Дід Мороз його не знайшов...

РІДНЯ

Їхніх прізвищ ніхто не знає. Тут це зайве. Досить імені, навіть якщо воно й вигадане. Проте і цього теж не потрібно, бо особливо ніхто ніким не цікавиться. За винятком старожила Олексія. Він свій серед своїх і такий же бажаний серед чужих. Його не гонять, навіть якщо Олексій переходить дозволену межу. Заборонену для його матері і двох тіток, що теж промишляють на вінницькому «полігоні сміття». В Олексія на це є виняткове право, як і у свої вісім років (приблизно! — з точним віком всі з опитаних вагались) називатись старожилом смітника. Він тут не просто живе. Він тут народився...

У халупі при в’їзді на полігон «прописані» чотири людини, якщо так можна назвати прокопчені димом кубла з ганчір’я та целофану, що рухаються. Навіть лікарі «швидкої допомоги» відмовились їхати до одного з них, коли той обгорів, гріючись біля багаття. Проте згодом, правда, коли у бомжа вже почалась гангрена, його все ж забрали. Опікувався його життям завідуючий сміттєполігоном Петро Федорук. «Людина всьо-таки, нічого не подєлаєш. Яка в кого судьба... (тут і далі збережена мова оригіналу. — Ред .)», — зітхає він.

За чутками, обгорілий помер. Його товаришів смерть приятеля від небезпеки не застерегла, а можливо, верх взяли різдвяні морози. Від них не врятувало і спиртне, випите за день народження одного iз своїх та за Новий рік. Працівники полігону, приймаючи чергові партії сміття, побачили, як на Юркові димить шуба. Йому ще й сорока нема. «Швидка» за ним приїхала одразу. Він єдиний зі всієї «компанії» зустрічав Новий рік удома, себто на бомжарні...

Тітки малого Олексія живуть у ближніх селах. На смітник приходять, як на роботу. А от він з мамою Ларисою, яка за переказами, тут його і народила, полігон не покидають. Щоб прикупити зрідка якихось харчів сину та собі пляшку, Лариса сідає в кабіну сміттєвоза і так дістається до найближчого вінницького магазину. Так само повертається назад. Їй за тридцять. Справжній вік жінки це завжди загадка...

На який iз вокзалів чи куди ще погнали останні морози Олексія та його «рідню» — ніхто з працівників сміттезвалища навіть не замислювався, але всі впевнені, що як тільки морози «попустять», Олексій прибіжить до них знову. Погрітись і поїсти. Всі дев’ять працівників Стадницького сміттєзвалища, головного вінницького смітника, частину свого домашнього обіду залишають Олексію.

— Воно ж людинка, хоч маленька, але людина, — каже Петро Федорук, — я ж собаки, які нас тута охраняють і то кормлю...

БІЗНЕС

Про заробітки і «свої» території на полігоні говорять різне. Офіційно називають від двох до десяти гривень вдень, а не для преси не менше п’ятдесяти. До трофеїв відносять оповідки про коробочку, в якій знайшли золотий ланцюжок і два таких же перснi. Були і 400 доларів (!), і кілька сот тисяч гривень, які нібито хтось сховав на смітнику, а коли бомжі знайшли скарб, то за ними гнались, допитували, але гроші відібрали. Все це схоже на таку ж вигадку, як і відсутність розподілу території. Всі заперечують неоголошену війну, але восени у зведеннях міліції проходила інформація про бійку на смітнику. Найбільш потерпілого кинули до тамтешніх відстійників. Від смерті його врятували такі ж компаньйони. Витягли і обмили у великій діжці з дощовою водою. У ній заробітчани миють пляшки перед тим як здати їх у пункт склотари. До речі, він працює тут же. Про його законність не береться судити навіть завідувач полігоном. Хоча для «лахмітника», що приймає розсортовані тамтешнім людом папір і метали, виділили приміщення на одному подвір’ї з дирекцією полігону...

Петро Федорук розповів, що на полігон із навколишніх сіл щодня приходить від 80 до 100 людей. У них мішки, серпи або спеціально вигнуті гаки. Ними виривають у смітті не тільки вторсировину, а й хліб, лушпиння. Кажуть, що так годують худобу. До тих, хто збирає сміття, працівники полігону ставляться доброзичливо. Ходять собі тихо, риються і, як каже завідуючий сміттєзвалищем, не роблять ніякої пакості. Один з таких навіть погодився на інтерв’ю:

— Я молодий, але інвалід. У мене рука порізана. Пенсія 50 гривень. От як мені жити? А так на хліб, на цигарки зароблю. Жінка моя теж тут працює. Це вона знайшла коробочку з золотими перснями....

Літом на полігоні тхне страшенно. Взимку і дух, і вітер з морозом, але саме тепер на смітнику людніше.

— Просто зимою люди свободніші від роботи, — пояснює завідуючий полігоном, — ідуть за 15—20 км пішки до цього полігону, а це в ці свята, то майже нікого не було. В перший день нового року та Різдва — ні одної душі. А так ходять сюди геть студенти на вихідні. Людина хоче їсти. Вона заробляє, і нічого тут немає такого необикновєнного...

ЦУКЕРКИ

Олексій вириває в горах сміття те, що й всі. Кажуть, що ніхто так не знає, як потягнути з-під сміття те, що треба, і ніхто не орієнтується краще за нього «де і що» на полігоні заскладовано. Де падаль закопана, де кістки, де побутові, а де будівельні відходи. Він мастак знайти все. Навіть цукерки. Сміттєвози вінницької кондитерської фабрики впізнає здалека. Якщо поритись в їхньому смітті, обов’язково знайдеться кілька цукерок. Олексій тоді радіє. Розповідають, що це найсмачніше для нього зі всього, що він їв. Але сказати, які цукерки любить найбільше, не може. Він не вміє читати. Тому солодке для нього все однакове. В блискучих кольорових папірцях.

— Ми говорили цій Ларисі, його мамі, — продовжує Петро Федорук, — ну шо ж він нічого не бачив і не знає, крім цього смітника, пошли його в якусь школу, але їй все байдуже. Визивали участкового. Забрали їх всіх, то вони через два тижні знов сюди позлазились. Кому вони потрібні, ці нещасні люди, і куди вони ше підуть? Ше як в кого десь якісь родичі чи батьки в селі, то ж в цього Альошки дома тут...

Дому у новорічну ніч Олексія не було. Тому він, і напевно чимало українських дітей з подібними історіями залишились без подарунків від Діда Мороза. Не тому, що про існування доброго дідуся нічого не чули. Просто він не застав їх вдома...

P.S. Редакція висловлює подяку за сприяння у підготовці матеріалу начальнику міліції Вінницького району Вінницької області Миколі Ткачу.