Чи всі ми, українці, однакові?-2

Продовження. Початок у №61-62

КУЛЬТУРНИЙ ЧИННИК

Тут скажу коротко: що вище культурний рівень людини, то більш властива їй повага до культури тієї країни і того народу, на землі якого вона проживає. І це стосується не лише неукраїнських національностей, але й самих етнічних українців. Це стосується і європейських цінностей. Людина культурна не може не цікавитися культурою свого народу, країни в якій вона живе і, звичайно, так чи інакше буде насамперед пізнавати традиції, звичаї та історію народу і країни, в якій проживає. А у процесі їх пізнання і розуміння вже виникатиме пошана, а можливо, й любов до неї.

Людина культурна, освічена не може не знати, якою була боротьба України у складі Росії, як неодноразово царськими указами забороняли українську мову, літературу, як наполегливо і примусово впроваджувалась російська мова.

Окремо про так званий суржик.

Інтенсивна русифікація українського населення протягом декількох століть не могла не позначитись на мові цього населення. В результаті з’явився так званий суржик, тобто побутова українська мова, що містить безліч російських слів. Така мова стала звичайною, природною в сім’ях і побутовому середовищі, не лише серед простих людей, але й серед значної кількості інтелігенції. Ситуація з мовою в середовищі інтелігенції складалася також специфічно. Адже у вишах викладання велося завжди російською мовою. Частина з них, розуміючи, що суржик — це прояв мовного безкультур’я, просто вимушені були переходити на російську мову, будучи в той самий час етнічними українцями. Більш чиста українська мова залишалася лише в Західній Україні, яка стала адміністративно русифікуватися лише після 1939 року. У східних і південних областях чистою українською мовою розмовляли лише дві категорії людей: частина діячів і працівників української культури, а також поодинокі принципові національно свідомі українці.  Так, наприклад, у Харкові така мова звертає на себе набагато більшу увагу оточуючих, ніж, наприклад, англійська або в’єтнамська. Навіть ще й сьогодні.

Тут я спробую висловити одне твердження, яке спало мені на думку ще за радянської влади. Буваючи в ті часи у деяких національних республіках СРСР — Грузії, Туркменії, Латвії, Литві — я замислювався: чому там місцеве населення не таке русифіковане в плані мови, як у нас в Україні. Звичайно ж, вони знають російську. Але коли говорять своєю державною, то русизмів там практично немає. Там немає такого ганебного суржику, як у нас, українців? Не знаю, наскільки це правильно, але я дійшов висновку, що, можливо, провиною тут є дуже велика схожість української та російської мов, чого не скажеш про Кавказ і країни Балтії. І вимовляючи українські слова, набагато легше з’їхати на російську мову або на заміну цих слів російськими. Звідси і суржик.

Це я казав про мову. Але є й інший аспект русифікації. Це впровадження, якщо не сказати нав’язування російської культури  серед населення України.

Якщо за радянських часів у рамках єдиної держави це мало у кого викликало асоціацію з нав’язуванням, то за часів незалежної України і тиску «старшого брата», що посилюється, все більше українців почали розуміти, що не таким вже й безневинним було впровадження російської культури в Україні. Адже ми пам’ятаємо, що в програмі КПРС передбачалось поступове перетворення всіх національностей СРСР на єдину радянську націю. Не можна сказати, що це завдання зовсім не вдалося. З’явився «гомосовєтікус». І в Україні таких «совєтікус» чимало.

Власне, саму російську культуру не можна заперечувати. Культура велика (особливо російська, а не російсько-радянська). А ось проти нав’язування можна виступити. Адже це явно не на користь української. Хоча, на жаль, це не усвідомлюється саме більшістю українців. Чого вартує лише засилля російських   телесеріалів, яких така сила-силенна, що вони вже не вміщаються на понад десяти українських телевізійних каналах і буквально один одного підштовхує, перш ніж той встигає закінчитися. А безперервний потік, майже навала на наші міста московських зіркових артистів?! Поза всяким сумнівом, у цьому величезна провина українських діячів і культури, і від культури, і української влади...

А фактичне знищення українських кіностудій... Важко відмовитись від враження, що це не просто природний процес їх занепаду. Але не можна не звернути увагу і на те, що серед так званих російських артистів, та й багатьох управлінців, які в різні часи перебралися до Москви, в чому їх і звинувачувати важко, чимала частка етнічних українців. Отже, половина їхніх зірок це наші, українські зірки.

