«Імперії не можуть існувати у ХХІ столітті»

Нині відомий український історик й постійний автор «Дня», завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України Станіслав Кульчицький відзначає свій день народження. Професору 79 років. Понад 1,5 тис. публікацій, десятки книжок, декілька поколінь аспірантів та докторантів – сьогодні ще складно вповні оцінити значення постаті Кульчицького для історичної науки в Україні. Ми вітаємо Станіслава Владиславовича зі святом й бажаємо йому ще багатьох років здоров’я та творчого натхнення.

– Станіславе Владиславовичу, рік тому ваша праця «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» здобула гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Над чим працюєте зараз?

– «Червоний виклик» є підсумком багатьох десятиріч моєї роботи. У 2015 році я підготував продовження цієї праці. Ця книга побачить світ у квітні, так само у видавництві «Темпора». У ній мої роздуми про те, як Україна, так би мовити, «виповзала» з Росії – в економічному, ідеологічному та ментальному смислах. Йдеться про 25 років незалежності – від падіння комунізму і фактично до початку 2016 року.

Якщо ж говорити про наші планові теми, передусім слід згадати великі регіональні дослідження про Крим та Донбас, які зараз розгорнув Інститут історії України. Вони охоплюють період приблизно з кінця XVIII ст. і до останніх днів. У відділі історії України 20-30-х рр. ХХ ст. разом з Ларисою Якубовою ми підготували велику монографію про Донеччину і Луганщину. Сподіваюсь, як і на попередні наші монографії, газета «День» відгукнеться на неї розгорнутою рецензією. Ця книга здивувала нас самих. Аналізуючи матеріал, ми раптово дійшли висновків, про які раніше не задумувалися. Хоча останні події на Донбасі й були розкручені штучно, їхнє пояснення можна знайти у попередній історії розвитку цього регіону, починаючи щонайменше з 70-х років минулого століття.

ЧИ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ВЧЕНИМ ПЛАТИТИ З ВЛАСНОЇ КИШЕНІ ЗА ПРАВО ЗАЙМАТИСЬ НАУКОЮ?

– Нині в Україні тривають гострі дискусії щодо місця науки у житті суспільства та держави – минулого року парламент схвалив нове законодавство та бюджет, які в багатьох аспектах змінюють принципи організації наукової діяльності. Чи підтримуєте ви думку про необхідність радикальних реформ у цій сфері? Які ключові виклики та завдання стоять сьогодні, на ваш погляд, перед вченою спільнотою?

– Нещодавно у нашому інституті відбувся круглий стіл «Історик і влада». Ми дійшли висновку про існування трьох можливих варіантів відносин між чиновниками та академічними вченими: 1) вчені сумлінно виконують вказівки чиновників; 2) вчені дають певні рекомендації високопосадовцям; 3) кожен працює сам по собі, при цьому науковці друкують свої праці тиражами в 100-200 примірників й ніхто на них не звертає уваги.

В радянські часи до перебудови історики були змушені виконувати вказівки чиновників. Якщо вони їх не виконували, то втрачали будь-яку можливість донести свої думки до суспільства. Після перебудови історична наука робить вагомий крок вперед. Чимало зусиль докладається для того, щоб історія України стала предметом вивчення у середній школі. Вперше замість підручників з історії СРСР, яка на 95% складалася з історії Росії, публікуються підручники з історії України. Після 2010 року з приходом до влади Януковича про нас, здається, просто забули. Й лише рік-півтора тому медіа почали виявляти певний інтерес до історії – вчених періодично запрошують на різноманітні ток-шоу, у них беруть інтерв’ю. Це свідчить про те, що суспільство врешті-решт почало задумуватись над тим, що ж там було у минулому. Адже лише аналіз минулого може дати більш-менш точні висновки про те, що з нами повинно трапитися в найближчі роки.

