Дегустація того куражу
Реальний Чорнобиль уже дихав, але до нас крався непомітно, майстерно відтягуючи усвідомлення. Спочатку днiв через два після 26 квітня, у відділ інформації «Прапора комунізму» — надзвичайно в той час популярної київської газети, почали телефонувати читачі. Ми, кореспонденти найжвавішого відділу, звикли до того, що телефон ніколи не замовкає — завжди кияни телефонували з будь-якого приводу, упевнені, що вже де-де, а у відділі інформації знають усе про все.
Щоправда, злегка насторожив характер запитань, їхня однотипність: «Ви не знаєте, де трапилася аварія?», «Поясніть, Чорнобиль для нас небезпечний?», «Дітей вивозити?»... Ми весело й абсолютно щиро реагували. Пам’ятаю відповіді колег, і ніколи не забуду, як сама відповідала комусь: «Навіщо ця суєта, через такі настрої й створюється паніка. Якби щось трапилося, ми б точно знали про це». Сумнівів — це так — у відділі не було. Адже діти співробітників нікуди не вивозилися.
Вже з редакційного вікна, як потім стало зрозуміло, що виходило в бік Чорнобиля, дивувало пожвавлення вертольотів, а тривог — ніяких. Тільки цікаво — куди так дружно летять? Кватирки відкриті, настрій бадьорий, до того ж журналістський, такий особливий, кураж лоскотав душу — працюємо в самому епіцентрі подій.
Вже діти партійних верхів і іншої прикоритної публіки були благополучно вивезені за межі України, а ми все ще бадьорими від найповнішого незнання голосами відповідали на запитання.
Потім телефони замовкли — всі дізналися й схопилися за своїх дітей, закрили кватирки і почали здійснювати ритуальне вологе прибирання і вдома, і на роботі. Пам’ятаю, та й всі пам’ятають, була підвищена сонливість, але по редакційному телефону голос звучав однаково впевнено — все під контролем.
Удома, проте, занадто по- господарському, абсолютно по-бабськи, толком не знаючи, що таке радіація, продовжувала прати речі чоловіка після його повернення з Чорнобиля. Ігор Засєда тоді працював в Українському відділенні АПН.
Викинути речі? Мені й на думку таке не спало.
Ігор розповідав (потім ці спогади увійшли в багато збірників, книг).
— АПН було улюбленим дітищем ЦК КПРС, єдиною організацією, що має право писати про речі, про які навіть «Правді» не дозволяли. Все тому, що працювали ми, так би мовити, на полі ідеологічного противника... Вночі 2 травня 1986 року подзвонив завідуючий відділенням АПН Сергій Харченко: «Ігоре Івановичу, є вказівка секретаря ЦК КПРС, треба їхати в Чорнобиль! Голова розпорядився, щоб це був ти! Коли саме? Повідомлять...» Сон припинився тільки на хвилину — до ранку ще далеко...
Усім тим часом було відомо про Чорнобиль тільки те, що повідомило ТАРС.
Часті відрядження — річ для журналістів звична. Заздалегідь зібрала сумку з потрібними речами по мінімуму (Ігор сказав, що, можливо, вона не знадобиться) і втекла у свій «Прапор». Домовилися, що, виїжджаючи, він мені зателефонує. Все як завжди...
Потім він мені розповів, що отримав інструкцію — терміново виїжджати, дозвіл є, а академіку Веліхову (одному з керівників «ліквідаторів») передати вітання від секретаря ЦК...
Потім багато разів, у колі друзів і домашніх, чула його розповідь про першу поїздку.
— Я сів у свою службову «Волгу» (через п’ять років її відігнали в Москву й відправили під прес — вона все ще сильно фонила) і понісся в Чорнобиль. Теплінь, сонце, квітучі сади і... зухвалі лисиці в кинутих селах, які привільно лежали або сиділи неподалік від курей і качок.
Веліхова відкопав у темному коридорі колишнього РК партії, навколо багато людей. Тільки ми розташувалися в тісному кутку, як у кімнату ввійшов середнього зросту худорлявий чоловік, одягнутий, як і всі, у захисний зелений костюм і білу шапочку, на грудях бовталася «пелюстка». У руках у нього (це був академік Легасов), були дві пластмасові баночки.
— Женя, сметани хочеш, ось знайшов у пустому холодильнику? — запитав він у Веліхова. — Тільки ложечки немає. Одна виделка.
По ожившому телефону з гербом Легасов пояснював академіку Александрову, що вийшли на якусь трубу, і не знають, чи можна її різати... І раптом на обличчі Легасова з’явилося здивування: «Як немає у вас на карті труби? Щойно метробудівці дзвонили, потрібно вирішувати — різати чи ні...».
Ми пробалакали з Євгеном Павловичем кілька годин: йому часто доводилося відволікатися й кудись бігти. Здійснили «подорож» на вертольоті — облітали четвертий блок. Кілька разів льотчик так шарахнув у бік і вниз, тікаючи від тисячорентгенного «променя», що я лише міг дивуватися, як ми залишилися живі.
Коли повернулися, Веліхов тихо сказав: «Я сметанки навіть виделкою поїв би, з ранку — ні рісочки в роті не було...».
Ця розмова з академіком Веліховим була першим офіційним інтерв’ю, що з’явилося в іноземних ЗМІ. У нас воно так і не було опубліковане...
Ігор завжди занадто скромно оцінював роботу журналістів у зоні, завжди уточнюючи — це ліквідатори працюють у пеклі.
Потім онкологія внесла свої поправки: багато журналістів-чорнобильців передчасно пішли з життя невдовзі після аварії, інших отриманий чорнобильський «коктейль» наздогнав через роки.
Згадуючи ті квітнево-травневі дні, що співпали з поминальними, розумієш: наївний кураж небоязні обов’язково збере свої жнива, причому завжди данина — з колосальними відсотками.
Багатьох немає, а Чорнобиль, як і раніше, — живіший всіх живих. Він такий молодий, а в нас знову юний кураж попереду.
Нічого нового? Можливо, знову щось дуже важливе не знаємо?
