Діти немилосердя:

(4-5 червня 2010 р.)

Віллу обступають магнолії. Могутні вузлуваті дерева з велетенськими квітами ніжного кремового кольору. Скрізь троянди — від білих до пурпурових. В одній із зал вілли віє свіжістю у спекотну годину від такої незвичної для Італії фрески із зимовим пейзажем. Над віллою — український прапор у групі європейських прапорів. Назва конференції: «КОЛЕСО ЖИТТЯ. Покинуте дитинство від Середньовіччя до наших днів. Дві країни в порівнянні: Італія та Україна». Організатор зустрічі — Інститут студій соціальної та релігійної історії м. Віченца. Цей інститут провів уже не одну конференцію, присвячену Україні: йшлося і про середньовічний Київ та його культурний внесок у розвиток Європи, і про Голодомор, і про Чорнобиль, і про проблеми історичної пам’яті. Цього разу об’єкт дослідження — драматичний у своїй актуальності: діти, покинуті діти.

З італійського боку виступили з доповідями директор Інституту Джорджо Кракко — історик Середньовіччя, професор Туринського університету, а також його колеги з Міланського, Пізанського, Венеційського, Падуанського та інших атенеїв Італії. Делегація від України складалася з чотирьох учених: це координатор проекту історик Юрій Шаповал з Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, професор Києво-Могилянської академії соціолог Надія Кабаченко, історик Ігор Гирич з Інституту української археографії та джерелознавства НАН України та режисер-документаліст Ірина Шатохіна з Національної телекомпанії України. Фолькер Хунеке презентував Берлінський університет; румун Іоан Аурель Поп з Клужського університету давно співпрацює з інститутом над проблематикою Східної Європи. Це підготовча конференція: після поглиблених студій в Італії буде проведено великий симпозіум на цю тему.

Спонсором конференції виступив LIONS Club, на чиїй віллі Манін Кантарелла в містечку Новента поблизу Віченци і відбулася конференція. Причетна до організації також асоціація «il Ponte Міст», яка на чолі з Франческою Ломастро, науковим працівником вищезгаданого інституту, вже багато років поспіль займається оздоровленням українських чорнобильських дітей.

Далі можна було б сказати кілька слів про тематику конференції і звести розмову до побіжного коментаря академічної події. Насправді сенс її глибший і складніший.

Як правило, тематика україністичних конференцій в Італії торкається різних тем з історії української культури в її зв’язках з культурою європейською. Тобто дослідження загалом рухаються у руслі вже засвоєної на Заході парадигми української культури як частини культури європейської та України як частини європейського простору. Нинішня ж тема мала виразно соціологічний напрямок. І тому, коли мова заходить власне про статус людини в суспільстві — а надто ж про статус такої вразливої категорії, як діти, — ситуація змінюється: в певному моменті наукової дискусії стало очевидним, що саме в цьому питанні між двома культурами пролягає ПРІРВА — прірва соціальна, інституційна, психологічна. І тут Україна пересувається з привабливих європейських координат у жорстокі й брутальні координати російсько-євразійські.

Італійські вчені аналізували філософський, етичний, інституційний вимір опіки держави і суспільства над знедоленими дітьми від часів Середньовіччя до сьогодні. В Італії перші сиротинці постали в ХV ст. Року Божого 1410-го купець із міста Прато залишив флорентійському шпиталю Санта Марія Нуова тисячу дукатів для побудови притулку для покинутих дітей. Так був збудований Шпиталь невинних (Оспедале дельї Інноченті), який від ХVІІ до ХІХ ст. порятував від голоду й хвороб близько 300 тисяч дітей. Інституціоналізація суспільної опіки над сиротами та покинутими дітьми відбувалася в постійній взаємодії віруючих зі світськими особами: ченці й лікарі, купці й учителі працювали разом над порятунком, лікуванням і вихованням знедолених дітей.

