Дві війни Марії Стус

Із Марією Семенівною Стус ми познайомилися на відкритті скверу імені Василя Стуса у Києві. За кілька місяців до того сестрі поета довелося переїхати до столиці з Донецька. Її рідний будинок стоїть неподалік донецького залізничного вокзалу, вулиця регулярно обстрілюється.

Марія Семенівна разом із родиною переїхала у Донецьк навесні 1941 року. З братом вони вивчилися у педагогічному інституті (нині — Донецький національний університет). Згодом Василь поїхав до Києва, Марія жила в Донецьку. Зараз знавці кажуть про дивні збіги у долі поета: народився на Вінниччині, переїхав на Донеччину, і тепер співробітники Донецького національного університету, які не підтримують окупантів із «ДНР», працюють у Вінниці. Сумний збіг є і в долі Марії Стус: приїхала на Донбас напередодні війни, і тепер інша війна вигнала її з дому. Нині поетова сестра у Києві няньчить правнуків Андрійка та Меланію.

Марія Стус. Між двома війнами (відео)

Нещодавно ми завітали у гості до Марії Стус. Після вареників із вишнями довго розмовляли про її життя «між двома війнами» і про брата. Результат — відеоінтерв’ю для «Дня-TV». Але багато цікавих деталей відео не вмістило. Тому ми друкуємо ширшу версію розмови з Марією Семенівною Стус — про дитинство у Рахнівці, навчання і вчителювання у Донецьку і сьогодення в Києві.

«НАШУ РОДИНУ ПОЧАЛИ РОЗКУРКУЛЮВАТИ. ВСЕ, ЩО БУЛО, ЗАБРАЛИ. НАВІТЬ ПІДЛОГУ В БУДИНКУ ЗІРВАЛИ»

— Маріє Семенівно, чим займалися ваші батьки?

— Наш батько дуже постраждав від радянської влади. Він — сирота, з бідної родини, але гарно вчився, був розумним. 1917 року, під час Першої світової війни, він потрапив у полон. Жив у німців, син яких був якимось генералом. За півтора року трохи вивчив німецьку. Якось розповів людям, у яких жив, що вдома залишилися сестри-сироти. І батьку допомогли звільнитися з полону. Він повернувся додому, одружився. Мати наша з більш заможної родини. Дали батьку корів, коней. Він підняв господарство, і нашу родину почали розкуркулювати. Все, що було, забрали — до краплі. Навіть підлогу в будинку зірвали. Батько втік до Керчі, незабаром мама лишила старших дітей у своєї матері й поїхала до нього. Роки два вони жили у Керчі.

Потім все якось перемололося, вони повернулися, батько працював у колгоспі, знову підняв господарство. І знову почали на нашу родину «гримати» — люди заздрили. Так і переїхали у Донецьк.

— А що пам’ятаєте про село Рахнівка, де народилися?

— Спогади про Вінниччину дуже гарні. Рахнівка — мальовниче село, і мені, й Василеві там подобалося. Після переїзду була у Рахнівці 1946 року — в Донецьку тоді був голод страшний. У Рахнівці жили наші бабуня та тітка. У них було багато овець, молоко, картопля, борошно, і голоду вони не знали. Забрали мене наприкінці лютого, а у Донецьк повернулася у жовтні.

Потім поїхали з Василем у Рахнівку, коли я була десь у восьмому класі. Поїхали на ціле літо. Як нам там подобалося! Бабуня і тітка жили окремо, навколо городи, ліс гарний, неподалік річка тече. Романтика! У Василя навіть є вірш про Рахнівку. Після приїздили, напевно, студентами. Сам Василь ще їздив туди до родичів, допомагав будувати хату. Рідні дуже хвалили його за працелюбство.

ОКУПАЦІЯ ЗАМІСТЬ ЕВАКУАЦІЇ

— Якими були перші враження від Донецька?

— Донецьк зустрів нас великим горем. У мене була старша сестричка, яка вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Вона гарно вчилася, багато читала, була, напевно, розумнішою від Василя. Коли батько привіз мене з Василем у Донецьк, вона померла. Захворіла на менінгіт, і за 24 дні її не стало.