Ось так поступово, впродовж десятків, а то й сотень років, відбувалася асиміляція українців у російськокультурних людей. І тепер «маємо те, що маємо».

Складно сперечатися з російськомовним  українським громадянином, який говорить, що його примушують користуватися українською мовою. Це він сприймає як насильство. Він начебто в певному розумінні частково і має рацію. Однак варто докласти чималих зусиль, аби пояснити йому, що на початку українців насилували русифікацією, асимілювали, змушували, і небезуспішно, забути своє коріння, свою мову настільки, що вони й не пам’ятають, «якого племені-роду».

Робилося це, як вже було вище сказано, упродовж століть, і як можна не визнати за справедливий зворотний процес відродження українськості українців. І запровадження державної української мови,  і вивчення історії України в школах та вишах, і українськомовні програми на телебаченні та інші заходи. Але сумно те, що вже практично немає живих, безпосередніх контактів сучасних українців з дорадянськими (досовковськими) українцями, нашими бабусями, дідусями, тітками, дядьками, сусідами, які, незважаючи на їх набагато меншу освіченість і обізнаність (про це я згадував вище), зберігали в собі органічну внутрішню ментальну народну українськість. Немає вже тих бабусь... Стався розрив поколінь. Залишилися вони лише в західних регіонах України. На них ще не такі сліди залишив бульдозер радянського «совка».

В процесі вищеописаної спроби аналізу причин неоднаковості я вже так чи інакше торкався питання національності. у визначенні позиції кожного жителя України відносно майданівского, проукраїнського руху. Але про цей бік питання слід сказати окремо. Це питання надто делікатне. З цієї причини його, як правило, або взагалі обходять, або торкаються побіжно. Я б навіть сказав — боязко. Це в той час, коли цей чинник є мало не вирішальним. Звичайно ж, ідеться насамперед про етнічних росіян. Не можна не сказати, що чимало з них підтримує майданівський проєвропейський рух. Це, перш за все, люди прогресивного способу мислення і світогляду. Якій нормальній людині може подобатися режим Януковича з його кримінальною диктатурою, пограбуванням народу, поголовною корупцією, насильством і безправ’ям. Але саме певна проукраїнська складова в майданівському рухові різко виділила питання національної приналежності, що відчутно посилилося російським вторгненням до Криму, а потім і на Донбас.

Відомо, що в Україні проживає багато національностей. Відомо також і те, що, окрім титульної української нації, найчисленнішою є російська нація. Крім того, на території України велику частину населення становлять російськомовні і російськокультурні етнічні українці. Де вони взялися, ми коротко розглянули вище. Я вважаю, що не дуже помилюся, якщо скажу, що переважна більшість етнічних росіян і чимала частина російськомовних українців мають проросійську позицію. І, окрім причин національних та історичних (які не так вже й багатьом з них відомі), думаю, найголовнішою причиною є мова. Вище вже наголошувалося, що запровадження державної української мови і пов’язаним з цим більш активним її вживанням у держустановах, на телебаченні, часто сприймається російськомовними як примус. Така ситуація, природно, викликає певний протест. За бажання їх можна зрозуміти. Але я вважаю, що цілком закономірним виглядає і прагнення української нації до відновлення історичної справедливості відносно української мови. Адже її вживання було скорочено примусовим і навіть насильницьким впровадженням російської. У тому числі прямими заборонами на використання української. Тобто це була свого роду нерівна боротьба двох мов (і культур).  Боротьба є боротьба. Тоді сила держави була на боці російської. То хіба не логічно було б мові українській вимагати сатисфакції на таких самих умовах? Проте українська мова, ставши державною, «запропонувала» російській абсолютно демократичні умови.

Багато російськомовних кажуть: «Хай обидві мови вживаються вільно, і в цьому вільному змаганні встановлюється пріоритет». Ситуація нагадує анекдот: «Давай спочатку з’їмо твій сніданок, а потім кожен свій». Тому прибічники українізації говорять: «А ось після того, як ми декілька десятків, а то і сотень років позмагаємось у нових умовах вже української, а не російської державності, тоді зможемо поговорити про рівноправ’я двох мов. А поки, якщо обидві мови оголосити рівноправними, то це старт не з рівних позицій і чужа, вирощена на держпайку жирна російська проковтне нашу рідну змарнілу українську.