Чому конференція називалася «Колесо життя»? Віддавна в Італії існував звичай: батьки, які не хочуть чи не можуть виховувати дитину, або ж родичі, якщо батьків не було, могли підійти до монастиря чи лікарні, чи сиротинця і покласти немовля в дерев’яну колисочку у формі колеса, вмонтовану у вхідній брамі. Зрештою, бували війни та чума, пошесті й нашестя — сиріт не бракувало. Людина з іншого боку — ченець, черниця, лікар — повертала у брамі цю колиску — «колесо життя» — і відбирала дитинку. Найчастіше ця дитина переходила в надійні руки з доданою інформацією про неї: ім’я, родина, причини відмови і — у кращих випадках — зазначення терміну, коли ця дитина зможе повернутися в родину. Неаполітанське прізвище Еспoзіто — від терміну esposto, «підкинутий». Насправді ж цю дитину не підкидали — її ніби передоручали в інші руки, ввіряли опіці інших людей — в чеканні, що ситуація зміниться і дитина віднайде свій дім. Хто міг, був зобов’язаний робити якісь внески, аби полегшити тій інституції виховання дитини. Якщо ж дитина й не поверталася до родини, то все одно та ж сама інституція дбала згодом і про її соціалізацію, про набуття професії, пошук роботи, про її інтеѓрацію в суспільство вже в дорослому віці. Словом, нічия дитина ставала дитиною всієї громади. Послідовно й акуратно велися архіви: сьогоднішній історик має перед собою історію кожної дитини, а через неї — й історію відповідних інституцій.

Система сиротинців розширилася — найвідоміші з них виникли у Венеції, Мілані, Падуї, тій же Віченці, а також і в інших європейських країнах — насамперед у Португалії та Іспанії, згодом у Великій Британії й далі. Пізніше завдяки наполеонівському кодексу сиротинці стали звичною для Європи капілярно поширеною системою патронажних інституцій, відмінних за своїми національно-культурними ознаками. Наприклад, учені відзначали, що Південна Європа загалом характеризувалася сильними родинними зв’язками, але слабшими інституціями, — на відміну від значно індивідуалістичнішої Північної Європи, де родинні зв’язки були менш міцними, натомість інституції — особливо надійними. Незалежно від цього загалом опікунство над дітьми в Європі мало стратегію, моральний, інституційний, громадянський, матеріальний вимір.

Оскільки ж один із найвідоміших сиротинців — венеційський — звався «Свята Марія Милосердя» — «Санта Марія делла П’єтa», — то вчені умовно іменували цих дітей ДІТИ МИЛОСЕРДЯ.

І ось на тлі цієї розмови доля українських дітей постала в усій своїй гіркій очевидності як доля ДІТЕЙ НЕМИЛОСЕРДЯ. Майже ніколи не було рятівного для них «колеса життя», але завжди було колесо смерті, що їх розчавлювало.

Почати хоча б із того, що вже багато століть, як пішли зі світу ті італійські «діти милосердя», а вчені вивчають, ким вони були у немовлячому, дитячому і підлітковому віці. Чують крізь століття їхні голоси, бачать їхні обличчя, розповідають нам їхні історії. А сироти вчора в радянській Україні і сьогодні — в Україні незалежній — постають як невидима безіменна маса, нецікава суспільству, маса, яку — при всьому бажанні — не можуть охопити і вивчити навіть учені, позаяк або тоталітарна держава засекречувала дані, або держава незалежна відкидала цю проблему на марѓінеси суспільного життя. Зрештою, в СРСР була знищена соціологія як наука. А сьогодні нечисленні компетентні у цій справі вчені не мають ні структур, ні коштів, ні інструментів, аби на професійному рівні вивчати цю проблему. Поодинокі ж доброчинні організації — такі, як одеський благодійний фонд «Дорога додому», — так само працюють завдяки власній добрій волі. Це втішає, бо значить, що в Одесі не тільки продають немовлят1. Або ж треба, щоб знайшлася людина не від світу цього — Ольга Богомолець, яка робитиме благодійні концерти, а за отримані кошти провадитиме безкоштовне лікування, огляди, щеплення десятків тисяч дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених родин у сиротинцях та школах-інтернатах по всій Україні.

А цифри моторошні. Нині «дітей вулиці» — більше, ніж у період по Другій світовій війні. Офіційні дані говорять про 200 тисяч безпритульних дітей. Але реально припускається, що їх більш ніж удвічі більше. 2005 року ВВС взагалі називала цифру — до двох мільйонів (це на дев’ять мільйонів дітей в Україні!)2. Щороку додається по 15 тисяч дітей. Причому лише невелика частина цих дітей — справді сироти. Більшість — так звані соціальні сироти — діти неблагополучних сімей, що тікають із дому. А третину цих дітей виганяють з дому батьки — алкоголіки й наркомани. Комплексні цифри: близько 40% дітей по Україні — це діти неблагополучних сімей та відповідних соціальних контекстів. Оскільки ж держава жодною мірою про цих дітей не дбає, вони стають жертвами окремих злочинців та злочинних угруповань, які використовують їх для проституції, трафіку наркотиків, якщо взагалі не органів. Звичайно, й самі ці діти іншого виходу не мають, як стати злочинцями, — порівняйте з Італією ХV ст., яка дбала про суспільну інтеѓрацію покинутих дітей як повноправних членів громади!

