«Еліта – це ті, кого неможливо купити»

«Слуга з Добромиля», «Урізька готика», «Магнат», «Сентиментальні мандрівки Галичиною»... У творчості письменниці Галини Пагутяк завжди домінувала тематика, дотична до її рідної Галичини. А ось останні місяці 2016 року для письменниці запам’яталися трьома подорожами на схід та південь України у складі львівського літературно-просвітницького десанту. В Запоріжжі вона взяла участь у ІІ Міжнародному фестивалі «Книжкова толока». У Краматорську — долучилася до Східноукраїнського мистецького проекту «Кальміюс». А в Херсоні письменниця відвідала фестиваль книги та читання «Книжковий Миколай». Після повернення Галина Василівна неодмінно викладала у своїх блогах думки, інспіровані нещодавніми мандрівками. Враження після відвідин сходу та півдня у письменниці були часто, м’яко кажучи, не найкращі. Публікації відповідно виходили проблемними, досить різкими, тому викликали чимало резонансу серед тих, хто не поділяв позиції авторки. Передовсім, письменниця щиро обурювалася височезним рівнем русифікованості українських міст на сході та півдні, де вона практично не чула української мови. На цю та інші теми, пов’язані зі змінами українського характеру та стану вітчизняної культури, «День» поспілкувався з лауреаткою Шевченківської премії з літератури Галиною ПАГУТЯК.

«ІНФАНТИЛІЗМ, ЯКИЙ ПОРОДИВ СОВОК»

— Який післясмак залишили мандрівки на схід та південь України?

— Найсвітліше враження у мене від Краматорська, хоч як це дивно. Бо там дійсно вирує життя. І це все за дуже напруженої ситуації. Вчителі й бібліотекарі розповідали, як за ними стежать агенти «ДНР», заносять їх у чорні, а декого навіть у розстрільні списки. Однак вони розуміють, що доки в Україні не буде України, існуватиме загроза війни з Росією. Тому потрібні рішучі кроки, а не «танці» толерантності. Цим людям потрібні захист і допомога. Там я була на врученні премії «Кальміюс». Це конкурс, на який подавалися твори українською мовою, і він вартує більше, ніж уся діяльність Міністерства культури. Мене вразив Луганський симфонічний оркестр. Люди з’їхалися, щоб зіграти концерт у Краматорську. Це люди, які втратили дім, стали вигнанцями, а не колабораціоністами.

Тому після Запоріжжя, де все під п’ятою «червоних директорів», де на Хортиці, святій землі нашого народу, лунає мова ворога, і після Херсона, де плекають пам’ять про Потьомкіна і Суворова, де на третьому році війни не видно жодних змін, а є понурий сірий совок і нехіть до всього українського, я вирішила назвати речі своїми іменами. І мене почали цькувати не патріоти, а прихильники Медведчука — з гаслами «Єдина країна — единая страна». Так що я майже певна, що на наступних виборах там переможе Опоблок. А звинуватять нас — мовляв, вимагаючи України в Україні, ми провокуємо громадянський конфлікт.

— В одному зі своїх останніх блогів ви написали про «українізацію на карантині». Як південь і схід України витягти з цього «карантину»?

— У Херсоні тоді був карантин. Тому ми не потрапили до шкіл, але ж студенти могли прийти — особливо, студенти-філологи. А в результаті, прийшло, може, двоє-троє, і кілька викладачів. Сумна картина. Є у Херсоні такий собі розважальний заклад «Фабрика», ось там тусується молодь і там промивають мізки адепти нового совка.

Я зрозуміла одну річ: допомагати треба обпаленим війною мешканцям прифронтових районів, а решта хай рятуються самі. Раніше я так не думала. Але це — їхній вибір. Зараз є можливість замовити будь-яку українську книгу просто з інтернету — праці з історії, підручники з мовознавства. Є змога подорожувати, порівнювати різні куточки України, шукати своє коріння в архівах. Інфантилізм, який породив совок, — ось так виглядає зараз ситуація з українізацією.

Спершу треба викинути на смітники зомбоящики, адже саме вони — найбільший ворог українізації. Допоможіть собі самі, хай це буде вашою перемогою, а не успіхом галичан. Усвідомте, що зміст соборної України можна наповнити лише українським бізнесом, мовою і культурою. Розвивайтесь інтелектуально за допомогою української книги. Не чекайте, що бандерівці будуть вас українізувати. Вони не знають етнографічних особливостей вашого регіону.

