Iгор ЛУБЧЕНКО: «Деякі журналісти як пішли наприкінці 1980-х на мітинги, так і не можуть з них повернутися»

— Для людини 45 років — це вік зрілості, розквіту. А для найбiльшої журналістської організації України? З яким досвідом і з якими «болячками» ви прийшли до цієї дати?

— Я вважаю, що Спілка і українська журналістика загалом розвивалися досить важко. Був період, коли існувала єдина правляча партія. І у журналістиці не бракувало ні дифірамбів на адресу цієї партії, ні розмов про служіння партії народу. Але при всьому тому головним все ж таки тоді був професіоналізм журналіста. Розмова йшла про його відповідальність перед часом, перед суспільством, перед людьми, про яких і для яких він пише. Мені здається, що оцю тенденцію ми повинні були б зберегти. Зараз ми втратили увагу до людини та повагу до неї.

Я приніс у подарунок Ларисі Олексіївні книжку «Слів наших джерело». Це — спогади журналістів. Один iз них, Юхим Антонович Лазебник, засновник і редактор «Робітничої газети» протягом 16 рокiв, наприклад, розповідає, що через два тижні після випуску першого номера він поїхав у промислові центри України, зустрівся з людьми в цехах і попросив у них поради, якою вони хочуть бачити свою газету. І привіз портфель пропозицій, які стали темами для журналістських публікацій. І взагалі перспективним планом діяльності редакції. На базі цих пропозицій газета, наприклад, виступила ініціатором обговорення психологічного обґрунтування розробок конструкцій машин і механізмів, на яких працюють робітники. Бо саме через те, що на підприємствах не враховувалися психологічні особливості робітника, було дуже багато випадків травмування. І от недавно в США лауреатами Пулітцерівської премії стали два журналісти «Нью-Йорк Таймс», які протягом року надрукували цикл публікацій про виробничий травматизм у Америці. А ми цю тематику втратили. Але ж скільки б газети не писали про політику, про те, який парламент чи уряд, якщо ми не займатимемося проблемами, що безпосередньо турбують людину, то це не буде дієва журналістика.

— Напевне, раніше редакції приділяли більше уваги ще й спілкуванню з читачем...

— Свого часу я працював заввідділом, заступником редактора, редактором. Тому знаю, як до цього ставилися за часів Радянського Союзу. Тоді з ЦК партії і ЦК комсомолу приходили люди і перевіряли, скільки листів надійшло до редакції, і скільки їх залишилося без відповіді. А якщо ще хтось поскаржиться, що його листа не надрукували (наприклад один з ветеранів, деякі «полотна» яких просто технічно було неможливо надрукувати)... То робили вже все можливе (зокрема, огляди у кілька рядків), щоб обов’язково якось використати листи читачів.

Сьогодні в газетах дуже багато критики. Але критикують не того чи іншого начальника, який пригнічує людину, а якихось політиків, чи, використовуючи газетну площу, сваряться між собою олігархи. Але це не стосується конкретної пересічної людини. Мені здається, що в плані захисту конкретної людини ми втратили дуже багато, і нам треба повертатися до цього питання, використовуючи все краще зі «старої» журналістики.

Ми звикли говорити про американську чи західноєвропейську журналістику, що це — журналістика факту. Дійсно, там факт лежить в основі всіх публікацій. Але вона не тільки Уотергейтський скандал розкручує. Вона займається ще й соціальною проблематикою. Так що у цьому відношенні мені здається, у нас є велике поле для діяльності.

У нашій країні є газети, які я називаю «бойовими листками». Одні пишуть, яка погана влада, інші — так само про опозицію. Це не журналістика, і навіть не пропаганда чи агітація. Просто деякі журналісти як пішли наприкінці 1980-х на мітинги, так і не можуть з них повернутися. От вони у газетах і мітингують весь час. Хоча в той же час є і нормальні газети, які дають зважену точку зору. Такі друковані ЗМІ потрібні насамперед.

