ДЕНЬ РЕВОЛЮЦIЇ

Пізньої осені, на третьому рівні оздоровчих курсів Норбекова, завдання в альтернативний день було ввійти в образ, який дратує.

Минулого разу в мене був образ короля, потрібно було орієнтуватися на щось протилежне. Однак полярна іпостась короля, власне, не злидар, а бунтар, тобто — революціонер.

Для знаходження спільної протестної теми для народу, свої вимоги я перевів із політ ичної площини (занадто вже різного там хочуть!), до економічної. Хто, наприклад, любить високі податки? Ніхто! Навіть не утримується ніхто!

У нас у державі це є досить актуальним. Коротше кажучи, взяв я дві картонки, на одній із них написав: «Збір коштів на зниження податків — 10 копійок». А до чого призводять непомірні податки? До жебрацтва! Отже, наступне гасло: «Податок на жебрацтво — 5 копійок».

Розпочав готувати промову: «Вибачте, що я, такий молодий, до вас звертаюся!»... Початок був традиційним. І ця традиція в громадському транспорті дійсно доволі дратувала мене.

Але за шаблонним початком звучало: «... Але податки не щадять нікого: ані молодих, ані старих, ані людей, ані тварин».

На слові про тварин я мало не зареготав у метро. Зупинили лишень серйозні пики пасажирів.

Далі: «Новий прогресивний податок становить 90%. Це що, прогрес?!»

Щиро кажучи, що таке прогресивний податок, я уявляю собі слабко й зараз. Але звучало переконливо!

Для зовнішнього ефекту я вирішив збирати гроші до сувенірного відра для сміття: тонка робота-карбування. Модель вуличного бака старого зразка з круглою кришкою, що висить. Розміром зі склянку.

«Кладіть гроші у відро для сміття — вони не пропадуть!» — обіцяв я.

Друга вимога була естетичного характеру. Я нашкрябав чорним фломастером: «Збір коштів на знесення Матері-Берегині на майдані Незалежності». І маленькими літерками: «як таку, що спотворює обличчя міста».

Потім підібрав камуфляж. Для цього мені стала у пригоді стара мамина американська шуба зі штучного хутра, 25-річної давності, без гудзиків. Дуже символічно: трухлява американська демократія розширювала сучасну українську свободу!

Я підперезався червоним поясом від халата. Під колір пояса було дібрано шапочку з вушками. Надів я її, щоправда, навпаки — козирком назад. Позаду горів білим полум’ям напис «Соломон». Виворітня мудрість!

Плюс поношені спортивні штанці й лижні черевики 47-го розміру, які я випадково відшукав у комірчині. Щоб вони не бовталися на ногах, довелося надіти три пари вовняних шкарпеток для закріплення.

Перед виходом я зупинився біля люстерка і оглянув «колористику». Саме в цей момент по радіо група «АББА» проспівала красиво підібраними голосами: «Супер, тупер...» Та вже ж, суперовіше й уявити складно!

У цьому чудовому вбранні я виперся на вулицю. Якомога швидше, щоб моя маман, яка раптом з’явилася, не збила бойового настрою, як рік тому.

На роботу заїздити сенсу не було — там із минулого, королівського, виходу вже звикли до моїх екстравагантностей. Тому я відразу попрямував «працювати» до метро.

Якщо першого разу мене пантеличило саме вбрання короля, то зараз екзотична амуніція особливих відчуттів не викликала. Я був стурбований іншим: аби не відступити й відразу ж включитися до збору коштів.

Втовпившись до вагону, я налаштувався на революційну хвилю й досить чітко почав вимовляти: «Вибачте, що я такий молодий...»

Горло трохи пересохло й голос вийшов хриплуватішим. Але нічого, ця хриплуватість додала натуральності. Закінчив я ефектно: «Податкових інспекторів прохання не хвилюватися!»

Народ утиснувся в сидіння. Природно, що я відразу ж став центром уваги. Коли хтось так кричить, хіба можна відвернутися на що-небудь інше? Зрозумівши, що загальними деклараціями я мало чого досягну, я став переключатися на окремих осіб.

Підкочуюся до тітки в чорному пальті: «Невже вам все одно, що такі величезні податки?». Вона відповіла класичною для нашої ментальності фразою: «А що ми можемо зробити?» «Здайте десять копійок!» — запропонував я. Але й цього вона, звичайно, не зробила!

Вгодований молодик із дівчиною, схожою на нього, на запитання: «Невже на вас не позначаються такі великі податки?», — осміхнувшись, відповів: «Ми їх не платимо!» «Теж позиція!» — погодився я. І, потрібно зазначити, так само доволі типова.

Що стосується спостережень за собою, то я відчув, що не можу дотиснути, довести справу до суперфіналу. З тією ж публікою сильніше попрацюєш, дивишся — твоя. Цей «момент дотискування» найважчий. До бою!

