Дмитро МАЛАКОВ: «Сучасні архітектори вважають: до 20 поверхів — це тільки витрати на будівництво, а вже вище — зиск»

Понад дві години тривало спілкування Дмитра Васильовича з учасниками Літньої школи журналістики «Дня». Молодь розпитувала києвознавця про те, чого вже не застала, — про довоєнний Київ, про те, звідки бере початок сучасна забудова і чому вона саме така, а не інакша... А також — чому українські хмарочоси зовсім не такі, як американські, та як зберегти дух автентичного Києва.

Марія СЕМЕНЧЕНКО: — Архітектура завжди була суголосна із суспільно-політичною ситуацією в країні: за часів Радянського союзу, наприклад, вона була монументальною, тиснула на особистість, середньовічна архітектура була оборонною... А якщо дивитися на архітектуру сучасного Києва, на те, що будується, то які суспільні тенденції ви бачите?

Дмитро МАЛАКОВ: — Змінилися соціально-економічні засади суспільства, змінився фактично державний лад і настала та доба, до якої суспільство не було готове. Сучасні практикуючі архітектори — люди, виховані радянською системою, виховані в період, коли державний лад був соціалістичним, була так звана економіка народного господарства, і все відбувалося за регламентованим порядком речей. І от незалежна Україна зараз опинилася в тому становищі, коли все треба починати фактично спочатку. І будівництво теж.

Коли настала доба можливостей будувати що хочу і як хочу, ось тоді почалися ті негаразди в забудові архітектури Києва, яку ми зараз спостерігаємо. (Детальніше про це читайте у статті «Хмарочоси і державний устрій. Який зв’язок?» у «Дні» №145 за 16 серпня 2013 року)

Нагадаємо: до середини 1950-х років будівництво велось у містах за рахунок бюджету тих промислових підприємств та державних установ, які мали відрахування на капітальне будівництво. І радянська архітектура тоді виглядала доволі своєрідно, тому що спочатку, коли партія ще не торкалася таких проблем, як архітектура (їй було не до того), архітектори мали можливість вільно творити те, що вони хочуть. І тоді архітектура до початку 1930-х років ішла в руслі загальноєвропейського стилістичного напрямку, тобто був конструктивізм, кубізм і вільна архітектурна творчість. Коли партія почала все брати до рук, спочатку винищуючи сільське господарство як приватну власність, а ще перед тим, у 1929—1930 роках, почала тиснути на технічну інтелігенцію. Потім у 1932—1933-х — Голодомор, сільське населення придушили. Із 1937-го почали душити інтелігенцію творчу. 1938-й — почали душити інтелігенцію військову. І як наслідок, на початок 1940-х років, точніше до початку Другої світової війни, в радянській архітектурі запанувало те, що вигадала партія. Йти за руслом західноєвропейської архітектури конструктивізму вже не можна було. Гору взяв так званий історизм або, як його називали в народі, «сталінське барако» (від слова «барак»). Почали трохи застосовувати засоби архітектури минулих століть (переважно з класицизму).

«Коли в незалежній Україні повернули передусім ті пам’ятки, які мали значення саме для національної гордості, — Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор — це було ознакою відродження національної самосвідомості, це було дуже важливо й правильно»

По закінченні Другої світової війни розпочалася нова фаза, оскільки та архітектура, яка була однаково монументально-конструктивістськи-класицистичною і за часів Третього рейху в Німеччині, і за часів сталінської архітектури, вже у нас не годилася. І почали вишукувати таке, що було б саме нашим (не таке, як там). На кінець 1940-х років у Києві була дуже розвинена керамічна промисловість, тобто вироби з глини. Крім звичайної цегли, великого поширення набула практика використання кераміки як архітектурної оздоби. На той час із переможеної Німеччини до Києва привезли трофеї     — альбоми великого формату зі зразками архітектури іспанського бароко. І показали Микиті Хрущову. Сподобалось. Вирішили і в нас робити схоже. Саме так виник Хрещатик     — перші його будинки довкола Пасажу. У цьому самому дусі зуміли переконати місто, що зразки архітектури бароко були властиві й Україні як «мазепинське бароко».