Я двічі виступав на колегії Держкомтелерадіо і закликав його голову Івана Чижа провести інвентаризацію нашого інформаційного простору. Сьогодні він, наприклад, розповідає, що більше 19 тисяч газет і журналів зареєстровано в Україні. Раніше він казав, що їх в Україні стільки виходить. А я доводив, що в усіх каталогах на цей рік всього було 4850 газет і журналів. Припустимо, ще півтисячі розповсюджуються по скриньках безкоштовно. Але ж не 19 тисяч! Давайте, кажу, порахуємо і проведемо анкетування — скільки у нас газет кросвордів, анекдотів (хоча і вони потрібні), а скільки суспільно-політичних видань. Що в нас з журналістикою робиться? Скільки в нас, скажімо, людей, які мають базову журналістську освіту, скільки таких, яким «до і за 60», скільки в нас є редакційних колективів тощо. Я приніс Івану Сергійовичу анкети і попросив його написати доручення на перевірку. Він це зробив, а Микола Томенко підняв скандал, і написав в прокуратуру, що не можна примушувати збирати такі дані. Але у чому примушування? Я, зокрема, переслідував мету дізнатися, яка частина грошей від собівартості витрачається безпосередньо на видання газети, хто засновники, яка середня зарплата журналіста. Але це, виявляється, комерційна таємниця. Я не розумію, як державному комітету можна керувати інформаційним простором, коли не знаєш, що в тому інформаційному просторі робиться...

Ще одна велика проблема — у багатьох журналістів відсутнє елементарне розуміння журналістської етики. Можна не співпрацювати, можна не поділяти погляди, але не можна доходити до крайнощів. Наприклад, у нас в одній iз областей напередодні минулих виборів була така ворожнеча між ЗМІ, які підтримували різних кандидатів, що журналісти цих видань навіть не розмовляли між собою. Я кажу: «Люди добрі, ви що? Вибори проходять, президенти змінюються, депутати йдуть. Але ж ми залишаємося, і життя продовжується»...

— Холодна «громадянська війна»...

— Так. У нас навіть газети одна одну лають. Хочеш — розказуй, що ти хороший, це вже твоя особиста справа. Але говорити, що ми кращі ніж ті, погані, ніяк не годиться. Скільки вже в Україні кодексів етики журналіста, а етики немає. Я вже казав: давайте залишимо всі ці кодекси і приймемо за основу кодекс Міжнародної федерації журналістів (ми ж входимо до цієї організації). Так наші делегати не захотіли, тому що в Україні — свої особливості роботи. Я з цим погоджуюся. Але може тоді варто закінчити дискусії про кодекси? Нехай кожен журналістський колектив виробить свій кодекс, який будуть підписувати при влаштуванні на роботу. І якщо журналіст порушить його, то є підстава для звільнення.

— Можливо, тут проблема ще й у системі підготовки кадрів?

— Зараз у нас більше двадцяти вузів, які готують журналістів. Але це ще не значить, що газети отримають професіоналів. Я, наприклад, вважаю: якщо студент вчиться на бюджетній основі, то він повинен поїхати і відпрацювати певний термін в редакції, яка його направила на навчання. По- друге, треба повернутися до факультету громадських професій. До нас у газети приходять, наприклад, випускники педуніверситету і працюють як журналісти. Але вони не знають, як абзац поставити, що таке заголовок тощо. Тобто я кажу про елементарні речі, які потрібно знати. Потрібно, щоб цьому їх вчили не в редакції, а в інституті. По-третє, я за те, щоб розширити сферу заочного навчання. А одним iз найголовніших напрямків має бути турбота про журналістську зміну на рівні шкільного навчання. Ми, наприклад, вже багато років проводимо конкурс «Шанс». Школярі, які співпрацюють з газетами, радіо чи з ТБ, надсилають нам матеріали. Потім збирається комісія і визначає трьох переможців, які вступають на бюджетну форму навчання в Інститут журналістики за результатами співбесіди. Цього року ми створили школу майбутнього журналіста для десятикласників, де діти вчаться на шкільних канікулах. Ми не намагалися їх спеціально готувати до роботи журналістами на рівні читання лекцій — це не головне. У першу чергу ми повели їх по редакціях газет, потім — на радіо. Показали і розповіли про професію журналіста. Тепер плануємо повести на телебачення і в інформаційні агентства. Ми організовуємо їм зустрічі з цікавими людьми. Дітям це цікаво.