Після того, як я повідомив у одному з вагонів, що збираю податок на зниження податків, один інтелігент відірвався від газети і з повагою зазначив: «Розумно». І передав 10 копійок, які через треті руки наздогнали мене.

Коли я вийшов на станції «Хрещатик», сором’язливо всміхнений повновидий парубійко сам наздогнав мене й простягнув гривеника: «Борися!» Я відчув відповідальність! Мабуть, легінь соромився привселюдно фінансувати революціонера. А приватно — будь ласка!

Я простував угору, до майдану Незалежності. Я змінив вимоги з економічних на культурно-естетичні: знести Берегиню.

На ескалаторі я причепився до мініатюрної дівчини офісного вигляду, в тоненьких окулярах, чи подобається їй головна статуя? Дівчина сказала, що не подобається. Кажу: «Здайте 10 копійок». Ця симпатяга раптом пропонує: «Я можу здати навіть 75». «Давайте!» — зрадів я. Не відмовлятися ж від додаткового спонсорства!

Ця панночка вразила спокоєм і в той же час здатністю діяти. Я кажу: «У вас, мабуть, вдача чудова?» «Та ні, — відповідає. — Вдача, за відгуками знайомих, така собі!» «Але ви, безперечно, людина дії!» «Це так!» — посміхнулася вона мені.

Було додаткове завдання з курсів: обійняти вісім незнайомих людей. У такому вбранні я мало мав шансів на взаємність. Але тут, подумав я, саме той щасливий квиток.

«Дозвольте я в подяку обійму вас!» — від душі попрохав я. Вона засміялася, й ми спокійно обнялися. Просто тобі, як брат із сестрою! Їй-бо’ — можна було заплакати. Чи зміг би я поводитися так як і вона — це ще під питанням.

Перші, з кого я став зверху вимагати за потворність Матері-Берегині, були портретисти в підземному переході.

Я їх ганьбив: «Та ви першими маєте здавати на знос цього чудовиська. Ви ж митці, у вас має бути розвинене естетичне почуття!!! Вас що, влаштовує ця Мати-Берегиня?»

Нафарбована подруга «митця» байдуже, але не без іронії, кинула: «Влаштовує... Мать... Перемать… Її... Але сьогодні грошей немає!» «Раз немає, — кажу, — сьогодні, — стоятиме й завтра!»

Коли я виліз на поверхню, там була противна мряка. У цьому мареві, улюбленій атмосфері фільмів жахів, височіла величезна колона з монстровою скульптурою.

Біля неї, в самому центрі країни, я й розташувався з табличкою. Став чіплятися до перехожих.

Багато хто відмахувався. Дехто говорив, що вони не місцеві і їм усе подобається. Тут я не витримав і вигадав свіжий аргумент: «Поруч із цією естетичною потворністю, щоб виглядати гармонійно, потрібно одягнутися як я!»

І тут мене приголомшила дівчина з романтично-розсіяним поглядом. Вона, оглянувши безгудзикову шубу, обміркувавши, сказала: «Класний прикид!» «Справді?» — розгубився я. — «У мене й поясок під колір шапочки!» — спромігся нарешті й я щось відказати. «Стильно», — кивнула вона.

От не думав, не гадав, що потраплю у вир сучасної моди. Тепер мені зрозумілі її тенденції!

Проти статуї Берегині були три дівчинки з Троєщини. Вочевидь, на Троєщині естетичне почуття розвинене сильніше, аніж у інших районах міста. Дівчата були навіть проти всього комплексу майдану Незалежності! Тридцять копійок упали на дно!

Але половині народу було геть зовсім усе одно. Крутий, схожий на простуючу цистерну, східний дядько в тонкошкіряному плащі відмахнувся від мене: «Не компостируй мiзки!»

Були й аргументи такого штибу: «Якщо поставили, нехай стоїть!«— А якщо повалять — нехай лежить?» — спитав я у відповідь лисо-індиферентного пана. «Нехай лежить!» — так само байдуже відказав він. — «Гаразд, — хай і по-вашому, — здався я. — Лежача, вона непомітніша».

Але більшість наших цивільних осіб — на гальмах. І не лише цивільних.

Стою в центрі країни, вимагаю знесення пам’ятника, а навколо ходять чотири міліціонери, кружляють, придивляються, але — документи не перевіряють. Це і наша радість і лихо! Десь там, у по-ментівськи злобній Москві либонь уже зо два рази обшукали б. А тут — лише очима стріляють. Без застосування табельної зброї! Воно, може й краще!

Коли я вивалився на метро Арсенальна, то пригадав, що колись переплатив тут книжковим гендлярам за брошурку. Зараз, гадаю, відірвуся на цих спекулянтах!