За часів Івана Мазепи в стилі українського бароко були «перевдягнені» храми, споруджені ще за часів Київської Русі, і так само в барокові шати «одягнули» Софію Київську, Успенський собор, Михайлівський собор. Це все було у бароковому дусі. Так само в кінці 1940-х — на початку 1950-х років знову звернулися до зразків бароко, трансформованого вже у дусі соцреалізму. Вийшло воно доволі, так би сказати, на європейському рівні смішно, такий собі «самопал», «самострой». Кияни-інтелектуали сміялися з тих зразків, які ви сьогодні бачите на Хрещатику, ті перші будинки, які обабіч Пасажу. Їх тоді народний київський фольклор назвав «маячнею божевільного кондитера». Вони були схожі на тортові прикраси з крему. Освічена частина суспільства не сприйняла цю архітектуру. Крім того, архітектори, намагаючись іти в ногу з часом, почули, що це модно — і почалося масове будівництво з прикрасами, надмірностями. А будівництво все ще йшло за відомчі кошти, тільки окремі будинки, як забудова Хрещатика, йшли за кошти міста.

Тоді партія 1954 року кинула нове гасло: «Борьба с украшательством в архитектуре». Хрущов кинув гасло про масове будівництво житла для народу за державний кошт окремою статтею, не за відомчі кошти. Це мало бути економічне, дешеве, масове та за типовими проектами житло. Раніше архітектори проектували у певному стилі, але кожен будинок все ж зводився за індивідуальним проектом. Був обраний найбільш оптимальний будинок заввишки в п’ять поверхів, бо, за стандартом, вище п’ятого поверху будинок мав бути оснащений ліфтом, а він означав подорожчання. З’явились суміжні санвузли, дійшло навіть до того, що у кухні обладнували куточок для душу...

Так архітектура просто перестала існувати, а Академію архітектури було перейменовано на Академію будівництва та архітектури. У тих типових проектах жодних прикрас, жодних ознак архітектурної виразності не було. Ба більше, будинки стали пропорційно стандартними в усьому СРСР. Архітектура як творчість пішла в небуття. Коли з’явилася потреба у будівництві громадських споруд, де треба було виявити щось своє, регіональне, все одно в основі були залізобетон та панель, що все диктували. Тому, скажімо, Палац Спорту нічим не відрізняється від промислового підприємства.

Коли було знищено планову систему народного господарства і коли почалась «прихватизація», то всі промислові заклади їхні керівники перетворили на приватну власність. І оця компанія, розкупивши заводи, здебільшого все знищила. У містах архітектори отримали можливість будувати за власними проектами і за приватним замовленням, але, навчені в тій системі, яка панувала доти, вони не могли одразу переключитися. І виявилося, що ця безпорадність, непідготовленість до такого проектування і виявлення власного смаку, своїх власних здібностей як людини творчої дуже далася взнаки  — почалося це масове будівництво нових хмарочосів — і ділових, і банківських, і приватних — без знання засад, яких нас вже не вчили. І тепер, як сказав Леонід Кравчук: «Маємо, що маємо». Мені вдалось побувати тричі по півтора місяці в США, і я маю деякі враження від хмарочосів. У нас завжди вважалося, що це щось не те, що треба, але кожна з цих споруд є взірцем архітектури в сенсі невикористання картинних прикрас.

