Досі без захисту

Олександра Кікіна я вперше побачила на гуманітарному складі для переселенців на Фролівській у грудні. У військовій формі, без однієї ноги, Олександр на скутері перевозив речі територією складу. Ще й примудрявся тримати на колінах маленьку донечку координатора центру Лесі Литвинової. Ногу боєць втратив у червні під Слов’янськом: пішов із друзями добровольцем у мінометники. Через якийсь час довелося побачити та почути Олександра під час заходів щодо необхідності протезування поранених бійців. Чоловік скаржився, що досі не може домогтися від держави статусу учасника бойових дій, навіть візка зручного не отримав.

Березень цього року — Олександр уже із протезом, ходить ще за допомогою милиць, видно, що тільки вчиться керувати штучною ногою. Але розчарування та гіркота в голосі досі залишилися. Бо пройшло дев’ять місяців, як отримав травму, а має лише статус інваліда першої групи, на статус учасника АТО лише сподівається. Якби був офіційно оформленим, ситуація була б іншою.

В УРЯДУ БУДЕ МІСЯЦЬ НА ПІДГОТОВКУ ПІДЗАКОННИХ АКТІВ

Історія Олександра непоодинока. Найбільше проблем мають ті, хто пішов воювати навесні — влітку 2014 року, а їхні добровольчі батальйони не входили тоді до ЗСУ. А пізніше, коли частково таке офіційне приєднання відбулося, проблеми залишилися для тих, хто з певних причин цього моменту не дочекався. Як ввести цих бійців у правове поле, прирівняти з військовослужбовцями ЗСУ? Світло у кінці тунелю може проблиснути 7 квітня. У Верховній Раді цього дня мають розглянути законопроект про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». В ньому пропонується надавати статус учасника бойових дій добровольцям.

— Зокрема тим, хто воював у складі добровольчих батальйонів, які згодом увійшли до ЗСУ, але на момент легалізації батальйонів не були у списках частин чи у складі батальйонів, чи через отримані травми, чи тому, що не повернулися воювати за сімейними обставинами, — пояснює суть законопроекту голова ГО «Юридична сотня» Леся Василенко. — Законопроект передбачає надання статусу інваліда війни особам, які отримали тяжкі поранення, воюючи у складі добровольчих батальйонів, що не увійшли до ЗСУ, а також надання статусу сім’ї загиблого учасника бойових дій родинам, які втратили годувальника в АТО. Є й питання цивільних осіб, які беруть участь в АТО. У законопроекті таким особам надається статус учасника війни, але не статус учасника бойових дій (УБД).

Аналогічний законопроект є і в Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО. Заступник директора Департаменту соціального та фінансового забезпечення служби Юрій Матвійко каже, що у їхньому варіанті статус УБД надається саме тим особам, які зі зброєю в руках захищали незалежність України. Якщо ж ідеться про добровольців, то статус учасника бойових дій вони можуть отримати лише за умови підпорядкування їхніх батальйонів ЗСУ, МВС чи Нацгвардії. Тому радить командирам таких батальйонів не тягти з приєднанням до силових структур. Щодо цивільних осіб, які залучалися до АТО, то їм пропонується виплачувати більшу заробітну плату за той період, що вони перебували в зоні антитерористичної операції.

Але в жодному законопроекті не прописано процедури, за якою неоформлені бійці мають отримати свій статус. Ідеться лише про зміни до вже існуючих законів, що до категорії військовослужбовців треба додати категорію добровольців, тобто прирівняти їх у правах. Яким чином доводити, що воював за Україну, цю процедуру має розписати Кабінет Міністрів. Юристи говорять, що процес складний, може затягнутись на місяці, хоча у законопроекті передбачено дедлайн — один місяць. Чи впораються урядовці? Бо є гіркий досвід, коли закони чи постанови приймалися швидко, а нормативна база для їх реалізації або затягувалася в часі, або взагалі не робилося нічого у цьому напрямі.

«РАДИМО ЗБИРАТИ МАКСИМАЛЬНИЙ ПАКЕТ ДОКУМЕНТІВ»

За підрахунками голови товариства АТО Кирила Сергєєва, який сам був добровольцем у батальйоні «Айдар» і досі не отримав статусу, таких неоформлених бійців в Україні близько тисячі — це максимальна цифра. А створювати законодавчу базу для їхнього соціального захисту влада мала б ще у квітні минулого року, коли дозволила добровольцям брати зброю в руки та захищати державу. Нині Товариство ветеранів АТО разом з юристами готують рекомендації для парламенту, як діяти після ухвалення закону.

— Перше, з чого треба почати, розглядати право самостійного звернення за отриманням статусу, більшість учасників АТО документи про приналежність до своєї частини все-таки мають. Наприклад, у мене є документ про право на носіння зброї в зоні АТО. Коли я супроводжував тіло друга Колі до сім’ї, мені видали документ про тимчасове призначення командиром почесної варти для супроводу вантажу «200». Якщо документів ніяких немає, то законом треба передбачити право бійця звернутися до військової частини за його отриманням. Тому радимо збирати максимальний пакет документів, які міжвідомча комісія індивідуально має розглядати, ті ж самі фотознімки, показання свідків, — розповідає Кирило Сергєєв.

Як вийшло, що частина бійців досі неоформлена? Сергєєв описує найтиповіші причини: у добровольчі батальйони приходять люди, яких ніколи б не мобілізували на війну, наприклад, онкохворі, ВІЛ-позитивні. Другий момент: люди приходили з надією, що їх оформлять, але чекали цього місяцями, і в певний час не витримували, вимушені були піти через фінансові проблеми. Так, Кирило після чотирьох з половиною місяців війни змушений був повернутись до Києва, бо дружину з маленьким сином виселяли із найманої квартири, зарплати ж бійцю не платили.

— Виглядає все так: боєць приїздить до добровольчого батальйону, у нього беруть сканер паспорта, номер телефону родини, дають зброю і йди воюй. Далі він чекає оформлення. Зробити це можуть у період дії закону про мобілізацію. Інший варіант — через контракт, але лише у тих частинах, які мають статус полку, а таких одиниці. Проблеми є навіть у Нацгвардії. До нас приходив боєць із батальйону «Шахтарськ», він підписав контракт, йому дали посвідчення співробітника міліції. Коли під Іловайськом йому відірвало ногу, у госпіталі дізнався, що його посвідчення зроблено у звичайній типографії, ніхто його за жодною документацією не проводив. Є навіть бійці, яких оформили, але коли вони загинули, Міноборони відмовилося виплачувати допомогу, посилаючись на те, що їх було оформлено у військкоматі не за місцем проживання.

Маючи в арсеналі такі історії, лише зараз бійці розуміють, наскільки важлива підтримка та захист держави і наскільки потрібен цей статус. Кирило з власного досвіду пригадує, що коли ішов воювати, не усвідомлював до кінця, з якими соціальними та психологічними проблемами зустрінеться після повернення. Мотивацією, певно, були не гроші та статус       — якщо брали зброю хворі чи багатодітні, в кожного була своя причина. Важливо, щоб свою відповідальність усвідомили і чиновники.