Донецький національний університет отримав ім’я Стуса: як це було

У п’ятницю сталася для багатьох довгоочікувана і знакова подія. Конференція трудового колективу Донецького національного університету, який нині базується у Вінниці, розглянула одне, але вкрай важливе питання: надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету. «За» проголосувало 75 зі 105 присутніх делегатів. «Проти» – 14. Решта – утрималися.

«ДонНУ гідний носити ім’я поета. Василь Стус – велична постать для України, яка зможе спрямувати та оберігати заклад, – заявив ректор ДонНУ Роман Гринюк. – Під час конференції ми вирішили, що голосуватимемо відкритим шляхом і дві третини голосів було за Стусівський університет. Це велика відповідальність для нашого вишу. І гарна нагода відмежуватися від квазі-університету, що залишився у стінах донецьких корпусів на окупованих територіях».

Тепер університет звертатиметься до сина поета – Дмитра Стуса з проханням надати дозвіл на використання імені батька. Відповідні документи будуть направлені і на розгляд до Міністерства освіти та науки України. Офіційно Донецький національний університет носитиме ім’я легендарного українського поета після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Тому навряд чи вдасться цьогорічним випускникам отримати дипломи Стусівського університету, а от абітурієнти мають усі шанси вступати вже до Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Насправді до цього перейменування і виш, і суспільство пройшли довгий шлях, який варто нагадати.

ІНІЦІАТИВА НА САЙТІ «ДНЯ» − З 2009 РОКУ

Ще 2009 року студенти ДонНУ виступили з ініціативою надання університету імені цього геніального митця. «День» підтримав її одним із першим, і відтоді на нашому сайті з’явився розділ «Донецькому університетові – ім’я Стуса». На сайті www.day.kiev.ua тривав збір підписів під відповідним зверненням, де до тисяч голосів повсякчас додавалися нові.

Ініціатива донеччан викликала бурхливі дискусії довкола постаті і творчості Стуса, змусила по-новому прочитати його поезію і осмислити його роль в контексті сьогодення. Однак одразу після свого виникнення ініціатива зустріла опір місцевої влади та керівництва університету. Розібратися із ситуацією доручив тодішній президент Віктор Ющенко. Вирішити це питання обіцяв і тодішній міністр освіти Іван Вакарчук. Натомість почесну грамоту за достойне вшанування пам’яті Василя Стуса отримав ректор ДонНУ, керівник донецької «Просвіти», Герой України Володимир Шевченко, який, до слова, всіляко гальмував ініціативу та ще й звинувачував власних студентів у проплачених акціях. Тоді ж за студентів-ініціаторів перейменування взялася міліція, але справа набула розголосу, і все затихло.

Українські ЗМІ тоді майже не відреагували на цю ситуацію. А «День» постійно тримав її в полі зору. Підписи під зверненням надходили не лише з України, а й із Росії, США, Австралії.

2014-Й: ІМ’Я ЯК ІНДИКАТОР

Але власне перейменування також набуло значення індикатора стану суспільства. У січні 2014-го (через 5 років!) Ігор Тодоров, на той момент професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету, говорив у коментарі «Дню»: «На жаль, ця ініціатива і досі не на часі. Тут зберігається дуже багато рудиментів постсоціалістичної системи з регіональною специфікою. Тому щоб у Донецьку, де жодної вулиці не перейменовано (скажімо, я живу неподалік вулиці Постишева), провідний навчальний заклад отримав ім’я «антисовєтчика», принаймні у досяжному майбутньому, на жаль, не є реальним». Власне, це було одним із підтверджень тези головного редактора «Дня» про те, що Донбас «був відданий у лізинг» ще в 90-х роках, і зусилля одиниць (нагадаємо, Дні «Дня» у Донецьку в 2013-му мали дуже великий успіх і відгук серед місцевих мешканців) не в силі зламати ситуацію.

А потім були всім відомі трагічні події і вимушений переїзд університету з Донецька до Вінниці (що теж символічно, адже саме Вінниччина є малою батьківщиною геніального митця, див. зокрема матеріал «Університет у екзилі»). Тоді знову постало питання перейменування, але, природно, першочерговим завданням було зберегти власне виш.

«ЩО РОБИТИ СПОЧАТКУ: ЧИ «ДОРОСТАТИ», А ТОДІ ЗМІНЮВАТИ НАЗВУ, ЧИ ПЕРЕЙМЕНУВАТИ І «РОСТИ»?»