До речі, як до нас прийшли хмарочоси? Колись був такий крилатий вислів Леоніда Утьосова, що в радянський час такі поняття, як саксофон та хмарочос, символізували капіталізм. І коли в Москві почали будувати наприкінці 1940-х років такі будинки, вони називалися «высотные дома». А вживати слово «хмарочос» — Боже збав. Так-от, взірцем для цих московських «хмарочосів» кінця 1940-х — початку 1950 років послугували хмарочоси Чикаго початку 1920-х років. Це був крок назад. Там таке будували двадцять років перед тим і відійшли від цього «прикрашательства», тому що зрозуміли, що краса хмарочоса полягає в його пропорційності, точно знайдених співвідношеннях: висоти, ширини, глибини, кольору, фактури, фасаду. І ці споруди не однакові — вони всі різняться. Але кожен із них досі залишається недосяжним за смаком, за естетикою для наших так званих практикуючих архітекторів, принаймні Києва. У Києві в архітектурі відбувається майже те саме, що було в США наприкінці 1920-х років. Здавалося б, немає «залізної завіси», архітектори отримали можливість поїхати й набратися досвіду. Та ні.

Стосовно архітектури київської, то Генеральний план досі є незатвердженим офіційно. Попереднє керівництво — Олександр Омельченко — дало дозвіл на так зване ущільнення міської забудови, і архітектори відразу дали пропозиції — дивіться, ось тут стоять два будинки, які ще досить капітальні, а між ними такий собі на два поверхи — знести, а тут поставити новий. Але свідомі архітектори, — незалежні, незаангажовані в матеріальному розумінні — одразу висловили таку контрверсію: добре, але тільки з дотриманням блакитної лінії. Блакитна лінія — це лінія карниза. Червона лінія — це лінія забудови по тротуару. Щоб був витриманий характерний для Києва стиль архітектури, який передбачає так звану стрічкову забудову в однаковому стилі. Так забудований, наприклад, Будапешт, Париж, Лондон, тобто ті міста, які бережуть свою історичну спадщину. Вони не дозволяють будувати вище архітектури в центральних районах міста. В Києві це було мовчки дозволено. І почалось. Так само було знято заборону на забудову скверів, дитячих і спортивних майданчиків. Почалась оця вакханалія, яка призвела до того, що Київ почав втрачати свою привабливість.

«ВСЕ СПЛАЧЕНО, ВСЕ КУПЛЕНО Й ПРОДАНО»

М.С.: — Дмитре Васильовичу, в одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що 1912 року в Києві існувала Комісія з питань краси міста, до якої входили архітектори та художники. На вашу думку, чи мала б якийсь потенціал подібна комісія сьогодні?

Д.М.: — Могла б мати. Але знаєте, я завжди згадую, як в старому Києві на Подолі читали перші п’ять літер абетки — А-Би-Ви-Го-Да. І на цьому й досі все тримається. Я входив до комісії пам’яток охорони. Вона передбачала, що ми можемо щось забороняти або щось рекомендувати. Я був членом комісії з перейменувань і пам’ятних знаків. Довелось із неї вийти. Тому що все це керується тою самою вигодою. Все сплачено, все куплено й продано.

Ярослав НАЗАР, Львівський національний університет імені Івана Франка: — В Америці будівництво хмарочосів викликане їхнім прагматизмом, бо будівля має займати невелику площу, але вміщувати у собі багато приміщень. Чи справді в Києві необхідно будувати хмарочоси, а не зберігати і будувати красиві, естетичні будинки в стилі бароко?

Д.М.: — В Америки взагалі історія коротка, там праска з дерев’яною ручкою — це раритет. Міста були розплановані у США за прямокутною сіткою. В Україні був такий звичай, коли містечка в смузі осілості були містечками, де було 90% євреїв, у їхніх руках була торгівля, фінансовий бізнес. Це все було в центрі, якщо треба було щось купити, йшли в містечко. Містечком називавсь у навколишніх селах тільки центр. Так само в Штатах юрмились всі в центрі, і коли економіка стала зростати так, що цього стало замало, а центр залишається центром, тоді місто почало виростати вгору. У нас такої потреби нема, у нас мавпування, от треба, щоб побільше вижати із цього майданчика. Сучасні архітектори вважають, що до 20 поверхів    — це тільки витрати на будівництво, а вище 20 поверхів починається зиск за все одразу. Немає законодавчої бази, яка обмежувала б будівництво в певних зонах міста і там, де є історична частина. Є такий вислів, що закон — це стовп — переступити не можна, а обійти — будь ласка. Тому вигода полягає саме в менших затратах на будівельний майданчик порівняно з висотою. У нас, де є стільки територіальних можливостей і вільних площ, воно виглядає як нонсенс: немає в тому потреби, але є зиск.