Два чоловічки, один вусато-бородатий, у шкірянці, з лукавими очками- щілиночками. А інший — у штормівці без претензій.

Я знову завів пісню про податки. Той, що в шкірянці, обійняв мене за плечі, повернув і сказав: «Ти ось у того візьми!» І тикнув пальцем у гігантський натовп.

«А ти дуже хитрий!» — сказав я жорстким тоном, зміцнивши його морозним поглядом. Іноді я можу знизити його температуру — на замовлення. Подібна реакція невимовно здивувала цього типа й охолодила його самовдоволення.

Несподівано пожвавився його сусід. Діловито спитавши: «Куди кинути десять копійок?», — він кинув дріб’язок, взяв мене під руку й повів проспектом. Говорив він скоромовкою:

— Ой, як мені подобаються такі хлопці, як ти! Неформальні! Я сам був хіпі 1968-го. Потім вигнали з архітектурного. За нами, звичайно, стежили кадебісти. Проте було все якось весело! На третьому курсі, щоб не переслідували, я поїхав на археологічні розкопки.

— Особисте життя у вас, звичайно, не склалося? — запитав я.

— Не до того було... А ти хто за фахом?

— Письменник і журналіст.

— Зустріньмося, поспілкуймося. Я мешкаю неподалік від Арсенальної. Тільки ти, — говорить, — не телефонуй — КДБ прослуховує. Але якщо прийдеш — заздалегідь попередь. Мама в мене в літах, ще вийде відчиняти.

— А ти що, гадаєш, — перейшов я з ветераном неформального руху на «ти», — я завжди так ходжу?

— У будь-якому разі, це твоя справа, — по-своєму, демократично, витлумачив він мою відповідь. — Для мене це цілком нормально! А мама може перелякатися.

— Гаразд, — кажу, — у мене вдома для таких випадків є пальто з гудзиками…

Дорогою я полякав ще парочку буржуїв, які повилазили з новомодельних мерсів. Багаті виявилися доволі забобонними. Вони бачили в мені загрозу «зараження» неблагополуччям.

Уже на курсах мене більш за все вразила Нона, власниця двох підприємств. Взагалі вона нагадує завуча: сиве кучеряве волосся, діловий костюм, все дуже охайне, занадто «як потрібно».

Сьогодні я її не пізнав, навіть коли вона сіла в сусіднє крісло. Лишень голос не зміниш!

Її вигляд був чимось схожим на те, що зображала Ума Турман у «Кримінальному чтиві». Коротка зачіска, темні окуляри в дірочках, шкірянка до пояса і коротесенька спідничка. Остаточно добив іграшковий песик, який звисав на шнурку з мішкуватої торби. Як розповіла Нона, її матінка благала хоча б песика не брати! Але ж — ні! З собакою, то з собакою!

Сексуальність Нони, потрібно визнати, зросла в незмірне число разів порівняно з її звичайним образом. Завуч щез геть зовсім!

Вона шепнула мені: «Можна, я на сцену піду перед тобою? А то ти мене затьмариш». «Що, — говорю, — хіба дві зірки, дві світлі повісті не домовляться поміж собою?»

Пізно ввечері одна з них, революційна зірка, зіткнулася зі ще одним приколом. Коли я почав зупиняти маршрутки, вони, як і належить, пригальмовували, але коли фари вихоплювали з темряви мою колоритну фігуру — різко газували. І так — тричі! Сволота!

Довелося впертися в маршрутку, яка дрімала на кінцевій зупинці.

Я мило влаштувався побіля симпатичної панночки і щоб час був швидкоплиннішим, почав вихваляти переваги карбованого відерця на сміття. Ця дрібничка, через номінальну належність до смітників, гармоніювала з моїм виглядом, але якось формально. Дівчина ввічливо кивала у відповідь на компліменти щодо виробу — і в її очах можна було завважити відбиття цієї невідповідності. Але в чому воно полягало для неї, було не зовсім зрозуміло.

З висновків «революційної» одіссеї можна відзначити: яку шкуру надягнеш, такі громадяни навколо й почнуть збиратися. На зразок хіпуватого археолога.

Внаслідок того, що оточення бачить шкуру та ідентифікує тебе з нею, у тебе є перевага. Головне вміти скористатися нею, як тоді, коли я вчився «дотискати» публіку. Як користувався нею Онассіс, коли проникнув у дорогий клуб, взявши напрокат смокінг (приклад від протилежного). Хочеш прорватися до середовища — мімікруй.

І будь активнішим. З активністю у нас — мляво! «А що ми можемо зробити?»

Хочеться свою вдачу наблизити до тієї панночки, що не пожаліла 75 копійок. Всередині спокій, — «зовні» дія. У мене часто — навпаки!

Всього у відрі виявилося 149 коп. Це були не найпростіше зароблені в моєму житті гроші!