Empty Title

Маленька дівчинка жила-була з дуже суворим батьком і дуже-дуже доброю бабусею. Мама, вродлива й вишукана, жила своїм життям. Далеко.

Коли батька не було вдома, дівчинка брала його портфель і носила по кімнаті — грала в «татову роботу».

— А знаєш, чому твій батько такий суворий? — запитав якось старий шкіряний портфель. І сам відповів: — Він часто їздить перевіряти в’язниці, де сидять злочинці. Там дуже багато зла. Тому в душі батька оселився вічний холод.

Дівчинка володіла рідкісним даром — бачити невидиме. Холод вона й сама бачила. Але від чого він, не знала. Старий портфель навчав її думати.

Про бабусю дівчинці нічого не потрібно було розповідати. Вона знала: в душі бабусі живе маленька чудова фея Ласка. Непосидюча, вона весь час пурхає навколо бабусі й невтомно сіє зерна доброти. Вони відразу густо сходять і перетворюють простір на щось дивовижне: у ньому можна купатися, наче в ласкавому морі.

Коли зрідка в гості приїжджала мама, дівчинка помічала, що її душею цілком опанував егоїзм. Він її нахабно погладжує, заколисує, і душа постійно спить. Дівчинці ніяк не вдавалося витягнути її в тепле бабусине море. Дівчинка тікала в свою кімнату й плакала. Батьків холод тихцем підкрадався до неї й заморожував — навіщо дівчинці страждати? Фея Ласка втішала бабусю в іншій кімнаті...

Одного разу світ для дівчинки потьмянiв — не стало її бабусі, її улюбленої бабусеньки. До дівчинки постукала юність, як весна стукає у віконце гілкою квітучої черемхи. З ароматом гірчинки.

Дівчинці дісталося від бабусі старе пожовкле дзеркало. Батько часто говорив доньці:

— Ти невродлива...

А донька потай дивилась у туман бабусиного дзеркала і бачила казкову принцесу.

Мчали роки — «швидкі поїзди». На зміну холоднечі приходило сонце. Чортополоху — троянди... Дівчинка вже втратила батька. Стала жінкою. Вона знала, що шматочок батьківського холоду непомітно прокрався в затишний куточок її душі. І дбайливо ховала від того холоду бабусину фею Ласку.

Навіть подумки дочка не докоряла матір за те, що вона — чужа. Лише намагалася зрозуміти, як мама, лікуючи людей, не знає, що її душу роз’їдає егоїзм? Мати постаріла, але все ще була вродливою. І жила у мріях. У мріях її оточували пошана хворих пацієнтів, захоплення закоханих чоловіків, квіти, шампанське й розкішні коробки з шоколадними цукерками.

— Мамо, матусю, цього всього немає, прокинься! — не раз намагалася вивести матір із мрій дівчинка-жінка.

— Не заважай мені, — мати елегантно робила рукою відштовхуючий жест. Її руку обтягувала стареча зів’яла шкіра. Проте форма її була як і раніше чарівна.

Минула весна, літо, осінь. Мати й дочка вже жили разом. Щодня егоїзм задоволено потирав руки: перед ним розігрувалася людська драма. Бабусина Ласка, котра жила тепер у душі дочки, допомагала їй любити матір. Однак мати не знала в обличчя ні материнську любов, ні дочірню. Вона їх із чимось плутала. І примхливо махала дочці рукою: ні, не те, не те. Не та чашка, не так збиті подушки, не такий у дочки погляд...

— Ей, мамо, я тобі не закоханий чоловік, я твоя дочка, — суворо відрубував у відповідь на примхи батьківський холод, який жив у дочці.

Мама ображалась і цілий день сиділа з непритомним виглядом, не зронивши й слова.

Якось несподівано почулися кроки Нового року. Ні в матері, ні в дочки не було відчуття свята. Тяжко їм було одна з одною. Так само тяжко, як було в усій країні, де народ жив у злиднях, серед злоби, смути й роздратування. Але Новий рік — казкове свято. Кожен чекає добрих чар. Кожен готує комусь подарунки.

Дочка принесла додому пухнасту ялинкову гілку й поставила у вазі на стіл перед маминим диваном. На гілці виблискувала, переливалася єдина іграшка — чудовий дзвоник. Дзень-дзень, ніжно дзвенів він. І з його дзвоном щось томливо-ніжне входило в душу матері. Коли дочка пішла на роботу, мама почула голосок дзвоника:

— Коли ж ти їй подаруєш своє серце?..

Мати розстебнула на грудях кофтину, вийняла своє серце. Як лікар уважно його оглянула:

— Жах, яке воно маленьке, сухе та зморщене. Ні-ні, для подарунка це страховисько не годиться. Мати повернула серце на місце дбайливо й акуратно. Їй допомагав егоїзм душі, який не залишав свій пост і на хвилину. Він заколисав матір. Та забув зняти з її обличчя абсолютно дитячу глибоку розгубленість.

Дочка прийшла пізно. Принесла квіти, шампанське й дорогі шоколадні цукерки. Те, чим жила мама у своїх мріях. До Нового року залишалося дві години. Мама спала. Дочка з ніжністю схилилася над її обличчям:

— Матусю, я тебе люблю... і любила завжди.

За її спиною незлобиво боролися батьківський холод і бабусина Ласка...

Дівчинка-жінка взяла старе бабусине дзеркало й почала пильно вдивлятись у його жовтий туман. Дзвоник на ялиновій гілці таємниче дзвенів: дзень-дзень. А в дзеркалі була вже не юна принцеса. Дівчинці-жінці підморгнула велика королева. З великодушними й мудрими очима.

№252 31.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»