Ще одна проблема — захист інтересів журналістів. Ми не маємо права законодавчої ініціативи і діємо через профільний комітет Верховної Ради, Кабінет Міністрів. Але дивіться, ще першого жовтня минулого року ми надіслали у ВР пропозицію щодо оголошення мораторію на перевірки ЗМІ до закінчення президентських виборів. Тобто рішення можна було прийняти ще в листопаді минулого року. Тоді цього не сталося.

Головне — всі ми повинні одне одного підтримувати як професіонали і разом захищати наші спільні професійні інтереси. І я глибоко переконаний, що якщо виникне якась спільна проблема, або якщо за ображеного журналіста чи ЗМІ вступиться і Національна спілка, і Асоціація працівників ЗМІ, й інші журналістські організації, то владі потрібно буде «ховатися». Вона побачить, що це — загал.

— Все ж таки, як ви вважаєте, в чому основні, окрім політичних уподобань, причини несформованості корпоративного середовища? На тринадцятому році незалежності!..

— Крім політичних, є економічні причини. Наприклад, коли приблизно чотири роки тому пресу почали душити судовими позовами, і львівська газета «Експрес», якій присудили чималий штраф, започаткувала акцію «Хвиля свободи», то в Києві на цю акцію зібралося багато журналістів з областей, але не з самого Києва. Наступного дня я одного питаю: «Чому ти в газеті нічого не дав про це?» А він каже: «А чого ми Починку (редактор «Експреса». — Ред. ) маємо робити рекламу?». Кажу: «То не писав би про Починка нічого. Сказав би, що українські журналісти провели акцію проти судових позовів до преси»...

Л.І.: — Це якраз має безпосереднє відношення до того, про що ми одного разу вже говорили: нам потрібно обмежити ареал проживання національної «жаби». Я думаю, такі випадки — це все-таки якісь атавізми невільного розвитку суспільства. Тому що коли є природна конкуренція, коли перемагають кращі, коли ці перемоги очевидні, коли вони приносять користь суспільству, то очевидно, що все-таки «болотистих місць», де водяться оці «жаби», стає менше...

— Колись Павло Загребельний був головою Спілки письменників, і до нього приїхали німецькі журналісти. Якимсь дивом туди потрапив і я. Тоді хтось із німецьких гостей запитав: «А чому тут серед нас немає письменників, яких знають у Європі?» Павло Архипович відповів: «Це взагалі верх безтактності — прийти до письменника в хату і сказати, що він не геній». Так оце у нас і в журналістиці: немає випадків, коли редактор погодився б з тим, що саме його газета, радіо чи телеканал неконкурентоспроможні.

Л.І. — Ці речі лікуються часом і зусиллями. Тому що є певні критерії конкурентоспроможності. Причому, на мій погляд, це не завжди тираж. Часом ті видання, які пробивають дорогу новому, роблять щось якісне і ефективне в часи загальної розрухи, не можуть бути масовими. Це так само, як озоновий шар: він дуже тонкий, але без нього немає життя. Потрібно відходити від простих, примітивних показників — треба дивитися на тенденції: що стоїть за тим чи іншим показником, і про що це свідчить.

Адже ми — на самому початку шляху повернення до норми. Треба розуміти потреби суспільства і знати: ці працюють у такій ніші, і в своїй ніші вони корисні, а ці — в іншій. І тоді нікого не будуть душити заздрощі чи ще якісь примітивні почуття. Потрібно цю розмову починати — і в спілках, і в журналістському середовищі. Я розумію, є багато людей, для яких заздрість — рушій до певного (в їхньому розумінні) прогресу. Ми бачимо, що багато хто, наприклад, не визнавав якихось наших кроків, але започатковані нами традиції (проведення фотоконкурсів, видання книг) почали розповсюджуватися на всю пресу, і це добре. Може, колись вони ще доростуть до культури посилань, що прийнята в цивiлiзованому свiтi...

— Нещодавно на першій шпальті ви надрукували прекрасний матеріал дівчинки з Кіровоградської області — «Список Анни» (див. №62. — Ред. ). Як на мене, то там кожне запитання — це проблематика нашого життя. Але мене у цьому листі найбільше вразили рядки, у яких Аня говорить, що її батько, прочитавши «День», не знає, кому в селі ще дати його почитати. Можливо, газета «День» і не розрахована на пересічного читача — тракториста чи фрезерувальника. Але середня інтелігенція для себе може щось знайти. Тобто лист Ані свідчить про те, що у нас в селі або так уже збідніла інтелігенція, що втратила звичку читати газети, або вона настільки вже байдужа до всього.