«ВСЕ БУЛО ЗАХОПЛЕНО ІМПЕРСЬКОЮ ПОЛІТИКОЮ, ЯКА ТРИВАЄ ДОНИНІ»

Я.Н.: — Ви вже згадували про Хрещатик, який до війни мав зовсім інший архітектурний стиль. Взагалі чи потрібно відновлювати попередній вигляд Хрещатика, чи потрібно його реставрувати?

Д.М.: — Коли в 1930-ті роки знищували пам’ятки архітектури в Києві, головна увага зосереджувалися на представниках саме українського бароко, тому що таким чином радянська влада намагалася знищити національну ознаку, тому що мав бути створений «единый общий советский народ». Це була так само спрямована політична акція. Коли в незалежній Україні повернули передусім ті пам’ятки, які мали значення саме для національної гордості, — Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор — це було ознакою відродження національної самосвідомості, це було дуже важливо і правильно. Якщо вести мову про Хрещатик, він був зруйнований у 1941 році за Сталінською настановою: наша земля повинна була горіти під ногами німецького окупанта.

Це ж нонсенс! У повоєнний час, коли почалось відродження Хрещатика, мав бути відтворений його первинний вигляд, тому що він мав бути автентичний. Він був менший за шириною, затишнішій, приємний для світосприйняття, для людей. У повоєнний час його планували створити для параду, для масових акцій, для того, щоб він мав величний вигляд. Так само у Москві було зроблено до війни Садове кільце, потім Арбат, щоб зробити місто величнішим. Але стилістично не вийшло. Сьогодні вести мову про те, що все совєтське потрібно зруйнувати, неможливо, тому що в цьому немає потреби. Передусім, більшість відновлених споруд у Києві були справжніми пам’ятками національної гордості.

1803 року сенат Російської православної церкви оголосив закон, за яким «заборонялося будувати в українському стилі». З початку ХІХ століття навмисно будуються церкви в стилі класицизму, а потім — у російсько-візантійському стилі. Саме в такому стилі споруджено Покровський монастир у Києві, в такому ж стилі споруджені православні церкви у Варшаві, Вільнюсі, Таллінні, Берліні. Імперський стиль себе впроваджував всюди. Коли в Києві почалася нова ера відродження культових споруд, більшість київської інтелігенції виступило проти. Все було захоплено імперською політикою, яка триває донині. Я вважаю одним із кращих споруд культового призначення на сьогоднішній день ХХІ століття греко-католицький Вознесенський собор, споруджений у новому стилі, але який містить всі засідки культового будівництва попередніх епох. У минулому році вийшов альбом «Мальовнича Україна», там зібрані найкращі зразки української архітектури.

«ГОСТИННИЙ ДВІР — НЕ ТАК ПАМ’ЯТКА АРХІТЕКТУРИ, ЯК АРХІТЕКТУРНА ПРИКРАСА ВСЬОГО МАЙДАНУ»

Марія ПРОКОПЕНКО, Донецький національний університет: — Цього року великого розголосу набула історія щодо перебудови Гостинного двору. Громадські активісти спробували зашкодити цьому, але зіткнулися з агресією фірми-забудовника. Як Ви прокоментуєте цю ситуацію? Яка доля очікує інші історичні пам’ятки Києва?

