«Документ можливого»

«Демократія та релігія не мають бути несумісними — якраз навпаки. Релігія може бути надійним партнером демократичного суспільства». Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи.

У грудні відбулося чергове засідання постійно діючого «круглого столу» «Релігія та влада в Україні: проблеми взаємовідносин», організаторами були недержавний Український центр економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, Держкомітет України у справах релігій та представництво Фонду Конрада Аденауера (Німеччина) в Україні. На «круглому столі» зібралися представники найбільших за чисельністю українських церков, науковці, причетні до релігійних справ урядовці та журналісти.

Темою презентації та обговорення став проект концепції державно-конфесійних відносин в Україні, розроблений робочою групою Центру Разумкова (керівник Анатолій Гриценко, секретар Людмила Шангіна).

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Останніми роками назріла необхідність оновлення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятого ще у «далекому» 1991 році, на зорі нашої демократії. Цей закон і досі користується непоганою репутацією в нашій країні та за кордоном, він добре посприяв релігійному ренесансу в Україні. «Але часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними». Достатньо сказати, що тоді, коли приймався закон, ще не оформився розкол православ’я, а на релігійній карті України не було Української православної церкви Київського патріархату; мережа релігійних організацій в країні з того часу збільшилася в п’ять разів, а кількість зареєстрованих конфесій — більш як в десять. Змінився також суспільний «клімат». До того ж, старий закон носить досить декларативний характер і охоплює далеко не всю повноту проблем, постійно присутніх у релігійному житті.

Тому вже кілька років поспіль з’являються спроби розробити й прийняти у Верховній Раді новий Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». Цим займаються Держкомітет у справах релігій, політики, зокрема депутати Верховної Ради, за участю людей церкви. Всі розроблені проекти досі незмінно відхилялися на тому чи іншому етапі розробки та прийняття. Ситуація ускладнилася й тим, що й Рада Європи поставила перед Україною вимоги покращити законодавство в царині релігійного життя (йдеться про реституцію конфіскованого церковного майна, надання церквам статусу юридичної особи, усунення будь-якого державного втручання в питання догм, церковної організації та канонічного права тощо).

КОНЦЕПЦІЯ

У 2003 році виникла нова ідея — спочатку розробити загальну концепцію відносин в системі «церква — держава», а вже потім, на підставі цієї концепції, формулювати конституційний Закон. Вперше цю думку висловив на засіданні Всеукраїнської ради церков Глава Української греко- католицької церкви кардинал Гузар. Ідея була з готовністю прийнята і, наскільки відомо, зараз у Києві розробляється кілька концепцій державно- конфесійних відносин, зокрема в Інституті законодавчих передбачень і правової експертизи.

Концепція Центру Разумкова (перший варіант) має ту відзнаку, що вона розроблялася недержавним органом за активної участі представників кількох українських церков і через те краще сприймається людьми церкви. Майже всі положення концепції спираються на Міжнародні нормативно- правові акти з питань забезпечення свободи совісті, починаючи із Загальної декларації прав людини (ООН, 1948) і закінчуючи Рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи №1556 (2002).

Розробники, зокрема п. Людмила Шангіна, зробили все заради досягнення консенсусу — погодити думки різних церков щодо положень документу. Проблеми, стосовно яких узгодження досягнуто не було, до Концепції просто не включалися. Хтось назвав такий підхід «Документом можливого». Новий документ базується, головним чином, на засадах демократії й толерантності. Там, наприклад, сказано, що забезпечення права людини на свободу совісті включає «невизнання жодної релігії як обов’язкової, жодної церкви — в якості державної». Або таке: «Обов’язки церков (релігійних організацій): не брати участі в діяльності політичних партій, не надавати фінансової допомоги політичним партіям і не отримувати такої допомоги від них в обмін на підтримку під час виборів… Нести відповідальність за порушення чинного законодавства» та ін.

Під час обговорення особливе схвалення отримало дещо нове трактування Концепцією такого поняття, як «відділення церкви від держави». Розробники твердять, що для випадку демократичної країни ця формула має не два, а три суб’єкти, а саме — Церква, Держава та ще — Суспільство (тотожність суспільства й держави — тоталітарний атавізм). І попри те, що церква дійсно має бути відділена від держави, вона завжди є рівноправним членом громадянського суспільства з усіма його правами та обов’язками. Не існує також повного розділу в системі «держава — церква», про що свідчить хоча б досвід церковно-державної співпраці в сфері соціальних проблем у Німеччині.