— Як українцям остаточно очистити свою свідомість від совка? І чи можливо це в принципі?

— Найгірше від совка — це відсутність ініціативи і безвідповідальність. Школа продовжує плекати ці якості, а корумповані виші не дають ані знань, ані вміння самостійно мислити. Совок у нас тісто пов’язаний з колоніальним мисленням. Вважаю, що всю увагу треба зосередити на вихованні нового покоління, не дозволивши його отруїти ностальгією за неіснуючим совковим раєм. За це несе повну відповідальність влада з її старими кадрами і частково кожен з нас. Я розповідала доньці, як воно все було: і вона не хотіла б жити у такому світі. Колись це минеться, але разом з ідеалізованим совком нам загрожує російська окупація на культурному і ментальному рівнях. Тому в цих поїздках я завжди говорила: де російська мова, там Росія. І немає жодних російськомовних українців. Це — абсурд. А у нас держава ще й фінансує російські школи, і ставить українські в позу конкуренції з ними.

«У НАС БУЛА УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА, ЯКА ВИХОВУВАЛА У ДІТЕЙ ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ ПЕРЕД РОДИНОЮ, РОДОМ І БАТЬКІВЩИНОЮ»

— Перемістімося на захід України... Чому, на вашу думку, галичанам вдалося сповна зберегти свою українську ідентичність?

— Я часто чую від східняків: вам добре, бо ви зберегли мову. Це нагадує мені колишню приятельку, яка говорила: «Тобі добре, в тебе книжки виходять». Вона отримала квартиру в столиці, а я жила в селі й не думала їй заздрити. Східняки не розуміють, що за свій мовний простір західняки заплатили кров’ю і завжди мріяли про соборну Україну, а не про те, що ми маємо зараз. Галичина з ХIV століття до 1991 року перебувала під окупацією і вистояла, ставши ініціатором незалежної держави. Чому? Найперше те, що у нас була українська шляхта, яка виховувала у дітей не пристосуванство, а почуття обов’язку перед родиною, родом і Батьківщиною. У містах існувала потужна соціальна національно-свідома група — передміщани, для яких зрадити мову означало зрадити Бога і Батьківщину. Село теж не було зацьковане і принижене. Греко-католицька церква унеможливила московський вплив. Те, що колись приймали зі спротивом, виявилося порятунком. Ми не мали держави, але ми мали національну церкву. Рух «Просвіти» розпочали греко-католицькі священики. Вони були завжди на боці народу, а не колоніальної влади. Мою дочку в 1987 році хрестив підпільний священик, який працював учителем. Впевнена, що вчитель із нього був так само прекрасний. Я багато знаю, як наші села збирали гроші для січових стрільців, як будували українські школи і гімназії, фінансували їх. Це вони виплекали покоління патріотів. Зрештою, села на півдні й на сході теж українські. І вони не дають остаточно скотитись у прірву зросійщення. Це міста жахають байдужістю, а село ніколи не русифікується.

— На якому фундаменті зараз необхідно єднати Україну?

— Соборна держава — це одна мова, одна історія, одна економіка. Це й є фундамент, тобто укорінення. Втім насамперед кожен українець повинен відновити у собі родову пам’ять, пізнати, ким він є. Я колись працювала в Поліському районі Київської області. До кінця ХVIII ст. це були землі Речі Посполитої, але російські окупанти і комуністи стерли усе, що нагадувало про ці часи. Потім довершили Голодомором і Чорнобилем. Там просто «пустеля Сахара». А були колись замки, фортеці, палаци, шляхетні родини. З нічого не можна побудувати нічого. Отже, потрібно відновлювати історичну і родову пам’ять. На руїнах заводів і фабрик слід будувати нові сучасні підприємства, які не нищитимуть довкілля. Необхідно тримати завше перед очима візію могутньої багатої держави, яку боятимуться вороги і поважатимуть інші народи. Всі ми прагнемо цього, але без української ідентичності й національного егоїзму не можна побудувати такої держави.

— Яку роль нині відіграють гуманітарні проекти для збереження нашої державності й розвитку суспільства?