У Рахнівці ми жили у власній хаті, а в Донецьку поселилися у бараку. Підлога дуже холодною була: взимку вода замерзала між щілинами. А незабаром почалася війна. Неподалік стояв 107-й військовий завод — велике підприємство, де працював батько. Робітників заводу евакуювали на Урал, але тато чомусь не поїхав одразу. Потім йому сказали, щоб їхав в евакуацію сам, а родину — дружину і троє дітей — лишав у Донецьку. Тато відмовився їхати кудись без сім’ї. Він лишився, і під час війни ми три роки жили в окупації. Ці три роки тато ніде не працював. Не було ні хліба, нічого. Батько зі старшим братом ходили по навколишніх селах — Водяному, Пісках — і вимінювали різні речі на їжу.

У 1943 році загинув старший брат Іванко. Поруч із нами була цілина, де люди займали ділянки і щось вирощували. Якось ми йшли звідти, Ваня — трохи окремо. Два хлопчики розрізали міни. Тільки Ваня зрівнявся з ними, міни вибухнули. Одного хлопчика розірвало на шматки, у другого голову зняло, а Вані нашому потрапило у щоку, ніжку відірвало — страшне.

Потім війна закінчилася, батько знову працював на військовому заводі. Нам дали кімнату в іншому бараку, ліпшому. Там ми прожили з 1943 по 1946 роки, а тоді почали давати ділянки землі, тато побудувався, і ми зажили у власному будинку.

— Ви казали про сильний голод у Донецьку 1946 року. Що ви пам’ятаєте з того часу?

— Нам було дуже тяжко. Ми почали будуватися, тато сильно захворів. Мене забрали у Рахнівку, і я великого голоду не знала, а Василь і мама бідували. Мама працездатна — і не робила, то їй не давали продуктової картки. Нам із Василем давали по 300 грамів хліба на день, батьку — 600 — 700 грамів. Якби хліб був, як зараз, то його б вистачало. Але то була маленька буханка, внизу — спресоване тісто.

У 1946 році моя мама навіть опухла. Василь також страждав. Тато через хворобу отримав путівку на курорт у Хмільник Вінницької області, поїхав туди і забрав свою карточку. Мама з Василем жили на 600 грамах хліба. Василь навіть пас сусідам корову, щоб вони його годували. Було йому тоді сім-вісім років. Потім тато підлікувався, купили корівку, і жити стало легше.

«У ДИТИНСТВІ ВАСИЛЬ ДУЖЕ ВІРИВ ПАРТІЇ»

— Які у вас із Василем були стосунки у дитинстві?

— У нас була маленька різниця у віці, ми були, як близнюки. І завжди разом, хоч би що робили. З дитинства Василь був дуже цікавим хлопчиком. Разом із сусідськими дітьми він зробив радіо, провів телефон між нами і ними. Ми з Василем часто грали з географічною мапою, «подорожували» нею: один загадував якесь місто, інший мав його назвати.

Брат вчився на «відмінно», і тато дарував йому то фотоапарат, то гітару. Василь швидко вивчився грати на гітарі, підбирав багато творів: полонез Огінського, різні арії. Брат обожнював класичну музику, заслуховувався «Елегією» Масне.

У шостому класі я вже не вважала себе старшою за Василя. Він був моїм захисником. Ми ходили у різні школи, але вони були поруч. Мою подружку хлопці якось повалили і почали розтирати сніжками. Я заступилася за дівчинку, і потім вони мені проходу не давали: як іду на уроки, закидають сніжками. Розповіла Василю, він поговорив із хлопцями, і вони перестали чіплятися. 

Василя завжди відправляли виступати на обласні зльоти піонерів. У нашій родині ніхто ніколи не обманював, і ми дуже вірили книжкам і газетам. Думали, якщо ми не обманюємо, то й інші чесні. От і Василь дуже вірив партії. На зльотах вигукував: «За Леніна! За Сталіна!» Якось одна вчителька навіть вирішила, що він — син якогось партійця.

— Коли Василь зрозумів, що у державі щось не так?

— Мабуть, уже в Києві. Гадаю, батько вплинув. У мене був нахил до математики і фізики, а у Василя — до літератури. І от він сидить вечорами з батьком, а той розповідає йому про Винниченка, Хвильового — тоді ці імена і не згадували. 

— Коли КДБ зацікавилося вашим братом?