Обговорення було досить жвавим, хоча далеко не всі виступаючі говорили саме про концепцію. Деякі представники церкви користувалися присутністю голови Держкомітету у справах релігій п. Бондаренка й озвучували застарілі болючі питання. Архієпископ Августин (УПЦ) енергійно протестував проти постійних закликів до об’єднання українського православ’я та до утворення Помісної церкви, що він вважає втручанням у внутрішні справи церкви. Нагадав також про порушення принципів історичної та юридичної справедливості в поверненні церковного майна включно з історичними цінностями (можливо, церква ще «не доросла» до останнього. — К. Г. ). Владика Августин висловив також думку, що держава потребує церкви, а не навпаки. Ігумен Євстратій (УПЦ КП) підтвердив думку своєї церкви щодо невчасності надання церквам статусу юридичних осіб; причини — розкол православ’я, низька правова культура суспільства. Він ще наголосив на тому, що створення єдиної Помісної православної церкви — то не політичний хід або бажання окремих ієрархів, а потреба українського суспільства. Єпископ Станіслав Широкорадюк (РКЦ) вважає, що церкви завжди здатні домовитися між собою і що міжконфесійні проблеми — то щось штучне, не властиве церкві. Коли представники різних церков збираються заради обговорення того чи іншого питання, то завжди приходять до згоди. Зокрема, всі вони однаково зацікавлені у прийнятті адекватної концепції, а потім — Закону. Єпископ з гіркотою визнав, що досі не пройшов «страх несправедливості», адже храми й досі залишаються музеями та ін., церковні земельні ділянки приватизуються, а Миколаївський собор, попри всі укази та закони, так і не передається церкві. Ті самі запитання виникають навколо нового документу — хто нестиме відповідальність за його втілення? Зокрема, коли церковні школи не будуть розглядатися з атеїстичної точки зору? Чому до церкви немає довіри? Протоієрей Олекса Петрів (УГКЦ) вважає, що нову концепцію варто взяти за основу і що доцільно організувати її широке обговорення. Логічно також провести парламентські слухання концепції — як прелюдію до прийняття Закону. П. Королюк (Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн-баптистів) наголосив на тому, що релігійна ситуація в Україні порівняно з іншими посткомуністичними державами вельми позитивна. Невирішених проблем, однак, багато, чи не на першому місці серед них є освіта. Чому приватні особи можуть засновувати навчальні заходи, а церви — ні? І віруючі досі не мають можливості належно виховувати своїх дітей. Те саме сказав В’ячеслав Горпинчук (Українська Лютеранська церква). Церковні навчальні заклади можуть стати, як це має місце в інших країнах, зразковими, прикладом для інших — давати кращу освіту, мати краще обладнання. Що абсолютно необхідно на тлі деградації суспільної моралі.