Отже, шановні, дорогі росіяни і російськомовні, якщо ви закликаєте українськомовних зрозуміти, що ви не винні в тому, що так історично склалося, що ви проживаєте на території України і користуєтеся російською мовою (і ми це погоджуємося розуміти), то майте ж і ви сміливість зрозуміти і визнати, що ми в цьому також не винні. Але не відмовляйте нам — українцям — у праві відновити історичну справедливість, повернути нашу мову до повноправного законного вжитку.

Ви ніби не винні й у тому, що опинилися серед тих, хто живе на Українській землі. Але давайте пригадаємо, як ви тут опинилися? Ваших прапрадідів сюди переселила московська експансія після 1656 року. Ваших прадідів сюди переселила Катерина після того, як до Росії відійшли причорноморські степи, до цього малозаселені, але, наскільки мені відомо, такі, що належали Війську Запорізькому.

І Крим вам дістався не без допомоги запорізьких полків, з якого ви потім виселяли кримських татар і царською, і Сталінською рукою. Ваших батьків сюди переселила пряма інтервенція московського ленінського більшовицького уряду військовими силами Муравйова, Єгорова в 18-му році. І це після того, як цей самий уряд офіційно визнав Українську Народну Республіку.    

І без цього вторгнення більшовицька влада в Україні ніколи б не перемогла. Вона і на просторах Росії, окрім Москви, Петрограда і декількох великих губернських міст перемогла далеко не вільним волевиявленням народу, а озброєним військовим насильством.

Ваших батьків і вас переселила до України сталінська Москва в будинки сіл і міст, що звільнилися після голодоморів і після розстріляних і засланих до Сибіру українських патріотів. Вас сюди переселила Москва на багаті простори Донецького краю для його промислового освоєння на користь далеко не України, а Радянського Союзу. А куди спрямували тисячі демобілізованих офіцерів Радянської армії, які не зуміли виклопотати собі місця в Москві і Ленінграді. Чи не до України? А ще краще до Криму. Тобто фактично ми маємо справу з окупацією, де явно силою, а де тихою сапою, поступовою і вже нібито мирною. Здійснювалася фактично наполеглива, впевнена, продумана колонізація України. Українське населення розбавлялося етнічними росіянами. І всіма силами і способами відбувалася асиміляція етнічного українського народу, перетворюючи його на російськомовне і російськокультурне населення. Відомий таємний указ цариці Анни Іоанівни 1734 року про те, аби малороси одружувалися з росіянами. І що ж тепер дивуватися, як багато українських громадян налаштовано проросійським чином? А багато з них — українофоби. І фактично утворилася п’ята колона, що і підтверджує нині ситуація в Криму і на південному сході України. І тепер це величезне проросійське населення вимагає: «Дайте нам свободу самим вирішувати і з мовою і з російським громадянством і з приєднанням до Росії. «Адже ваша етнічна батьківщина там, північніше. А ви хочете привласнити собі таке ж  право вирішувати долю корінного українського народу, як і він сам. Ніяк не бажаючи зрозуміти, що п’ята колона утворилася тут зовсім не на демократичних принципах. Фактично ставляться на одну дошку окупанти і жертви окупації. Наскільки я розумію, прибалти, отримавши незалежність, не захотіли нікому віддавати право вирішувати, як їм жити не своїй рідній землі. В Україні дещо інші історичні передумови, але суть, фактично, та сама. Вони, як і ми, були під Росією до революції. Вони, як і ми, були під Москвою після 39-го. І головна різниця лише в тих приблизно двох десятиліттях ( з 18-го по 39-й), коли в Україні працювала ленінсько-сталінська машина де українізації, а до Прибалтики вона прийшла пізніше. Прибалтика в цьому плані схожа на нашу Західну Україну. І за радикальністю антимосковського настрою вони схожі. Ми це і спостерігаємо сьогодні. То хіба тепер не зрозумілі причини настільки суттєвої відмінності національного менталітету  населення Західної і Східної України?

Фахівці з історії могли б точніше і докладніше описати всю історію колонізації та русифікації України і повинні це робити для освіти як українців, так і росіян. Тоді б і багато українців, що асимілюються, забули свою історичну спорідненість, усвідомили, звідки у них мовний суржик і російськокультурна свідомість. Та й хоч якась частина українських росіян реальніше усвідомлювала б справжню ситуацію.

Навряд чи мені вдалося в одній статті охопити всі причини української неоднорідності. Але, закінчуючи свої роздуми, повернуся до заголовка «Чи всі ми однакові?», повторюю «Ні, не однакові». Але це потрібно знати, а ще важливіше — розуміти чому. Історична і людська справедливість в праві вирішувати долю України —  на нашій, українській стороні.