Л.І. — Ігорю Федоровичу, це надзвичайно важливе для нас питання. Я гадаю, що воно важливе і для державної політики. Суть полягає в тому, що, прокладаючи дорогу новим смислам, ми довгий час не могли опертися на жодну сформовану силу в суспільстві. Одні нас читають, люблять і жити без нас не можуть. А інші думають: «Я буду читати, вкладати свою душу, розум. А як я це застосую в житті?» Важливо розблокувати завал недовіри, щоб люди могли повірити: якщо вони будуть розвиватися, то краще житимуть.

Коли я отримала листа від Анни, то у мене був просто світлий день. Від того, що я бачу — в селі є діти, які, незважаючи на всiлякі обставини, вірять, думають і пишуть.

Iгорю Федоровичу, чи бачите ви перспективу перетворення НСЖУ в динамічну організацію нового зразка? До речі, ви знаєте, що я досі ще не член Спілки?

— Ні, не знаю.

Раніше, якщо ти не знав відповідей на питання, що стосувалися політики партії, то дорога до Спілки була заказана. Коли зібралося наше правління (а це голови обласних організацій), то я їм сказав: «Давайте зробимо так, щоб прийом у Спілку не був таким, яким колись був прийом до лав КПРС». На мою думку, головне, щоб до нас приходили творчі люди. А щодо динаміки, я не знаю. Хочу бути оптимістом. Але сам поки що не можу уявити, щоб 13 тисяч членів Спілки розуміли та підтримували один одного.

Л.І. — От ви і відповіли на моє запитання. Особисто мені Спілка буде потрібна тоді, коли там будуть об’єднуватися люди, які готові один одному допомагати в добрих справах і посилювати один одного. І простим механічним приєднанням одних до інших проблему не вирішити. Я принципово не була ні в яких спілках і взагалі не люблю ніяких утворень. Але я б з радістю брала б участь у діяльності клубу однодумців. Він може бути неоформленим, але важливо, щоб ці люди хотіли діяти разом, в одному напрямку. Очевидно, що треба боротися за Спілку, треба мати якісь нові ідеї для цього.

— Мене недавно запитували, де важче, в Спілці письменників чи в Спілці журналістів. Кажу — в Спілці журналістів. По-перше, тому що членів більше в 7,5 раза, ніж у Спілці письменників. По-друге, кожен письменник — класик, але ж і кожен журналіст — не менший класик. Але перший класик сидить дома і пише свої романи, а другий бігає кожен день, і чи заробить він на шматок хліба, залежить від того, як він напише про те чи інше.

— Один iз лозунгів опозиційних ЗМІ — брак свободи слова. А як на вашу думку, чи вправно опозиційні ЗМІ використовують свободу слова, якою володіють?

— Неважливо, опозиційні вони чи неопозиційні. Я ще раз кажу: вся біда нашої журналістики в тому, що багато журналістів як пішли на мітинги наприкінці 1980- х, так не можуть повернутися з них ще й досi.

Коли до мене приїздять iз- за кордону і запитують, чи є свобода слова в Україні, то я відповідаю: є... «Сільські вісті», «Комуніст», «Товариш», «Вечерние вести», «Без цензури». Маса газет. Є свобода слова. Говори все, що хочеш. Є тиск. Але це інше...

Я свого часу говорив «нашоукраїнцям», що коли вони прийдуть до влади, то у мене роботи менше не стане, бо я тоді захищатиму інших. Адже, кажу, ви так само будете пресингувати, або ще жорсткіше, бо між владою і пресою не може бути любові за визначенням.

— Щоб дізнатися, ким насправді є той чи інший політик, подивіться на ЗМІ, які він контролює. Ми багато в чому наївні, віримо якимось міфам і словам, а треба навчитися аналізувати.

— Питання в іншому — опозиційні ЗМІ говорять про «злочинний існуючий режим» лексикою журналіста чи мітингу? Не хочу наврочити, але коли ЗМІ, які сьогодні називають провладними, стануть опозиційними, вони про інший режим писатимуть і говоритимуть у такій же стилістиці. І у цьому проблема.