— Після відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Донецьку (1955 рік. — Авт.). Виступали, зокрема, він і сталінський стипендіат Іван Принцевський. КДБ не сподобалося, що вони тоді говорили, одразу почали викликати їх до себе. Але поки Василь жив у Донецьку, не відчували уваги КДБ до нього. Наша мама мала проблеми з серцем, і ми оберігали її, як могли. Через те Василь, може, і розповідав про свої клопоти татові, але ми нічого не знали.

Брат відслужив у армії, потім працював у Горлівці та Донецьку. Його вірші потроху друкували у газеті, він працював у літературному гуртку. Сильний тиск почався, коли Василь до Києва поїхав. У Києві брат познайомився з Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком. Коло спілкування розширилося, згодом почалося цькування. Але про київське життя Василя я мало знаю.

«ВСЕ ЖИТТЯ Я МОЛИЛАСЯ НА ВАСИЛЯ»

— Маріє Семенівно, що ви робили після інституту?

— Отримала направлення у Шахтарськ Донецької області. Відпрацювала там, повернулася в Донецьк і довго вчителювала у школі №75. А тоді донька запропонувала йти на пенсію і допомагати виховувати онуку. Звільнилася з роботи, сім років не працювала, а тоді мене запросили у школу №74           — ще там дев’ять років пропрацювала. Школа №74 тепер розбита повністю. Але я раніше пішла з неї. Я короткозора, все життя в окулярах — то не могла вже працювати через поганий зір.

Загалом у школі пропрацювала десь 49 років. Із дитинства мріяла бути вчителькою, хоча батько відмовляв. Я любила математику, вона мені легко давалася. Хотіла піти у залізничний інститут, але він був тільки у Дніпропетровську. Тоді думала піти у політехнічний інститут. Але бачила погано — на медогляді лікар здивувався, як буду вчитися у політехнічному. Врешті, вступила до педагогічного.

Працювала із задоволенням. У мене на уроках завжди була хороша дисципліна. Тому навчилася у шкільного вчителя Костя Макаровича Тесленка. Він тільки побачить, що хтось у класі повернувся, — одразу ставить йому питання. А ти ж не можеш відповісти, якщо відволікся. І я так. Бачу, що хтось не слухає, — одразу питаю щось. Спочатку діти сердилися, а потім звикли, і дисципліна була хороша. Ніколи не кричала на учнів.

— Як на роботі ставилися до вашого брата?

— У школі не розпитували про Василя. По-перше, сама не говорила про нього. Спочатку і не думала, що він стане таким відомим. А коли у тюрму потрапив — кому ж про це буду казати. Хоча у школі про брата знали.  Якось завуч попросила замість того, щоб іти на урок, зайти до неї в кабінет. Там на мене чекав широкоплечий, мордатий КДБіст у кожанці. А Василь вже років п’ять чи шість відсидів. КДБіст розпитував про брата, просив вплинути на нього, щоб він покаявся. Майже 45 хвилин ми розмовляли. Але як мені вчити брата, коли він набагато розумніший за мене? Так КДБісту і сказала.

Все життя я молилася на Василя. Коли у родині дізналися, що його забрали, ви не уявляєте, що з нами трапилося! Я, певно, не спала дві чи три доби. Весь час проплакала. У газеті ще надрукували інформацію про його арешт. А мого батька поважали на вулиці, й ніхто нічого нам не казав з цього приводу.

Коли батько помер, Василь приїхав на похорон. Було дуже багато КДБістів — на кількох вулицях стояли машини. Прийшла і директорка школи, де я працювала. Вона, мабуть, була інформатором у КДБ. У мене з цією директоркою інколи були суперечки, але вона мене поважала. Декілька років вона вже не працювала у школі, втім, прийшла на похорон. Я здивувалася. Директорка прийшла рано і пішла однією з останніх. Видно, прислали дивитися, що робиться.

ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ І ВІЩИЙ СОН

— Коли ви востаннє бачили Василя?

— Навіть не пам’ятаю. Коли сидів у Мордовії, двічі їздили туди. А коли поїхали на Урал, там побачення так і не було. Якось їхали до нього      — я, дружина його Валя і син Дмитро. Добу чи півтори чекали, щоб дозволили побачення. Чуємо — вже ворота табірні відкриваються, везуть Василя до нас. І тут приходять тюремники і кажуть, що не буде побачення. Пояснили, що Василь «не виконав ритуалу». Тюремники сказали йому, щоб спілкувався з нами російською, бо вони не розуміють української. А Василь відмовився.