Д.М.: — Що таке Гостинний двір у Києві? Будівництво почалося після пожежі на Подолі, який 1811 року згорів дотла. Згодом він був розпланований заново, і тоді в центрі Подолу було побудовано Гостинний двір як центр торгівлі. Гостями були купці. За таким же зразком створено гостинний двір у Петербурзі, московський ГУМ на Красній площі. Кожен купець має свою окрему секцію, де продає товар, а всі разом — об’єднану будівлю, що дуже зручно. Первинний проект, закладений архітектором Вільямом Гесте, не був здійснений, будівлю не добудували. На початку 1980-х років, коли було придумано 1500-річчя Києва, вирішили відродити фонтан «Феліціал» і Гостинний двір у Києві.

Валентина Шевченко з інституту Укрпроектреставрації стала автором проекту Гостинного двору, взявши за основу незакінчений проект Гесте. Створюється будівля під нові потреби: концерн «Укрреставрація», бібліотека Держбуду, інститут Укрпроектреставрація та інші. Проходить час і починається суперечка між категорією, яка вважає Гостинний двір історичною пам’яткою, і категорією, що визнає споруду невдалою. За всієї поваги до нашої ВР вона прийняла рішення, що виключає Гостинний двір зі списку історичних місць міста. Я вдячний газеті «День» за мою нещодавню публікацію про історію будинку ВР під час війни. Будівля, споруджена архітектором Заболотним, який отримав за свою роботу Сталінську премію і ви, — люди, що працюють у ним створених стінах, — даєте дозвіл на знищення його бібліотеки, що знаходиться в Гостинному дворі. Люди, які пішли на мітинг проти цього рішення, є справжніми героями України. Я розумію, що Гостинний двір незручний для сучасного використання, але це не стільки пам’ятка архітектури, скільки архітектурна прикраса всього майдану, тому що він відтворює первинний образ та історичну ситуацію.

«МУЗЕЇВ МАЄ БУТИ БАГАТО!»

Наталія ПОНЕДІЛОК, Дніпропетровський національний університет: — В одному з інтерв’ю ви сказали, що Києву вкрай не вистачає музеїв. Проекти яких музеїв ви пропонуєте? Як би ви оцінили якість вже існуючих?

Д.М.: — Перш за все, музей повинен бути новим. У тому розумінні, що за радянських часів екскурсоводи беззаперечно слідували вивченій методичці, а крок вліво-вправо не допускався. Експозиція в плановому порядку була перевірена кілька разів і затверджена. Ці виставки проводилися з внутрішньої колекції, а не з фондових джерел. У всьому світі прийнято, що постійно діюча експозиція повинна бути не більше 3/4 від площі музею. Тому що мешканці міста, де є цей заклад, не можуть ходити туди щодня. Можу навести приклад музею науки і технології в Чикаго, де щоквартально повністю змінюється третина експозиції. Кожен житель міста, не кажучи про туристів, в курсі останніх змін. Враховується суспільний інтерес. У музеї історії Києва ми залучали фондову колекцію, виставки робили ВВС, посольство Ізраїлю представляло «Єврейський плакат». Таким чином, люди йдуть до музею на виставку, але хтось неодмінно скаже: «А ви давно були у нас в музеї?». Це з одного боку реклама, з другого — прибуток для музею. Він має існувати за рахунок періодичних виставок.

Музеїв повинно бути багато! Має бути велика кількість галерей, в яких виставляються художники і колекціонери. Музей історії Києва на початку 2000-х хотіли забрати в особистих інтересах представники уряду. За Кучми з’явилася постанова: перемістити з нежитлового приміщення Музей історії Києва в Український дім. Торік, після довгих суперечок, нам надали під музей недобудову біля станції метро «Театральна». На двох поверхах розмістили акценти історії Києва, а решту залишили для виставок. Тепер музей заробляє на цих виставках, безумовно києвознавчої теми. Цей процес я вважаю нормальним і, повторюся, музеїв має бути якомога більше!