Думки на передовій

Олександр Махно з Волині уже півроку перебуває у зоні АТО. Він — доброволець. Одразу після закінчення університету поїхав працювати у Польщу автослюсарем, щоб заробити на військову амуніцію. І щойно зібрав необхідну суму — повернувся в Україну і поїхав захищати рідну землю на схід. Зараз Олександр — штурмовик у ДУК ПС. Про що думається воїну на передовій?

ПРО МОТИВАЦІЮ

— Я досить давно підтримую національний рух. І мені просто було прикро, що більшість хлопців мого віку, які реально мають можливість, мають сили, щоб долучитися до визволення нашої країни, сидять склавши руки і нарікають на владу. Я просто не хотів бути одним з них. Краще загину в спробах щось змінити, ніж просто говоритиму, як усе погано. Звичайно, в деяких моментах я знаю, що нічого змінити не можливо, але намагатися потрібно завжди.

ПРО ВІДЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

«Перше своє поранення я дістав 13 квітня. Була дуже темна ніч. Ні місяця, ні зірок не було видно. Ми з напарником з 93-ї бригади несли вахту на позиції. Нею була будівля з цегли з бліндажем, викладеним з ящиків. От у тому бліндажі на даху ми якраз і сиділи. Десь опівночі я побачив метрів за 800 від нас, як загорівся вогонь. Нічого не було. Ні вибуху снарядів, узагалі нічого. Я взяв бінокль подивитися і побачив звичайне багаття, яке хтось розклав. Подивився я хвилин п’ять, відклав бінокль, вийшов з-під бліндажа. Ступив крок назад і тієї ж миті побачив перед собою величезний спалах, почув звук пострілу. По нас працював танк. У мене чимало поранень. І осколкові, і опіки, і ампутація підмізинного пальця лівої руки... Я місяць лікувався в лікарні. Потім ще місяць удома. І... повернувся на базу. Хоча говорили, що можна «списуватися» через такі поранення, а це вже була друга моя контузія, і ніхто з товаришів й не думав, що знову приїду. Але я все одно захотів повернутися.

ПРО БОЙОВИХ ТОВАРИШІВ

«Стосунки між людьми, я сказав би, у нас, добровольців, набагато кращі, ніж у звичайній армії. Побратимські. Якщо є можливість, і я когось можу виручити, і мене хтось може. Випадків, коли ми один одного отак «виручали», багато. Наприклад, окопувалися на передовій... По нас тоді працював снайпер і кулеметник. Дуже важко було копати під стрільбою. То нас прикривали не тільки з нашої позиції, а й з інших, теж добровольці. Там навіть не було такого «це не наша справа». Хто міг, той допомагав.

ПРО ПІДТРИМКУ

«Я скажу, що волонтерам нашим треба поставити пам’ятник. Це відважні люди. Особливо ті, хто приїжджає з допомогою до нас на передову. Честь їм і хвала. Бо якби не волонтери, нам прийшлося би туго. Привозять матеріальну допомогу, харчі, форму, ще якусь амуніцію... Також аптечки привозили. Були і капелани — звичайні священики. Підтримували нас морально. Ще до нас дуже багато привозили допомоги з різних шкіл України. Дитячі малюнки також були. Привозили прапори, щоб ми підписували для дітей. Моральна підтримка дуже велика, і ми її відчуваємо.

ПРО ЗМІНУ СВІДОМОСТІ

— Війна мене дуже змінила. До війни я був, м’яко кажучи, не дуже хорошою людиною. Був егоїстом. У деяких моментах самозакоханим. Але, пройшовши все це пекло, я розумію, що це змінило мене на краще. Я, звичайно, не кажу, що всім слід воювати. Хто відчуває, що йому це треба, хай знає — його це змінить. І ще я побачив, що на війні людина показує себе такою, якою вона є насправді. Тобто все, що в людини всередині, — виповзає назовні. Було чимало моментів, коли попервах здавалося, що конкретна людина непевна якась, скажімо так, безвідповідальна. А на передовій вона себе проявляє як дисциплінований, хороший боєць».

ПРО МАЙБУТНЄ

— Узагалі після передової у мене звичка — далі, як на десять хвилин, нічого не загадувати. Але, як на мене, війна закінчиться ще не скоро. Це не тільки боротьба із зовнішнім агресором, а й з внутрішнім окупантом. Мине не один десяток років, доки вся ця ситуація зміниться докорінно. Але наразі необхідно щось змінювати. Хоча б будувати фундамент для конкретних змін у майбутньому.