Взагалі, у Мордовії в’язням було краще. Вони гуляли трохи, квіти саджали. Коли вперше приїхали у Мордовію до Василя, він сидів разом із В’ячеславом Чорноволом. Той виходив до нас, балакав, був товариським, веселим. У Чорновола інший характер, ніж у Василя. Брат був дуже прямим, категоричним, безкомпромісним. Він прагнув, щоб все було правильно, по справедливості. Якби не такий характер, він, може, й вижив би. 

— Як поховали Василя на Уралі?

— Ми з Валентиною їздили туди на його могилу. Поховання — маленький пагорб, стовпчик і табличка «№9». Валя ще повісила на стовпчик український рушник. Ще ми здивувалися, що люди не ставилися до нас вороже. Якось у нас закінчилася вода, а Валя дуже хотіла пити. Я підійшла до чоловіка, який також прийшов на могилу, попросила води. Він сказав, що має лише домашнє пиво. Валя так пити хотіла, що погодилася і на пиво. Чоловік дав нам пити, ми йому — цукерок. І таке пиво смачне було! Не люблю пиво, але це сподобалося.

— Коли змінилося ставлення до вашого брата?

— Після перепоховання (1989 рік. — Авт.) наче розвиднилося. Люди співчували. Згодом стали запрошувати на телебачення — розповідати про Василя. Взагалі, ще брат не помер, мені наснився віщий сон. Іду я вулицею, перетинаю шахтний двір. А там ціле море води — брудної, мильної, як після прання. І Василь там. Тільки підходжу до нього, і двері у двір зачиняються. І Василь поплив по брудній воді. Я гукаю його, а він пливе. Раптом вода, по якій плив Василь, стає чистою. І точно: побачення на Уралі тоді не дали, купу бруду на Василя у газетах вилили, а потім він «виплив» на чисту воду.

«У ДОНЕЦЬКУ СТРІЛЯЮТЬ БЕЗ КІНЦЯ»

— Чим нинішня війна відрізняється від Другої світової?

— Не пам’ятаю, щоб за німців у нас хоча б один будинок зруйнували. А зараз — будинок навпроти зруйновано, через дорогу — також. Кругом руїни. Неподалік впало щось — у нас майже всі вікна повилітали, гараж розбило. Хоча б стіни залишилися цілі. А колись почула страшний крик на сусідній вулиці. Один чоловік виходив на подвір’я, його вдарило осколком — одразу впав. Кажуть, у сонну артерію потрапило. Другий вийшов на ганок покурити... так його по частинах ховали. Стріляють без кінця. І чого вони хочуть?

Багато людей слухають тільки російське радіо, яке дає свою інформацію, проти України. Усі, як зомбовані. Якось пішла до стоматології. Там усі вікна вибиті — причому з того боку, де «ДНРівці» сидять. І все одно Україна винна.

— Як наважилися на переїзд до Києва?

— У Донецьку зі мною жила онука з родиною. Її доньці, моїй правнучці, незабаром буде чотири роки. Якось вона гралася і почався обстріл. Я погано бачу і помітила лише, як щось червоне низько летить. Я нахилилася і побігла. А правнучка сіла біля дивану і кричить не своїм голосом      — дуже перелякалася!

Звідти треба бігти, як тільки зможеш. У деяких районах наче тихо, але потім і туди доходять обстріли. Не знаю, як люди тримаються. Чи так вірять «ДНР», чи просто не мають куди їхати. У нас є родичі по Україні, не на порожнє місце їхали. Зараз чоловік онуки працює, а ми з нею доглядаємо дітей: правнука Андрійка і правнучку Меланію. Пенсію отримую, державну допомогу для переселенців. Різні люди допомагають потроху. Потім, може, краще облаштуємося.

— Як можна припинити цю війну?

— Не знаю. І ніхто не знає. Якби Росія не допомагала, давним-давно б усе припинилося. У Донецьку, тільки-но приходила гуманітарна допомога, починалися обстріли. Хтось каже, що все це припиниться через п’ять років, хтось — через десять. Не знаю, що буде і як жити. Але якось будемо терпіти. На Бога сподіваємося.