Депутат ВР Лесь Танюк схвалив шлях «від Концепції до Закону» й нагадав про те, що попередній проект Закону надавав церкві можливість брати участь у політиці, що є так само недопустимим, як і втручання влади в справи церкви. Багато формулювань повинні бути уточнені, особливо стосовно суспільної ролі церкви, зважаючи особливо на те, що за останні десять років у суспільстві відбулося різке зниження багатьох моральних індексів. Обов’язковою справою церков є також участь у розбудові держави. А гальмування реституції церковного майна слід припиняти. Дмитро Степовик (УПЦ КП) оцінив концепцію як позитивну та чисто європейську, а не євро-азійську. В ній задекларовано рівність усіх релігійних організацій — старих і нових, великих і малих. Ніяких привілейованих статусів для окремих церков. «Досі Бог милував». Нагадав, що в давнину, з часів Святого Володимира церковні школи були єдиними місцями виховання й просвіти. Депутат ВР Лілія Григорович (до речі, автор одного з проектів Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні організації») вважає концепцію Центру Разумкова «чесною, моральною, досконалою в правовому полі», але «ідеальним варіантом для ідеальних обставин», тоді як ми живемо в умовах суспільно-моральної руїни. П. Григорович ще раз нагадала про традицію існування православ’я в формі Помісної церкви. Віктор Бондаренко (Держкомрелігій) мав чимало зауважень, але загалом схвалив розробку концепції. Особливо важливим, на його думку, є ті частини документу, що стосуються церковних шкіл, духовної освіти. Він також підкреслив, що релігійні організації мають право входити в будь-які об’єднання та брати широку участь у законотворчості. Зауваження голови Держкомітету стосувалися, наприклад, положення щодо повного виключення втручання держави в справи церкви. Це неможливо хоча б тому, що існує чимало важливих для суспільства сфер, де інтереси церкви і держави перетинаються. В тексті концепції не знайшли місця й деякі інші суттєві проблеми (мабуть, через те, що не було знайдено консенсусу). Загалом, роботу треба продовжувати із залученням більшого кола спеціалістів. П. Ральф Ваксмут (Фонд Аденауера) переконаний, що концепція — то великий крок, чи не «прорив» в сторону досконалого закону про свободу совісті та гармонізації відносин церкви й держави. Потреба в такій концепції давно назріла. П. Ваксмут поділився з українськими слухачами своїм смутком з того приводу, що на його батьківщині, в Німеччині, свято Різдва давно забарвлено модерном, рекламою тощо. «Ми також маємо повернутися до християнських традицій, до християнської моралі». Завершив дискусію Анатолій Гриценко , який наголосив на тому, що церкви й релігійні організації України сьогодні перебувають на такому етапі, що можуть порозумітися без посередників — перед ними широке поле спільних невирішених проблем. А щодо концепції, то треба прикласти всі можливі зусилля заради того, щоб вона пройшла парламентські слухання.

ПІСЛЯМОВА

Концепція дійсно є, як здається, вельми цікавим, інтелігентним і компетентним документом. Це є відкритий до змін перший варіант, і тому наважимося зробити кілька зауважень. Почати з того, що текст концепції — стислий, лаконічний, так би мовити, спресований (в деяких місцях — майже нечитабельний). Це, власне, стиль закону, а не концепції, в якій ті чи інші поняття й положення могли би бути викладені докладніше, а значить — і більш однозначно й зрозуміло. Якщо, наприклад, така гостра для українського суспільства тема, як розкол православ’я та створення єдиної Помісної церкви, не може сьогодні бути предметом Закону, то виключення її з концепції здається дещо незрозумілим. Тим більше, що Президент держави неодноразово формулював необхідність для країни єдиної Православної церкви, про що, до речі, згадував не один виступаючий на «круглому столі». Відсутність навіть згадки про цю проблему пояснюється, очевидно, прийнятим розробниками обмеженням — торкатися тільки тих питань, щодо яких можна досягнути консенсусу. Але чи не називається це «виплеснути разом з брудною водою також дитину»?

Один із найкращих розділів концепції — про релігійну освіту. Здається, однак, що варто було б наперед оговорити необхідність суворої прискіпливої акредитації церковних навчальних закладів та викладачів, а також сказати про те, що приналежність навчального закладу до церкви не виключає його з системи контролю освітянських методично-педагогічних закладів.

І ще одне. Попри те, що в концепції неодноразово декларується «забезпечення рівності перед законом об’єднань громадян за релігійною ознакою (церков, релігійних організацій)», в інших її місцях ідеться про обмеження, які диктуються необхідністю «збереження традиційної релігійної культури суспільства», визначеної як «християнської». Як влучно сказав один із виступаючих, «усі тут рівні, а деякі — рівніші». Втім, справедливо буде відзначити певний прогрес у цій справі — якщо раніше в подібних випадках ішлося звичайно про православ’я, то сьогодні — вже про християнство. Між тим, це визначення далеко не однозначне — більшість релігій, серед них і новітні релігійні рухи, в Україні є саме християнськими. Добре було б, якби автори концепції навели список тих церков, які загрожують «традиційній релігійній культурі». А принагідно згадали, що члени всіх так званих «сект» — українці. Закінчу Рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи (1999 рік) урядам країн: «Захищати релігійний плюралізм, створюючи однакові умови для розвитку всіх релігій».