Коли ці діти підростуть, попереджають фахівці, в Україні настане остаточна демографічна катастрофа.

Ці сироти зосереджені в основному у виборчому полі нинішньої влади: це індустріальний Схід і Південний Схід України. Саме тут найвищі показники неблагополучних сімей, наркоманії, проституції. І відповідно — покинутих дітей. Донедавна ці явища не були типовими для Західної України: греко-католицька церква великою мірою запобігала цим процесам. Але нині це явище поширюється й у цьому ареалі — насамперед у Закарпатті, лиш має інші модальності. Мати, а часом і батько працюють за кордоном, додому надсилають гроші. Але дід із бабусею не можуть дати ради підліткам. Причина занедбаності — не у відсутності коштів на прожиття, як у Східній Україні, а в розірваності родинних стосунків. Але хто в цьому винен? Адже масовий відтік людей із Західної України з середини 1990-х — це теж результат злочинної політики посткомуністичної номенклатури, яка розікрала країну, спричинила її економічний крах, знищила цілі галузі науки, унеможливила модернізацію країни, а тим самим поставила суспільство на грань виживання. А за це платять — і сьогодні, і вчора, і завтра — насамперед нові покоління.

Наведені вище катастрофічні показники по Україні у відповідних пропорціях чинні і в інших «братніх» слов’янських країнах: Росії та — меншою мірою — Білорусі. Росія, Україна та Білорусь — лідери в Європі за показниками розлучень. Дітей-сиріт у Росії нині більше, ніж у сорокові — роки війни(!): 697 тисяч супроти 678 тисяч. Дві треті сиріт — це знову ж таки «соціальні сироти» — сироти при живих батьках. І цим ще пощастило! В Росії щорічно вбивають дві тисячі дітей, а шість тисяч вивозять за кордон. Лише за 2009 рік зафіксовано близько 100 тисяч випадків насильства над дітьми. А всиновлення переживає процес комерціалізації: багато родин усиновлюють дітей задля матеріальної вигоди. Тому спостерігається масове явище — «бекбебібум»: покинуту дитину всиновлюють, а потім кидають її вдруге, повертаючи в сиротинець3. Інститут патронату цілковито зникає. І це на тлі, скажімо, ситуації в розбомбленій і закатованій Чечні. Там немає сиріт. Бо осиротілих дітей забирають до себе родини, яким вдалося вижити під російською окупацією.

Російський соціолог Л. Рибаковський характеризує демографічну ситуацію в Росії коротко: «європейська народжуваність, африканська смертність». Інші вчені говорять про «прискорене вимирання слов’янських чоловіків» (О. Рожен). Росія — єдина країна світу, де середня тривалість життя неухильно падає. Американські фахівці констатують, що Росія має найгірші серед усіх індустріально розвинених держав показники здоров’я населення, а демографічна криза стає загрозою національній безпеці4.

Російська держава відповіла на це гідно: у квітні 2010 року було прийнято законопроект, згідно з яким у Росії фактично буде скасована безплатна середня освіта і безплатна медицина5.

Словом, безперечно, «спільний простір» України з Росією і не треба створювати. Він вже є: це «спільний простір» насильства над беззахисними. «Спільний простір» перманентного знущання над власним суспільством. «Спільний простір» занедбаності, відсталості, повільного вимирання. «Спільний простір» безперспективності.

У різні епохи в Україні ця проблема, однак, виглядала по-різному. До того, як Російська імперія поглинула Україну, тут діяли механізми, подібні до європейських. У ХVІ—ХVІІ ст. територія України була перенизана братствами (і це теж вплив ще середньовічної Італії!), при яких існували шпиталі та слов’яно-греко-латинські школи. Це була мережа церковно-громадських доброчинних інституцій, яка забезпечувала паралельну опіку над дітьми як із боку громади, так і з боку церкви. Часто цитуються слова сирійського архідиякона Павла Алепського, що відвідав Україну 1654 року в складі делегації Антиохійського патріарха Макарія: «Я бачив благословенну країну! Будь-яке місто або містечко у землі козаків має силу-силенну мешканців, а особливо маленьких дітей. У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)». Причиною цього був відчутний демократизм освіти в Україні, що дозволяв навчатися і в школах, і в Острозькій та Київській академіях вихідцям з різноманітних верств населення.

