Духовність потребує підтримки

«Немає оракула в своїй вітчизні» — ця сумна істина знаходить своє підтвердження, на жаль, сьогодні і при новій владі. А це особливо прикро. Тим більше, що йдеться про відомий в країні тандем митців, який відрізняється самобутністю, яскравою обдарованістю, творчою одержимістю, чіткою громадянською позицією. Ім’я цьому тандему — Ада Рибачук і Володимир Мельниченко.

Примітним є висловлювання Дітмара Штюдеманна — амбасадора Німеччини в Україні, шанувальника цих митців, який сприяв організації в стінах посольства виставки їхніх скульптурних робіт. Завдяки цій акції кияни, небайдужі до духовного надбання своїх сучасників, дістали можливість побачити роботи цих чудових майстрів. Процитую його лаконічне, але вражаюче висловлювання: «... роботи Рибачук і Мельниченка показують сучасне українське мистецтво на міжнародному рівні». Думку німецького друга доповнює характеристика іншого шанувальника їхньої творчості, одного з керівників Спілки кінематографістів Владлена Кузнецова: «Чудові українські художники і скульптори Ада Рибачук і Володимир Мельниченко неодноразово зверталися в своїй творчості до проблем життя і смерті, до сенсу і призначення людського єства і буття...» Сказано проникливо і справедливо.

Зараз визнані майстри та істинні патріоти задалися найблагороднішою метою — створити в столиці відкритий музей своїх робіт, щоб кожен міг познайомитися з духовним надбанням їхньої багаторічної діяльності в галузі скульптури та декоративного мистецтва. Ідею створення на базі їхньої майстерні такого музею підтримано не лише людьми мистецтва, але й представниками наукової громадськості. Примітні в цьому випадкові слова президента Національної академії наук Бориса Євгеновича Патона про те, що «художні образи, створені цими майстрами, — чудове надбання сучасної культури, — які чекають на свій музей». Додам від себе: чекають дуже давно і, на жаль, безуспішно. Причиною цього є позиція міської влади, яка не лише не схильна підтримати ініціативу майстрів і вирішити це питання, але загрожує позбавити їх майстерні, що нібито є власністю не Спілки художників, а Київської міської ради.

Хотів би, говорячи про А. Рибачук і В. Мельниченка, зазначити, що серед моїх земляків-киян — я вже писав про це в своїх мемуарних нарисах — багато обдарованих людей, але їхні творчі прагнення і долі різні. Одні, присвятивши себе «чистому мистецтву», виявилися, на жаль, позбавленими високої громадянської позиції, інші вдарилися в іншу крайність — змінили художнє слово, поетичні пера і пензлі на атрибути аж ніяк не творчої діяльності. І лише небагато хто, кому вдалося пронести крізь сум’яття минулих років і непрості нинішні часи поєднання таланту з високою етичною позицією, виявилися совістю суспільства. Має рацію Іван Дзюба, який влучно сказав, що для сучасної цивілізації знаковими подіями стали дві, хоча й різного роду, трагедії, події в Україні — Бабин Яр і Чорнобильська катастрофа. Звернення до них — це й особисті переживання, і заклик до роздумів про страшні уроки. Сказане в повній мірі стосується і творчості дивовижних наших митців, Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, які цілком присвятили себе справі добра і гідності людини і народів.

Чи потрібен нам — шанувальникам їхньої світлої гуманістичної творчості — музей, у який вони передали б для загального огляду свої неординарні та вражаючі витвори? Відповідь може бути і повинна бути однозначною — безсумнівно потрібен. Адже це буде Музей істинної духовності і громадянського мистецтва, антипод, що прорвався сьогодні на громадський простір скульптурної попси.

Гряде нова доба... Кліпи майдану Незалежності — її візитна картка. І якщо вдуматися в прагнення людяності і духовності творчості, чесності та прозорості, яку в ті дні виражали очі людей, то очевидно, що за закликами до ствердження свободи і демократії повинні піти кроки поваги до заслуг тих людей культури, які сприяли настанню нової доби.

P.S. В одній із столичних газет від 24 травня я зустрів повідомлення, що наш міський голова готовий за допомогою прямого телефонного зв’язку довідатися від киян, які пробіли їх хвилюють. Хотілося поставити Олександрові Олександровичу запитання, коли ж буде вирішене питання, про яке йдеться, чому міська влада не сприяє створенню музею, що до речі, не потребує ні державних коштів, ні додаткових площ? Але, на жаль, спроба додзвонитися успіхом не увінчалася. Залишається сподіватися на те, що ця невеличка публікація у вашій шанованій газеті компенсує пробіл, послужить завершенню доброї справи, на успіх якої чекають кияни.