«Гола правда» подається без гарніру

Нещодавно група українських журналістів побувала в штатах Айова та Іллінойс (США). Метою поїздки, котру фінансував американський уряд, було ознайомлення представників наших ЗМІ з принципами функціонування преси в Сполучених Штатах. До групи українських газетярів входив і журналіст Віталій ЦЕБРІЙ, який поділився з читачами «Дня» своїми враженнями від поїздки.

Наше перше знайомство з колегами, американськими журналістами, відбулося зразу після прибуття до невеликого містечка Ньютон у штаті Айова. В редакції місцевої газети «Ньютон Дейлі Ньюс» («Щоденні новини Ньютона») завдяки відвертості редактора Петера Хуссмана ми одразу зрозуміли, чим саме «їхня» журналістика відрізняється від нашої. По-перше, діловитістю. Графік роботи американського газетяра напружений. Часу «на перекури» та «на каву» обмаль. Репортери — в постійній гонитві за подіями та новинами. Редактори — верстають номер. Рекламісти — вишукують рекламодавців. Дизайнери сушать голову над тим, як краще «подати» ту чи іншу рекламу або новину... Отож наш перший співбесідник пан Хуссман водночас перебував принаймні у трьох часових площинах. Тобто, розмовляючи з гостями редакції, підкріплявся кавою, верстав першу шпальту газети і керував (по телефону) виробничим газетярським процесом у цілому.

Майже за три тижні напруженого ознайомлення з роботою тутешніх друкованих ЗМІ (газетярська справа була «спеціалізацією» саме нашої групи) ми побували в редакціях багатьох газет штату. Організатори програми поклопоталися й про те, щоб це були періодичні видання, так би мовити, різних рівнів. Ми відвідали редакції газет, починаючи від найменшої за тиражем (менше нiж 1000 примірників) до найбільшої (100 тисяч примірників). Звісно, в них різні умови праці, кваліфікація і рівень зарплатні. Та в роботі наших заокеанських колег були й досить чітко окреслені константи.

Одна з них — незалежність преси, журналістики як такої від влади. В Америці — це досить відомий факт — немає неприватних газет. Кожне видання має або конкретного власника, або ж ним володіє газетна корпорація. Зате практично немає «органів» політичних партій, урядових газет або видання якоїсь із двох палат американського парламенту. Владні структури (на рівні федеральному і на рівні штатів) видають свої бюлетені і прес-релізи, але це не входить у поняття «преса». Власне преса і електронні ЗМІ здійснюють контроль за діями влади і саме є «четвертою владою» в країні. Це — звичні реалії американського суспільства. Хоча для мене особисто новим і дивним виявився той факт, що такий стан речей існував не завжди, і, скажімо, на початку минулого століття американські політики і урядовці «напряму» контролювали більшість газет і радіостанцій Сполучених Штатів. Отже, «приватний сектор» за сто років розвинувся неймовірно, урядовим чиновникам та місцевим «нардепам» доводиться постійно загравати з пресою, оскільки вона чи не найвпливовіший фактор щодо просування сходинками політичної кар’єри.

Чиновник — він і в Америці чиновник. Тобто, виконуючи необхідну суспільству функцію, він водночас має свої, професійні, так би мовити, вади. Наприклад. Чиновник — і в нас, і в них — схильний завжди хоч трошечки, але перебільшувати свої заслуги перед вітчизною. Схильний він також і дещо утаємничувати свою «внутрішньоапаратну» діяльність. Якщо вона раптом стане прозорою, це може зменшити повагу підпорядкованого (як він думає) йому особисто населення.

У газетній Асоціації штату Айова, котра має свою штаб-квартиру в столиці, у місті Де Мойні нам навели цікавий приклад «конфліктних стосунків» між урядом одного з регіонів і місцевою газетою. Урядовці не захотіли ділитися з газетярами інформацією про свою діяльність, спрямовану на благо народу. Журналісти відчайдушно добивалися правди, а чиновники робили вигляд, що забули про антимонопольне законодавство. А відтак: хочуть — звітують перед своїми громадянами, не хочуть — не звітують. Конфлікт на інформаційному полі тривав із півроку. Весь цей час газета била у дзвін: мовляв, можновладці їхнього округу порушують конституційні права людини. Справа зрештою дійшла до суду. Чиновників покарали тим, що... змусили відвідати спеціальні семінари, де їм додатково і в ненав’язливій формі роз’яснили їхні ж законні права й обов’язки в стосунках із пресою. Семінар пішов на користь. Інформація (будь-яка) з урядових кабінетів до кабінетів редакції тепер надходить безперешкодно. Так полюбовно і практично «безкровно» розв’язується 90 відсотків конфліктів між пресою та іншими владними iнституціями Сполучених Штатів.

І все-таки незалежність ЗМІ в США відносна. Безумовно, і газетярі, й «електронники» насамперед залежать від рекламодавця. Реклама — головна складова доходів практично всіх друкованих та ефірних ЗМІ. За рекламодавця точиться запекла боротьба, адже газетний бізнес в Америці вважається найприбутковішим. Працівники редакції, котрі професійно займаються рекламою, часто одержують зарплату більшу, ніж власне журналісти. Газетярі конкурують не лише на своєму, суто «паперовому» полі, а й з електронними ЗМІ. У цій тотальній війні за свого і постійного рекламодавця застосовуються найвитонченіші методи — це навіть не війна, а високе мистецтво. Про нього можна було б написати цілу книгу. Характерна риса американської журналістики — спеціалізація. У газетярів США (ця практика також прийнята в інших західних країнах) існує не тільки спеціалізований розподіл «за темами» (спорт, політика, кримінал тощо), а й чіткий «видорозділ» між репортерами і «едиторами» (редакторами, оглядачами). Обидві категорії журналістів — пишуча братія. Але репортер, як вважається, не повинен вкладати в свої рядки емоцій та оцінок — тільки факти. Він — збирач інформації, мисливець за новинами і подіями. Коментувати і аналізувати зібране може і повинен тільки «едитор». Оціночні статті, аналітичні матеріали вміщують навіть в окремі шпальти — щоб читач, Боже збав, не переплутав: де йому пропонують «голу правду», а де його намагаються в чомусь переконати.

Чим ще може похвалитися американська журналістика, якщо не брати до уваги фантастичну технічну оснащеність, а тільки «людський фактор»? Майже фанатичною відданістю справі. Наші заокеанські колеги інколи іронізують: газетний бізнес найприбутковіший, а ось зарплата в галузі — помірна. «Значить, ми бійці за ідею», — жартують журналісти.

Ще одна американська риса — оперативність. Одна з найбільших газет Айови, котра так і зветься «Газета», пишається тим, що за останні півстоліття існування (взагалі, вона заснована раніше) не було зірвано жодного редакційного завдання. Всі новини, котрі потрапляли у виднокіл зору репортера, обов’язково і вчасно опинялися «у полосі»... Можна згадати ще про одну «заслугу» американської журналістики. Її представники зрештою перетворили «другу древню професію» на «четверту» за відліком гілку влади.

До речі, щодо гілок. Один із американських президентів, Томас Джефферсон, сказав: «Якби мені дали вибирати: яку владу залишити в країні — адміністративну чи владу преси, я обрав би другу». Це, звичайно, жарт політика. Але він свідчить про велику повагу до журналістики і журналістів в американському суспільстві.