Загалом у тодішній Україні спостерігалася і особлива чутливість стосовно слабких категорій населення. Відлуння цієї суспільної етики — в Конституції Пилипа Орлика 1710 року, де зазначається, що опікою Козацької держави мають користуватися насамперед сироти, вдови, козаки, що відслужили свій вік, бідні люди. Згадуються вдови і сироти як особлива суспільна категорія, яку належить захищати (ХІ розділ): «Вдови — козачі дружини — і їхні осиротілі діти, козачі господарства і жінки у відсутності їхніх чоловіків, — коли ті будуть зайнятими у воєнних походах або на якихось інших військових службах, — щоб не притягалися до виконання жодних повинностей ані до громадських робіт, які входять в обов’язки посполитих, та щоб не обкладалися повітовими податками, — погоджено і затверджено». Це унікальна для тих часів система соціального забезпечення — начатки справжнього Welfare State, «cоціальної держави» сьогоднішньої Європи. Крім того, як підкреслював у своїй доповіді Ігор Гирич, українське суспільство було здатне до самоорганізації: традиційно міцні українські родини забирали на виховання дітей свого роду, які з тих чи інших причин втрачали батьків.

У часи Просвітництва й далі також і в Російській імперії починає формуватися система соціального захисту дітей-сиріт. В ХІХ ст. в Україні діяв, зокрема, інститут меценатства: йдеться про родини Терещенків, Харитоненків, Чикаленків та інших українських меценатів, цукропромисловців братів Лева і Лазаря Бродських, росіянина-старовіра М. Дегтерьова. Творячи інституційний захист для знедолених дітей, ці люди формували нову етику стосунків у суспільстві, засновану на відповідальності, взаємодопомозі, милосерді.

Революція 1917 року поклала край цій етичній традиції. За радянських часів ці меценати були проголошені «ворогами народу». Почався «Апокалипсис нашего времени» — так назвав свою книжку про «рассыпанное царство» російський релігійний філософ Васілій Розанов. За цей Апокаліпсис насильно втягнені в нього суспільства розплачуються до сьогодні страшною монетою невпорядкованого, нестабільного, бідного, часто немилосердного і неморального життя.

Радянська пропагандистська система розповідала про долю радянських сиріт лише через поетизацію школи Макаренка. Але і в цьому питанні, як і в будь-яких інших, що стосуються історії радянського тоталітаризму, ситуація насправді була перевернута з ніг на голову. Радянська система допомагала сиротам? Радянська система стала гігантською фабрикою сирітства! Спровоковані радянською владою репресії, Голодомор, депортації були системним творенням сирітства з одного боку — і брутального немилосердного суспільства з другого. Чекісти були рятівниками дітей, коли замикали їх у трудові колонії? Ю. Шаповал навів цифру: на 1924 рік в Україні існувало майже 80 колоній, де працювало 12 тисяч дітей! Чекісти були цинічними будівниками системи експлуатації дорослої та дитячої рабської праці, яка в кінцевому рахунку вбила культуру праці і зробила Росію та приналежні до неї країни пограбованими і відсталими реальностями, нездатними до життя в сучасному світі. Радянська система створила моральну дисципліну в країні? У квітні 1935 року було прийнято закон, згідно з яким дозволялося розстрілювати дітей, починаючи від 12-ти років. Безпритульні діти, що якось вижили під час Голодомору, ставали «правопорушниками» — без документів, без будь-якого захисту їх можна було пристрілити, мов собаченят, на вулиці. Про що говорити?! Це була країна, якою правив цар Ірод. Або ж Канібаліссімус, як жорстко написав, не добираючи слів, український правозахисник Євген Захаров.

І завважмо: Гітлер знищував хоча б «чужих». А тут ішлося про гекатомбу «своїх». Узяти хоча б сиріт однієї тільки колективізації і Голодомору — за реальними й гіпотетичними статистиками постає привид українського села, знищеного як багатостолітній економічний, культурний, моральний всесвіт. «Жить стало лучше, жить стало веселее», — такий був коментар Сталіна до знищення мільйонів людських життів в Україні. Сьогодні «житниця Європи», завтра — цвинтар мільйонів. Це все одно, як за пару років знищити всю морську культуру Італії чи лісову культуру Фінляндії, — що б сталося з цими країнами?! Сьогоднішнє занедбане село, де старші спилися, а молодші, хто встиг, став «лімітою» в місті, — результат цього комуністичного канібалізму. Демографічні проблеми — звідти ж. Чорнобиль — також звідти: раз убили землю і людей цієї землі — далі вже було всього не шкода. Чорнобиль — символічна модерна чума, що вирвалася з лабораторії комуністичної системи і жодною мірою не збирається повертатися назад.

