«Дерібасівською слід гуляти плавно»
Чи багато знайдеться у світі вулиць, назва яких була б добре відома не тільки тим, хто живе на них, але й далеко за їх межами? Наприклад, жителям іншої країни або континенту? Мені, наприклад, цілком вистачило пальців на руках, щоб порахувати назви, що залишили слід у пам’яті в результаті вивчення художньої літератури або вивчення географії. Напевно у когось цей список виявиться довшим. Але в ньому неодмінно буде присутня центральна вулиця Одеси — Дерібасівська.
Вулицю цю по праву іменують легендарною. І справа аж ніяк не в її архітектурних особливостях. Одеса-мама за двісті років свого існування поклала початок майже двом десяткам міст з аналогічною назвою в різних країнах світу. Її блудні діти, колишні одесити, понесли з собою розповіді про життя та звичаї рідного міста, його вулиці та пам’ятні місця. Згодом ці спогади перетворилися на легенди. У ресторанах Нью-Йорка, Хайфи, Сіднея нащадки емігрантів досі виспівують: «На Дерибасовской открылася пивная…», хоча жодного разу в житті не бачили місто своїх предків та знамениту вулицю. І слава Богу. Боюся, вони були б сильно розчаровані побаченим.
Дерібасівська не завжди носила цю назву. До 1824 року вулиця іменувалася Гімназською, оскільки на ній була єдина в місті гімназія. Але до 30-річчя від дня народження Одеси її вирішено було назвати на честь першого градоначальника, керівника штурму турецької фортеці Хаджибей, вихідця із революційної Франції Йосифа де Рібаса. Після революції 1917 року вулиці намагалися присвоїти ім’я Троцького, але згодом передумали. Так і проіснувала вулиця майже два сторіччя під однією назвою, що в нашій країні, погодьтеся, велика рідкість.
Дерібасівська була першою мощеною вулицею Одеси. Саме тут колись селилися негоціанти та найбагатші громадяни міста. Тут розташовувалася канцелярія губернатора Новоросійської губернії графа Воронцова, в якій працював засланий на південь Олександр Пушкін. Тут також був Ришельєвський ліцей, з якого почався Одеський університет, і де деякий час жив ще один засланий поет — Адам Міцкевич. І нарешті, тут було побудовано перший міський театр, витвір славетного архітектора Фраполлі. Наприкінці ХIХ століття будівля згоріла, і на її місці виріс інший оперний театр, який одесити і сьогодні демонструють туристам, переконуючи, що він «третій у світі за красою». Проте усе це факти далекої історії, які не мають жодного стосунку до легенд цієї чудової вулиці. Важливе інше: в усі часи Дерібасівська була візиткою Одеси. І кожний час залишав на ній свої автографи.
«Дівчино, не треба так поспішати. Дерібасівською слід ходити плавно». Літній чоловік, на якого я налетіла в штовханині, був явно розсерджений. «Вибачте, не помітила», — спробувала реабілітуватися я. «А кого тут взагалі можна помітити, якщо всі тільки те і роблять, що намагаються протиснутись між цими лавками», — буркотливо вимовив співрозмовник і хотів уже піти, але я зупинила його. «Вибачте ще раз, ви живете на Дерібасівській?» «Так, вже майже 60 років. Тільки краще б я жив зараз деінде і не бачив, що ця сволота зробила з моїм містом». Чоловік пішов, а я озирнулася і спробувала побачити знайому вулицю його очима. Майже весь тротуар по обидва боки вулиці виявився заставленим різномастими магазинчиками, кафешками, будками з ігровими автоматами. Середина вулиці, яку давно оголосили пішохідною, залишалася майже порожньою. Пішоходи не шанують брущатку і вважають за краще пересуватися в натовпі асфальтом, постійно стикаючись між собою. Особливо тісно виявилося в районі Міського саду — невеликого зеленого скверу, колись подарованого місту братом Йосифа де Рібаса Феліксом. Це місце в усі роки було осередком культурного життя міста, своєрідним одеським Арбатом. Сьогодні Міський сад опинився в кільці незліченних точок громадського харчування, які сусідять із художниками та фотографами. Як на зло, у цьому ж місці встановили відомий «13-й стілець» та пам’ятник Утьосову з апаратом, що виспівує його пісні. Щоб подолати відстань у 50 метрів від одного пам’ятника до іншого, туристам доводиться хвилин п’ять рухатися у щільному натовпі, порадіти якому можуть лише кишенькові злодюжки. «Дерібасівською слід гуляти плавно», — пригадала я слова випадкового перехожого. Адже зовсім недавно так і було. Хто ж створив це вавілонське стовпотворіння на вулиці, самою історією призначеній для вечірніх променадів і неквапливого спілкування?