У січні 2016-го у ДонНУ на ім’я ректора надійшов лист-звернення з підписами майже 200 осіб від журналіста та випускника університету Олексія Мацуки. У ньому активіст наголошував на необхідності перейменування Донецького національного університету в Національний університет імені Василя Стуса, називаючи це «боргом честі ще з 2008 року».

У листі-відповіді ректор Гринюк нагадав землякові, що питання зміни назви закладу актуальне. Тим паче, на думку ректора, з’явилися нові обставини: в «Іловайському котлі» загинув один з ініціаторів перейменування, випускник ДонНУ Юрій Матущак. Ініціатива набула нового смислу і для викладачів, і для студентів.

Тож Роман Гринюк ініціював створення на базі закладу робочої групи із представників адміністрації вишу, професорсько-викладацького складу, студентського колективу і громадськості, які обговорювали питання перейменування закладу на честь Василя Стуса («День» про це писав у матеріалі «Шанс закінчити університет імені Стуса»). До 10 березня прес-центр ДонНУ приймав аргументовані варіанти нової назви від усіх охочих.

Як розповідала «Дню» проректор ДонНу, професор Тетяна Нагорняк,  «щоб нам не закидали суб’єктивність чи заангажованість, окрім робочої групи, ми створили експертну. До неї увійшли провідні громадські діячі та журналісти, які представляють український Донбас і Україну. Це відомі особистості, які небайдужі до долі університету, вони із самого початку, з 2008 року, тримають руку на пульсі ініціативи щодо присвоєння імені Василя Стуса ДонНУ». Як експертів запросили почесного ректора ДонНУ Володимира Шевченка, сина Василя Стуса — Дмитра, письменника Василя Овсієнка, історика Вахтанга Кіпіані, керівника регіональної мережі газети «Голос України» Ліну Кущ, журналіста Ігоря Зоца та головного редактора газети «День» Ларису Івшину.

Лариса Олексіївна висловила свій погляд на ситуацію у колонці «Потрібно повертати собі українську культуру у повному обсязі», де зокрема, вона наголосила: «Вибір імені — серйозний орієнтир. Чи готові? Стоїть питання, що робити спочатку: чи «доростати», а тоді змінювати назву, чи перейменувати і «рости»? Коли мене запросили до експертної групи Університету, який уже переїхав до Вінниці, я вкотре задумалася над цим. І тому подзвонила професору кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Євгенії Іванівні Сохацькій. Щоб проконсультуватися, бо вона була одним із палких промоутерів ідеї повернення імені Івана Огієнка університету в Кам’янці-Подільському. Теж знаменита, величезна постать. Огієнки — це славні спадкоємці великих традицій. Пам’ятаю, як Євгенія Іванівна домагалася повернення цього імені, нарешті воно відбулося. Утім, коли це почало відбуватися, я бачила, скільки поряд із подвижництвом і патріотизмом усередині ще і скепсису, і малоросійства. Я була в університеті свідком одного випадку, який занадто виразно віддавав ще радянськими підходами. Спересердя я навіть сказала: «Слухайте, Огієнко б у гробу перевернувся. Навіщо вам було це перейменування?..» Може, занадто різко, але не можна міняти таблички, не будучи взагалі налаштованим на повернення імен. Євгенія Іванівна категорично наполягає: дати ім’я. Є велика впевненість у мобілізуючій силі імені, його захисній дії. Я знаю, що автоматично це не відбувається. Це треба підтверджувати. Тому для людей, які хочуть мати ім’я Стуса для університету, це певний вчинок. Але вчинок із прицілом на «марафон».

Але я проти механічного перейменовування. Холодними серцями — на догоду домінуючим настроям. Я все-таки сподіваюся, що спочатку Стуса прочитають, і прочитають також книжку Дмитра Стуса про свого батька, візьмуть у руки і книгу, видану зокрема в «Підривній літературі» з Бібліотеки «Дня» — «Українські силуети» Михайла Хейфеця, який був співкамерником Василя. Ніхто так не написав про Стуса: «Стус не міг би залишитися поетом, якби він не жив так, як він жив». Нам як ніколи потрібні цілісні люди, які б не розпадалися на фрагменти — такий я на роботі, а ось такий я вдома, а такий я в телевізорі. І Стус — це саме те. Якщо ми шукаємо інструменти, щоб зміцнити наш український простір. Стати Собою».