Одним із найпотворніших наслідків радянської системи є розрив родинних стосунків. Це вже зрозумів Ніколай Бєрдяєв, який вважав, що «революция по духовной своей природе есть разрыв отчей и сыновьей ипостаси». Патерналістська держава прагнула замінити собою родину, батьків, нав’язати людині таку систему цінностей і пріоритетів, при якій стають неможливими почуття, зв’язки, пам’ять роду. Навіть сам факт русифікації був не лише ідеологічною індоктринацією. Невипадково підручник з російської мови на всій території СРСР називався «Родная речь». Держава вторглася в найінтимнішу сферу людських стосунків, заступила собою єдиність і неповторність материнського слова, поруйнувала коди культурного, але разом з тим і етичного порозуміння в суспільстві.

Цілі покоління радянських дітей виросли на героїзації Павліка Морозова: кримінальна драма дикого російського села, де у школі за відсутністю чорнила діти писали буряковим соком, де всіх били й убивали через пияцтво і бідність, перетворилася на культ знищення батька руками сина, на «беспощадный обвинительный акт юного защитника социализма по адресу тех, кто стоял на стороне остервенелых врагов пролетарской революции». Сім’ї не було і не могло бути: «Родным был пионерский отряд. Туда Паша бегал, как в свою родную семью, там делил радости и горе. Там научили его страстной нетерпимости к кулакам и их подпевалам». «Кулацкое имущество», яким заволодів його батько, — це була «койка» і «стог сена»... Потрібний був би окремий розділ психоаналізу, який би зайнявся психічними патологіями, породженими хронічним безнадійним убозтвом російської периферії.

«Я не как сын, а как пионер прошу привлечь к ответственности моего отца»... «Герой-пионер Советского Союза номер 1», писала «Пионерская правда», — «недюжинный большевик»: «Павлик не щадит никого... Попался отец — Павлик выдал его. Попался дед — Павлик выдал его». І вбив Павліка не батько, а ОГПУ, вважає професор Каліфорнійського університету Ю. Дружніков, — щоб розв’язати терор проти селян. І суд провели над фальшивими вбивцями символічно: в клубі імені Сталіна на вулиці Сталіна. А через рік після смерті Павліка та ж таки «Пионерская правда» обіцяла: «Миллионы зорких глаз будут следить...». І в грудні 1937-го «Правда» закликала: «Каждый честный гражданин нашей страны считает своим долгом активно помогать органам НКВД в их работе»6... Що ж дивуватися, що сьогодні в Росії вводиться грошова винагорода за доноси?!7

Школа Павліка Морозова спрацювала. В СРСР було від шести до 18-ти мільйонів донощиків, і велику з них частину становили діти. В тридцяті роки в Радянській Україні була вироблена таємна програма з перевиховання дітей, які пережили Голодомор, — насамперед ішлося про сиріт та про дітей розкуркулених і засланих до Сибіру селян. 1940 року — на честь 15-літньої річниці створення табору «Артек» — був надрукований помпезний фотоальбом, що ілюстрував «щасливе дитинство» в СРСР. Це документальне свідчення неперевершеного цинізму і садизму радянського режиму. Альбом ілюструє радісні будні дітей на березі моря. Ось діти купаються, танцюють, ловлять рибу, святкують дні народження. А є серед них і діти особливі: «дозорники» — «лучшие пионеры колхозной деревни» з України та з інших реѓіонів СРСР, охоплених голодом. Перераховуються їхні «заслуги перед страной»: хто «разоблачил отца и вместе с ним группу воров колхозного хлеба», хто доносив на сусіда — залягав у полях і стежив, як люди рятували збіжжя, щоб побігти потім з доносом у політвідділ МТС, незважаючи на «угрозы недобитого кулачья». За вбивство батьків з «дозорниками» розплатилися недорого: путівкою до «Артеку». 20 липня 1934 року(!) цих дітей звезли до Москви перед відправкою у літній табір. Їх поселили в готелі, показали Красну площу, планетарій, зоопарк, Третьяковську галерею, театри і музеї. Вихідці з пекла, вони побачили «рай». За плечима — зчорнілі тіла батьків, братів і сестер на колективному цвинтарі села, а тут світло, тепло і смачно. Легко вірилось, що померлі батьки — таки ж «вороги народу» і що до такої категорії краще не належати. А справжніми «батьками» були усміхнені вожді. А потім — сонце, море, музика і пісні на честь Сталіна. Звідси й мрії: «У меня немало мечтаний, но главное из них — видеть товарища Сталина, и чтобы он со мной говорил и был бы мной доволен». «Словно цветы чудесного сада, расцветают способности и таланты ребят под солнцем сталинской заботы», — писав А. Жданов8.