Нині в Україні маємо багато розмов про радикальні реформи в різних галузях, зокрема й в науці, але до їх реалізації справа практично не доходить. Лунають «сміливі» думки про те, що Академія наук не виконує своїх завдань і лише поглинає кошти, що слід, можливо, взагалі відмовитися від академічних досліджень. Все це цілком реально, адже кому і скільки виділяти коштів вирішують чиновники. Слід визнати, що за радянських часів, ймовірно насамперед з ідеологічних міркувань, була створена налагоджена система освіти. Академія наук, передусім технічні, матеріалознавчі відділи отримували велике фінансування. Майже половина коштів виділялася по «оборонним» статтям бюджету. Нині ситуація тяжка у всіх смислах. Працюємо неповний робочий тиждень. У співробітників, які продовжують працювати попри досягнення пенсійного віку, забрали 15% від пенсії. Але ж історик стає по-справжньому кваліфікованим лише після того, як він переступає через цей віковий поріг. Новий бюджет передбачає на науку ще менше коштів, ніж минулорічний. Яке ж фінансування ми отримаємо? Чи не доведеться нам самим платити за те, щоб продовжувати працювати в Академії наук?..

«НЕ ВИПОЛОТІ КОРІННЯ КОМУНІЗМУ ДАЛИ ВЕЛИКИЙ ВРОЖАЙ В СУЧАСНІЙ РОСІЇ»

– У вересні 2014 року у «Дні» був опублікований ваш матеріал «Трикольоровий виклик людству». У ньому ви обстоюєте думку про те, що нинішній російський режим є своєрідним цивілізаційним викликом для світу. «Наша війна — це війна демократії проти нового різновиду фашизму, що раптово винирнув з напівзабутого минулого», – йдеться в статті. Чи досягнули, на вашу думку, за час, що минув, світові лідери й міжнародна інтелектуальна еліта певного прогресу на шляху осмислення цього виклику й пошуку адекватних відповідей на нього?

– Звичайно. Всі зрозуміли, що коріння комунізму не були виполоті, що вони дали дуже великий врожай в сучасній Росії. Так, у цій країні існує прогресивна громадськість, але вона не має там голосу. Попри це ми маємо підстави сподіватися на зростання її впливу в майбутньому. Адже економічна політика й зовнішньополітичний курс сучасного російського керівництва веде до занепаду Росії. У ХХІ столітті імперії існувати не можуть.

Дослідження, проведені в нашому інституті, наочно демонструють, що Україна – це справді не Росія. Якщо в книжці, яку видав Кучма, ця думка прозвучала доволі декларативно, то нині ми можемо сформулювати її набагато ґрунтовніше. Не так вплив істориків, як сама сучасна ситуація війни з Росією змушує нас переосмислювати все те, до чого ми звикли у радянські часи. Адже всі покоління громадян України звикли думати про цю країну як про братерську. Насправді, вона може бути братерською лише тоді, коли українці погоджуються бути малоросами.

«ВІДЧУВАЮ, ЯК ЗРОСТАЄ КОНКУРЕНЦІЯ СЕРЕД АВТОРІВ «ДНЯ»

– У 2016 році газета «День» відзначає 20-річний ювілей. Станіслав Кульчицький публікується у нашому виданні майже з перших років його існування. Крім того, ви є членом Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса. А у 2014 році саме газеті «День» ви довірили важливу місію розподілити на потреби військових 10 тисяч доларів премії, отриманої кількома роками раніше за працю про Голодомор (див. матеріал «Особлива історія» в № 187 від 8 жовтня 2014 року). Що таке газета «День» особисто для вас?

– Ми, вчені-гуманітарії маємо можливість висловлюватись здебільшого лише у фахових виданнях. Звичайно, ні широкий загал, ні політики їх не читають. Мостом між нашими писаннями і громадськістю є ЗМІ. Найбільш вагомим та ефективним рупором нового громадянського суспільства, яке народжується в Україні, протиставляючи себе олігархічній й водночас радянській Україні, є газета «День». Не бачу іншого видання в нашій країні, яке б робило цю справу краще. З кожним роком я відчуваю, як зростає конкуренція серед авторів «Дня». Все більше людей прагнуть висловлювати свою позицію саме на сторінках цього видання, а не деінде. Доводиться «відвойовувати» місце на шпальтах й мобілізуватися, щоб писати лаконічніше.