— Мені подобається робити щось безпосередньо на периферії. Таке, наприклад, як проект  відновлення Дунаївських зустрічей, в якому я беру участь уже втретє спільно з польськими колегами. 540 років тому в колисці українського Ренесансу, в резиденції львівського архієпископа Григорія Сяноцького існував Двір поетів. Ми відновили ці зустрічі у формі конференції на теми гуманізму. Вона відбувається просто неба на початку вересня біля ренесансного костелу і відкрита для всіх охочих. Потім наші доповіді видають у Польщі польською та українською мовами. Мова виступів — українська. Школа теж має програму: виставки малюнків, світлин, обов’язково виклад робить хтось із учнів. Усе це робиться для того, щоб привернути увагу до проблем Дунаїва. Я є одним з організаторів цих зустрічей. Щось подібне ми плануємо в Новому Місті на Старосамбірщині.

Слід відзначити і культурно-історичний проект «Наука Добромильська». Правда, це не міжнародна конференція, і проходитиме вона щороку в іншому містечку біля Добромиля. Звичайно, коли йдеться про відновлення історичних пам’яток, я також намагаюся допомогти чи навіть ініціювати якусь акцію. Вигоди з того жодної — це забирає багато сил, але страшенно тішить серце. Таких, як я, — багато. Місцева влада змушена йти нам назустріч, бо громада не пробачить їй ігнору. Велике починається з малого.

«ЯКЩО ДИВИТИСЯ НА УКРАЇНУ З КОСМОСУ, ТО МОЖНА УНИКНУТИ ПРОВІНЦІЙНОСТІ»

— Свого часу Ліна Костенко писала про хибний «лейтмотив з вищих ешелонів влади, — мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва». Чи бачите ви таке майбутнє, коли цей лейтмотив перестане бути актуальним для наших політичних еліт?

— Мене це також дивувало ще за Кравчука, і я не раз писала про це ще на початку століття. Звідти — сепаратизм і війна. Про яку політичну еліту ви кажете? Про те, що кожного з них купили і куплять, хоч би він був із Майдану? Еліта — це ті, кого неможливо купити. Як Голда Меїр, яка мала лише три сукні, — до речі, вона родом із Борислава. Коли вчорашні голі й босі вихідці з Майдану відпочивають на Канарах, а інші мерзнуть в окопах або не можуть дитині купити ліків — це огидно. Еліта з’явиться у нас тоді, коли політику стане соромно бути багатим у бідній країні. 400 років тому магнат Ян Щасний Гербурт пішов супроти еліти, щоб захистити права автохтонного населення Галичини. Його знищили морально і фінансово за це. Такі, як він, — це еліта. А у нас є хоч один проукраїнський олігарх? Це ж вони реально керують Україною. Тобто грабують її. Суспільство не дочекається від цієї банди казнокрадів нічого. Справа духовного і культурного відродження залежить тільки від нас.

— За нинішніх реалій, в якому напрямі й якими темпами, на ваш погляд, розвивається українська культура? Чи необхідно змінювати вектор цього розвитку?

— Ми трохи звільнилися від почуття колоніальної меншовартості, але досі маємо великий пієтет щодо європейської культури, яка зараз деградує, правда, красиво, але деградує, віддавшись на ласку консюмеризму і меркантильності. Вектор розвитку в нашої культури один — україноцентричність, хоч би довелося наступити собі на горло. Мене завжди вважали письменницею-герметиком, інтровертом у літературі, але я нічого не втратила, коли написала «Слугу з Добромиля» і «Магната», чи вдалася до етнографізму в «Урізькій готиці». Якщо дивитися на Україну з космосу, то можна уникнути провінційності. Перш ніж стати громадянином Всесвіту, треба побути громадянином України. Ясна річ, епігонам не вистачить сили на цей погляд, але у кожної творчої людини є серце і воно допоможе знайти свою нішу в культурі України. Разом із цим — і низька культура споживачів, які не мають доброго смаку, і вірять, що все те, що блищить, золоте. Культура передбачає ієрархію. Це єдине місце, де ієрархія доречна. Колись у Зігфріда Ленца я прочитала цікавий виклад історії німецької літератури: Новаліс — далі купи гною, Ґьоте — далі купи гною. Причому гній — це не є щось негативне, воно дає змогу розвиватися геніям. У нас роль гною виконують зараз оригінальні й талановиті митці, яких не підтримують ні фонди, ні гранти, ні олігархи. Вгадайте, до кого побіжать за автографом, якщо посадити поруч Василя Голобородька і Сергія Жадана, Валерія Шевчука і Марію Матіос? Отож. Однак це не таке вже й лихо. Час усе розставить на свої місця. Культуру треба відстоювати і підтримувати гаманцем, якщо вже світ поведений на грошах.