А що казати про ЧСИР — «членов семей изменников родины» — родичів і дітей знищеної інтелігенції, священиків, політиків? Як можна порахувати їхні страждання, їхні митарства, їхнє тотальне сирітство, коли розстріляних або засланих батьків не можна було навіть згадувати, не можна було їх оплакувати? Коли їх не приймали вчитися? Коли їх позбавляли будь-яких перспектив нормального молодого життя? Радянська держава збудувала гігантську піраміду насильства, шантажу, приниження. І розчавлені нею покоління залишилися на все життя скаліченими морально, фізично, психологічно.

Репресії, депортації, Голодомор відібрали в українського суспільства почуття Дому, приналежності, родини, трансмісії цінностей. Разом з тим була знищена етика праці, Work Ethic, за висловом протестантських культур. Знищені були всі категорії населення, здатні на професійну працю: інтелігенція і військові, селяни та політики. «Сімдесят п’ять років під більшовиками призвели до того, що в країні сформувалося плем’я, навчене лише вислуховувати накази та їх виконувати, — пише петербурзький соціолог О. Ѓоѓун. — Сталінізм займався спланованим і методичним винищенням найбільш моральної, найбільш творчої категорії населення. Є таке явище, як воля до життя. Вся проблема нашої країни полягає в тому, що саме у цій сфері в російського суспільства загалом і зокрема в чоловічої його частини наявний велетенський дефіцит»9.

Натомість прийшов до влади «Грядущий Хам», за Мєрєжковським, — Люмпен, якому, як відомо, «нечего терять, кроме своих цепей». Цей колективний Люмпен на століття вперед знищив етичний зміст праці та інтелектуальний зміст політики як в Україні, так і в Росії. Знищив автентичні смисли життя. Зв’язки між людьми. Почуття відповідальності. Почуття честі.

Ця Система — гігантський спрут, у якого відмерла більшість щупальців, але ті, які залишилися, не випускають людей із своїх токсичних спіралей. І знову тіло цього спрута відновлюється, оживають його функції — і знову суспільство мертвіє, втрачає орієнтацію в часі та просторі, губить волю до життя. А діти, що народилися в цій системі, — і сьогодні то в один, то в другий спосіб дезорієнтовані і теж морально скалічені. Ось такі діти на Луганщині й заспівали на 100 днів нового Президента: «Дядя Витя — сильный и большой! / Дядя Витя — дядя волевой! / Дядя Витя, дяди лучше нет! / Дядя Витя Янукович — Умный президент». І ніхто з дорослих не вмер від сорому. Зрештою, якийсь дівчачий ансамбль у Росії теж співав: «Он не курит и не пьет, / Путин женщину не бьет»... Скромні радощі «братніх народів»...

Пам’ятаю історію з білоруською дівчинкою в Італії — з державного сиротинця. Італійка, що взяла її до себе в родину, була охоплена жахом від того, що дівчинка їй розповіла: діти в тому сиротинці зазнавали всіх форм морального і фізичного тиску, включно з сексуальним насильством. Психологи підтвердили розповідь дитини. В італійки не витримали нерви — Віка, як шифровано називала дівчинку преса, плакала і благала не відсилати її назад. Італійка повезла дитину в гори до своєї тітки і буквально заховала від італійської влади. Поліція знайшла їх, відправила дитину до Білорусі. Білоруський дипломат звинуватив італійську родину в незаконних діях. Потім ця жінка, вагітна своєю дитиною, без успіху намагалася побачити Віку. Білоруська влада один раз для проформи допустили італійські соціальні структури до перевірки стану дівчинки. І годі. Тиша. Білоруський президент призупинив усиновлення, пояснивши це тим, що білоруські діти після перебування за кордоном повертаються на Батьківщину недостатніми патріотами...

І безліч інших епізодів. Молода жінка з муніципалітету, яка займалася оздоровленням чорнобильських дітей, розпитувала в мене, що робити з дитиною з Білорусі, яку не можна було навчити відкручувати кран, користуватися душем. Дитина ховалася від усіх під диван — це ж з якого такого «щасливого дитинства» вона була родом?! Чи родина одного мого колишнього студента: вдочерила російську дівчинку, дочку алкоголіків. А щоб не розривати її стосунки з братиком, знайшла родину, яка мешкала поблизу, — і та родина згодилась усиновити хлопчика. От тільки дівчинка не хотіла навіть мати свого слов’янського імені, прагнула стати анонімною італійською громадянкою, аби в новому світі більше нічого не нагадувало їй про пережите.

