Дві кавові філіжанки
Дорога на роботу до міської щоденної газети завжди пролягала через Велику Житомирську. Того ранку, підходячи до Львівської площі, зненацька на вічному пустирі в центрі гучної вулиці наштовхнулася на хоровод скульптур. У ненародженому сквері, на давно некошеній трав’яній ковдрі, розбігшись, застигли дивовижні мініатюри. Вчора ще тут нічого не було, і ось раптом такий дарунок. Кожний перехожий сприйняв саме так. Зупинялися всі — нечесана природність глиняних фігур була зворушливо симпатичною. Всього вже не відтворю, та особливо запам’ятався безмежно життєрадісний клоун у строкатій одежині. Тоді мені здалося, що він весело всміхається. Зараз, багато років потому, проходячи тут, натикаюся поглядом на глухий паркан, який уже багато років загороджує всю територію разом із чудовим будинком усередині пустиря. Гадаю, що тоді студентський жарт, підживлений молодою самовпевненістю, прагнув привернути увагу до потрібності своєї творчості, до життєстверджуючих можливостей паркових скульптур. Пам’ятаю, вже назавтра в нашій газеті вийшов репортажик зі світлинами, щоправда, на детективний пошук авторів часу забракло, оскільки ніхто з офіційних відомств не знав їх. Імпровізація, можливо, лишилася б анонімною, однак зателефонували самі студенти, подякували за розуміння.
За день, на жаль (і газетна публікація не допомогла), всю цю розкіш як вітром здуло — несанкціонований бенкет, як відомо, дозволяється лише обраним. І ось уже років 15 у центрі міста той самий пустир, утім, давно вже заліплений парканом. Звичайно, чиїсь грошенята постаралися, та, вочевидь, щось не заладилося, може і в інших руки зачесалися, неважливо — вони дадуть собі раду й без нас. Натомість людям від цього вічного паркану настільки тьмяно, що доводиться переходити на інший бік вулиці. За бажанням, ненароком натикнувшись поглядом на паркан, можу пригадати свого клоуна і його наївну усмішку, нібито може він змінити наш світ.
Класик колись написав: «Людина тече, і в ній є усі можливості: була дурна — стала розумна, була зла — стала добра». Додам, напевно, вже від себе: процес відбувається швидше і навіть потужно прискорюється за допомогою пістрявих своїх та іноземних грошових знаків. Фахівці твердять, що сенсорний голод — дуже небезпечне відчуття, яке підриває психіку. Думаю, що і постійні негативні враження руйнують не менше, ніж відсутність цих самих вражень. То там, то тут — суєта, будується чийсь комунізм, тупо знищуючи аромат старого міста. Мажор, який знає всьому ціну, не має поняття про цінності. Адже цей самий аромат і є істина, він уже не твориться, а ввіряти майбутнім киянам скоро буде нічого.
«Глина — віща, і вироби з неї все пам’ятають, — стверджує талановита художниця-гончар Світлана Гібаленко. — У мене, принаймні, так. Років із чотири тому почала жадібно ліпити дитячі фігурки — й ось у мене з’явилися двійнята, потім ліпила казкові будинки, і ми тоді вирішили продати свою міську квартиру в центрі Києва і придбали ділянку, збудували свій будинок. Сьогодні вдень ліпила риб, а ввечері чоловік запропонував махнути до Єгипту на тиждень — попірнати. Вважайте, ми вже в дорозі. Звісно, не все так просто, праця неймовірна за всією цією казкою, проте чітко вірю в одне: треба не тільки мріяти, але й малювати своє бажання, а ще краще — виліпити хоч із пластиліну своє заповітне. Об’єм дуже матеріальний, мене він ніби кодує на позитив. Певно, і фігурки на пустирі студенти поселили тоді саме для цього».
Розкішний газон у заміському будинку Світлани прикрашений створеними нею скульптурами, які чимось нагадують ті давні. Та на відміну від них, ніби позашлюбних дітей байдужого міста, ці — любі й бажані. Милувалася чудовими керамічними птахами, що стоять обійнявшись із рослинами, водограєм у вигляді листя, закоханими, для яких зупинився світ — усе створили її руки. Часом уже закінчені роботи доводиться покращувати.
«Мене дратував своєю неприкритою нудністю стовбур водограю, — продовжувала співрозмовниця, знайомлячи з садибою. — Тоді дістала мідний дріт, зім’яла його й загорнула стовбур, мов корою. Інколи підходжу до дерева як до живого, кладу руку на кору, вигадану мною. Вона гаряча від сонця — і вся спекотна сила передається мені.
Тепер є і своя чудово впорядкована майстерня — таких у місті одна-дві знайдеться. Це подарунок чоловіка. Спочатку мені було незвично тихо працювати на самоті, а тепер насолоджуюся цим спокоєм. У моєму будинку все індивідуальне, те, чого у крамниці не купиш: стільниця, керамічні картини, вази, люстри. Вірю — завжди можу виліпити те, що станеться завтра. І ніхто мені не указ, що саме по собі вже щастя. Щоправда, рецепт ефективний лише у власних володіннях, але його я ввірю дітям».
Прийшла додому — й думаю: може, й собі зліпити щось своє. Оглушливо загорівшись цією ідеєю, сама не помітила, як почала ліпити з податливої, мов вершкове масло, глини, яку подарувала Свєта. Завдання собі не ставила, довірилася рукам, нехай фантазують. І з’явилися дві кавові філіжанки, як наївний пам’ятник ранковій каві вдвох, аромату любові.