Це запитання я поставила заступнику головного архітектора міста Юрію Четакову. «А ніхто з нами ці будки й магазинчики не узгоджував, — заявив він. — По суті це звичайний «нахаббуд». Вони не відповідають жодним архітектурним вимогам і нормативам. Кафе, літні майданчики, звичайно, мають бути. Адже люди приходять на Дерібасівську відпочивати. Але також не в такому вигляді й кількості, як нині». «Чому ж ви нічого не робите?» — обурилася я. Архітектор знизав плечима й ухильно відповів: «Одеса взагалі унікальна за своїм плануванням. У минулі роки тут було створено ідеальне для життя поєднання ширини вулиць, мостових і висоти будівель. Був сформований особливий простір. На жаль, він не завжди відповідає запитам нового часу і враховується при сучасному будівництві в старому місті». Іншими словами, архітектори чудово усвідомлюють, що твориться свавілля, але так само добре розуміють, що сваритися з тими, хто за ним стоїть, може бути собі дорожче. Дерібасівською, утiм як і всім містом, влада сьогодні торгує оптом і вроздріб. Завдяки її зусиллям місто сьогодні набуває жадібних рис збіговиська нуворишів.
Три центральнi готелі Одеси «Пасаж», «Великий Московський» і «Спартак», що виходять на головну вулицю, ось вже багато років переходять із рук у руки. Періодично їх одягають у «риштування», щоб створити видимість діяльності, насправді ж вони так і залишаються радянськими тарганниками. Зате в самому центрі Дерібасівської триває активне будівництво торгівельного центру. Раніше на цьому місці був літній кінотеатр «Комсомолець», а у підвалі — кафе «Молодіжне». Тут відбувалися перші джазові фестивалі, на зорі перебудови молодь влаштовувала літературні вечори, потім перші дискотеки, на які з’їжджалося все місто. Сьогодні підприємство, що належить родичу нинішнього мера, будує на їхньому місці шестиповерховий комплекс зі скла та бетону. «Торгівельний центр на Дерібасівській, так само як збудований на морвокзалі готель «Одеса», — яскравий приклад знищення міста, — каже начальник обласного управління охорони об’єктів культурної спадщини Наталя Штербуль. — Чудова будівля, відмінний проект, але тільки не у старому місті. Тут діють інші правила. Проникнення в історичне середовище має бути максимально делікатним. Архітектор, який працює в таких умовах, повинен наступити на горло своїм амбіціям і думати передусім про збереження того вигляду, тієї культурної начинки, без якої місто може втратити свою неповторність. Дерібасівська — це легенда, а легенди слід берегти та плекати. Інакше завтра туристам просто не буде чого робити в Одесі».
Так, туристів складно здивувати «Макдональдсом», що влаштувався в колишньому взуттєвому. А ось кондитерський магазин «Золотий ключик» на Дерібасівській знали багато поколінь відпочиваючих. Тут завжди юрмилися черги за найсвіжішими цукерками і тортами, дітвора роздивлялася героїв знаменитої казки у вітрині. Це було місце паломництва. Тепер у цьому приміщенні ювелірний магазин — один із десяти, що влаштувалися нині на Дерібасівській. Разом із залами ігрових автоматів «ювелірки» стали сьогодні основною прикметою головної вулиці міста. Можливо завтра доля «Золотого ключика» спіткає і знаменитий одеський Будинок книги — ще одне знакове місце міста. Рік тому до нього вже підбиралися. Але залишки міської інтелігенції здійняли галас у пресі та відстояли Будинок. Чи надовго? Коли містом правлять гроші, про культуру згадувати безглуздо. Одеса була народжена під знаком комерції. Але її завжди вирізняли здоровий глузд та творче начало. Сьогодні у міста не залишилося нічого свого. Усе хоч трохи цінне давно належить Києву або Москві. Залишилися тільки легенди, створені прозаїками минулого, та кілька вулиць — їх матеріальне підтвердження. Усе інше, як і казав мер Одеси, відповідає «звичайному обласному центру».
Колись, наприкінці 20-х років уже минулого сторіччя, квартал Дерібасівської, що примикає до нинішнього Будинку книги, прозвали «Островом загиблих кораблів». Тут щодня прогулювалися люди солідної зовнішності у солом’яних капелюхах і пікейних жилетах. «Загиблі кораблі колись гордої комерції», — як писав Ілля Ільф. Вони розмовляли про політику і намагалися зазирнути в майбутнє. Сьогодні старі липи кидають тінь на голі плечі їхніх нащадків, у яких немає часу на розмірковування про політику і на те, щоб пам’ятати і знати своє минуле. Дерібасівською слід ходити плавно.