Оце, власне, і є різниця між Європою і Не-Європою. В Європі пріоритетною цінністю є людина і її життя. А в Не-Європі — Держава, Влада. Тому в Італії практично немає безпритульних дітей, але є студії про знедолене дитинство багато століть тому. А в Україні дітей безпритульних сотні тисяч, а студій немає ні про сьогоднішні часи, ні про часи минулі. Багато разів можемо собі повторювати, що так, звичайно, Україна інша, не схожа на Росію. Так, вона цілковито інша, історія її культури це засвідчує. Але відсталість — подібна. Соціальна байдужість — також. Тому не треба дивуватися останнім політичним подіям в Україні: влада — дзеркало суспільства. І якщо є можливим сьогодні в цій покаліченій, обікраденій, виснаженій країні поставити пам’ятник тому, хто був убивцею десятків мільйонів людей, то й тут Євген Захаров трагічно має рацію: влада в цій країні не може бути нічим іншим, як «товариством шанувальників Канібаліссімуса»10. А що ж суспільство? Теж без евфемізмів: якщо суспільство не здатне й сьогодні себе захистити — протестом, гідністю, свідомістю свого права на життя, — то воно цілковито заслуговує на цей свій нинішній ганебний занепад. Країна піде з молотка, молодь втече, і «влада темряви», за словами Ю. Щербака, запанує без перешкод.

Ця неповага до життя — типова риса православних культур, які реальну дію заміняють риторикою та позаземними справами. Європеїзоване православ’я як питома характеристика української культури в ХVІ—ХVІІ ст. впродовж століть зазнавало демонтажу з боку Росії. Лише греко-католицька церква та «неканонічні» православні церкви України до певної міри зберігають цей європейський вимір, звернений до людських потреб, але не мають для цього достатнього простору в рецепції суспільстві. А загалом — чи ви де бачили православних місіонерів, що б на різних континентах, поряд з католиками і протестантами, лікували людей, вчили в школах, рятували сиріт і самотніх матерів, піклувалися в’язнями, були помічними при всіх природних і політичних лихах Азії, Африки, Латинської Америки? В православному світі ми здебільшого бачимо лискучі одежі й довгі бороди, чуємо патетику і політиканство. Особистості, які могли реформувати православну церкву, або усунені, або вбиті, як Алєксандр Мєнь. З чого ж ліпиться «русский мир»? З більших і менших екстремістів, українофобів, антисемітів і взагалі ксенофобів, із задурених ще радянською пропагандою вчорашніх комсомольців і комуністів, — а на околицях цього небагатого на нюанси світу сотні тисяч дітей живуть на вулиці разом з бездомними псами і нюхають клей. А по їхніх головах крокують донецькі комуністи під гаслом «Путин, Ленин, Христос!».

Відсталість української (і російської) економіки, демографічна катастрофа України (і Росії), смерть українського (і російського) села — все це наслідки все тієї ж самої злочинної політики. Російська тоталітарна система знищила культуру й економіку всіх країн, які потрапили в радіус її впливу. Але при цьому й сама Росія зазнала непоправних втрат. Однак замість того, щоб звільнитися раз і назавжди з власної ж фатальної пастки, ретельно змащує її пружини, аби механізм заклинило вже остаточно.

Перший день конференції завершувався концертом. Співала Надія Петренко — українська співачка, яка свого часу виїхала до Італії (а чоловік її став скрипковим майстром у місті Страдіварі — Кремоні), — співала разом зі своєю молодою ученицею Алессандрою Каруччо. Під склепіннями вілли звучала «Літургія» Лесі Дичко і арія Россіні, арія Алкіда Бортнянського французькою і пісня Стеценка на слова Лесі Українки. Два меццо-сопрано, які співають «Ой, очі, очі, очі дівочі», а потім «Янгола миру» Белліні. Італійська співачка переживає, чи достатньо гарна в неї вимова українською...

Зупинена мить. Хотілося, щоб вона не кінчалася. Бо після того я відкрила інтернет і дізналася, що в одного з українських політиків — саме того, який гадає, що дуже потрібен Україні, — нова національна ідея. Він закликав визначити основною національною ідеєю... збереження народу України11. Оце й усього, що залишилося?! Що то за інтелектуальна політика! А ще додав, що веде діалог з Міністерством охорони здоров’я на предмет створення в Україні Центру трансплантації кісткового мозку... Власне, це і є картина. В країні Чорнобиля немає відповідного до потреб і часу Центру трансплантації кісткового мозку. Зате політики, здавши країну Росії, за виручені за такий вдалий ѓешефт гроші одноосібно прилучають себе до Європи — до європейських банків, курортів, лікарень і шкіл для своїх нащадків.

