми маємо формальну незалежність, та не маємо її в серцях і помислах. ся надія на ваше покоління», — наголосив Ігор Калинець.

Так, лише нова генерація вільних і незаангажованих людей зробить Україну українською. Людей із чистими помислами, ліквідованими радянськими стереотипами, новими ідеями, для яких Василь Стус буде визнаним Героєм, а його слова — заповітом честі:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь...

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, студент ІI курсу факультету журналістики:

— На мій погляд, в Україні є три моря: Азовське, Чорне та море бездонної байдужості суспільства. Цю ситуацію спричинило чимало подій у нашій історії, адже наш суспільний організм час від часу вражала смертоносна бацила інертності. Упродовж певних епох з’являлись «антитіла», на кшталт Василя Стуса, які пробували зарадити духовно-національній смерті. Такі, як Стус, є взірцем непокори, опору смертоносносній системі, бо мають здатність іти до кінця й відроджуватись, наче Фенікс. Стус влучно сказав: «Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже». Тому пильніше маємо прочитувати основні посили Поета, його моральні заповіти, щоб знищувати інертність і провокувати революцію сердець і душ українського в українцях.

Святослав МОТРЕН, аспірант кафедри політології філософського факультету ЛНУ ім. І.Франка:

— У «Таборовому зошиті» Василя Стуса знаходимо осуди з приводу боягузтва до своїх колег-поетів. Як на мене, не можна однозначно засуджувати тих, хто не виявив тої непоступливості й стійкості духу, яку виявив Василь Стус. Не всі люди здатні бути твердими, мов скеля, як і не всім під силу нести вінець мучеництва. Навпаки — таких людей одиниці, й їхні випадки унікальні. Більшість людей тяжіють до мирного існування, спокійного та прогнозованого. У цьому й полягає велич Стуса — він умів плисти проти течії, без нарікань і скиглення. Він був Зразком, а тому в цьому була його єдинність і геніальність. Кожен робить вибір сам (відповідно до того, як йому підказують глузд і совість).Послухати глузду — не значить піти проти совісті. Можна бути людяним і залишаючись на своєму місці, просто не чинити підступів і підлостей, виконувати належно обрану тобою роботу. Якщо намагатися змінити систему, вона неминуче спробує зламати тебе. Так збудовані тоталітарні держави. Врешті, як вважають представники політичної синергетики, основною причиною руйнації комунізму був імпульс зсередини — система самознищилася через просте вигорання свого потенціалу, поступової інволюції.

Кожна людина має вірити у свої переконання та пробувати зрозуміти наперед призначення, й коли вона не віднаходить у собі покликання вплинути на політичну сферу, — шукати інші шляхи його втілення. Куди ріка тече, туди вона й тектиме. Все дано Богом, благому — мудрість, знання й радість, лихому — турботу, як збирати й примножувати для благого.

Ксенія МАТ’ЮК, студентка V курсу філологічного факультету ЛНУ ім.І. Франка:

— Із початком цього циклу круглих столів ми разом розпочали дорогу, що складатиметься з п’ятнадцяти зустрічей і обговорень. Ми вже зробили чотири перші кроки, чотири Уроки ми вже отримали. То були Уроки мудрості, Уроки патріотизму, Уроки мужності й духовної стійкості. А вчителями нашими були визначні та славетні постаті: Іван Франко, Олег Ольжич, Іван Багряний, і ось тепер — Василь Стус. Кожне з обговорень залишить вагомий слід у моїй пам’яті й свідомості. Кожна дискусія цінна тими думками, ідеями, висновками та емоціями, які ми генеруємо спільними міркуваннями.

Зізнаюсь відверто, читання та обговорення записів «З таборового зошита» Василя Стуса я чекала ще з початку цього проекту. І справді, це обговорення, на мою думку, було найтеплішим, найдушевнішим і найщирішим. Такою цю зустріч зробив пан Ігор Калинець. Поет поділився з нами спогадами про Василя Стуса, власними міркуваннями, привідкривши частину своєї душі. І цим він дав змогу кожному з нас немовби перенестися в часи подвигів «шістдесятників», зблизька відчути їхню велич духу й велич Стусового мучеництва. Ця зустріч була справді незабутньою!