Свого часу — це була ще середина 1990-х — я працювала з українськими та італійськими лікарями, щоб створити Центр трансплантації кісткового мозку в Києві або Львові. В українських лікарів не було навіть елементарних хірургічних масок. Матері мили підлогу в палатах. Дорослі хворі восени лежали на ліжках у пальтах і шапках, на них капав дощ. Так це все й не здійснилося через неймовірні бюрократичні перешкоди. На кожному кроці кожен з чиновників вимагав хабарів, чекав для себе зиску. І діти, й лікарі — навіть вже й італійські — були заручниками цієї гігантської машини НЕМИЛОСЕРДЯ. А в Києві вже роками онкохворими дітьми однієї з лікарень опікується італійська Асоціація «Солетерре». Кошти на медикаменти для українських дітей виділяє міністерство охорони здоров’я Італії. Моя італійська подруга, яка працює в Києві, постійно постачала цьому відділенню харчі та іграшки. Її знайома, яка працює при ООН, влаштовувала школи малювання безпритульним маленьким киянам. І хоч би яка харитативна організація з Росії — все ж таки це вона сповокувала Чорнобиль, — чи хоч би яка доброчинна ініціатива, спрямована не на «расширение официального использования русского языка», а на розширення радіусу нормального людського життя! Але, як казав один російський політолог: українські діти мають бути вдячні Росії за те, що вона проганяє газ українськими газогонами... А от місцеві політики здадуть Росії ГТС — то й такого привілею в українських дітей не буде.

Дикість. Варварство. Безчесність. І безчестя. Не відсутність коштів — відсутність моралі в основі цієї безбережної гуманітарної катастрофи. І коли основними її жертвами стають діти, тоді це не просто боляче. Це соромно. Безнадійно соромно.

Ось тому по закінченні конференції я попрощалася з магноліями, обвела очима зелену галявину перед віллою, усаджену трояндами, і подумала дуже просту річ. Звичайно, обов’язок людей інтелектуальної праці виявляти проблеми, аналізувати, виробляти критичні підходи, сигналізувати суспільству про небезпеку. Але суспільство має вирішити САМОСТІЙНО, реагувати йому на це чи ні. Якщо донецькі, харківські, кримські батьки борються за право говорити виключно російською мовою, а не за право власних дітей на мінімально цивілізовану систему охорони здоров’я і освіту, то вони просто заслужили такої влади, а влада заслужила таке суспільство.

Демократія починається «знизу», з самоорганізації суспільства, з самостійного визначення цінностей і пріоритетів. Тож справа українського суспільства на найближчий час — все ж таки, нарешті, з’ясувати для себе, чи серед цих цінностей хоч мінімально фігурує цінність життя, а серед цих пріоритетів — пріоритет майбутнього.

1 http://www.unian.net/ukr/news/news-381368.html

2 http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2005/07/050721_homeless2_marta.shtml

3 http://www.nr2.ru/rus/280676.html

4 http://www.pravda.com.ua/news/2009/2/21/9083.htm

5 http://soft-best.ws/1158583801-v-rossii-vvedut-platnoe-srednee-obrazovanie.html

6 Ю. Дружников (Интервью: А. Щуплов). Уроки Павлика Морозова: http://www.rg.ru/ Anons/arc_2002/0903/3.shtm. Див. також: http:// www.hrono.info/biograf/bio_m/morozov_p.php; C. Kelly. Comrade Pavlik: the Rise and Fall of a Soviet Boy Hero. — London: Granta Books, 2005.

7 http://www.eurosmi.ru/fsb_nachnet_premirovat_za_donosy.html

8 «Дети нашей страны»:http://artekovetc.ru/ 1940book/1940_17.html

9 K. Murphy. Once-mighty Russia fades to a dying population // Los Angeles Times.— 15.10.2006, http://www.boston.com/news/ world/europe/articles/2006/10/15/once_mighty_russia_fades_to_a_dying_population/

10 Є. Захаров. Уряд Януковича: товариство шанувальників Канібаліссімуса: http://www.politarena.org.ua/2010/05/10/urjad_janukovicha_tovaristvo_shanuvalnikv_kannbalssmusa.html.

11 http://www.unian.net/ukr/news/news-380323.html1