Iсторія парафії Святого архистратига Михаїла в Аделаїді
Війни, голод, переслідування, пошуки кращої долі відірвали мільйони українців від своєї землі та розкидали їх по всіх континентах земної кулi. Сьогодні за кордоном живуть і працюють переважно вже діти та онуки післявоєнної еміграції — люди, які знають Україну тільки з книжок чи розповідей старшого покоління. Між тим людині притаманне бажання не тільки знати, так чи інакше, своє коріння, але й культивувати у своєму житті якийсь тривкий зв’язок між минулим і сучасним. У еміграції таким зв’язком найчастіше стає церква (для українців — православна чи греко-католицька), яка об’єднує різних і чужих людей в теплу громаду й забезпечує їм корисну загальну мету — доброчинність, зведення чи ремонт храму, допомогу хворим та старим людям, участь у церковному хорі тощо.
Сьогодні пропонуємо нашому читачеві розповідь про одну таку українську православну громаду, членів якої (або їхніх батьків) жорстокі вітри ХХ століття занесли аж до Австралії. Про життя православних українців на тому далекому материку розповідає пан Володимир Ткачук, якого наші читачі напевне пам’ятають — він друкувався в газеті «День».
ПІСЛЯВОЄННИЙ ПОЧАТОК
У кінці 40-х років XX століття у столичному місті Південної Австралії Аделаїді декілька тисяч «українців-піонерів» започаткували нове, незнайоме життя. Новопоселенцям з України було нелегко — чужа земля, чужі люди, чужа мова та спосіб життя. Після спустошення війною рідної батьківщини, після пережитих страждань та усіх тілесних і душевних ран війни треба було починати нове життя — майже спочатку. Це було складно — встановити свою власну ідентичність, доказати людям Австралії, «хто ми і що ми є», із яких частин світу походимо і чому «приблукали» до далекого континенту — від своєї рідної батьківщини!
Встановлення громадського, родинного та духовного життя новопоселенців було найбільшим і найголовнішим пріоритетом для української діаспори, серед якої досить високий відсоток складали українці православного віросповідання. Але спочатку ми були розділені і роз’єднані, а також далеко від своїх родин, які залишилися тоді в спеціально зорганізованих «родинних таборах», віддалених на сотні кілометрів від місця праці чоловіків чи батьків. Чи міг у той час хто-небудь думати про якесь духовно-конфесійне життя?!
ПЕРША ЦЕРКВА ТА ПЕРША ПРАВОСЛАВНА ГРОМАДА УКРАЇНЦІВ В АДЕЛАЇДІ
Попри все, однак, із приїздом до Південної Австралії православного священика, отця Петра Грушецького стало можливим започаткувати першу православну парафію в Аделаїді. Шукаючи вищої духовної охорони, а також за традицією, ми назвали ту першу церкву — українську автокефальну православну — церквою Святого архистратига Михаїла. І ось 4 лютого 1950 року відбулося перше богослужіння. З того часу богослужіння відбувалися кожної неділі в запозиченій — у цей час порожній — англіканській церкві «Доброго пастиря» в передмісті Бовден, за 4 кілометри на північ від центру Аделаїди. І хоч не все і не завжди було сприятливим, солідне й жертовне ставлення парафіян до своєї віри, до рідної церкви, дали можливість православним українцям Аделаїди — протягом неповних чотирьох рокiв — закупити невеличку будівлю під храм. Він був побудований із бляхи й дерева і стояв на великій ділянці землі в передмісті Тебартон з вигідним транспортним сполученням. Ця земля і будівля також належали тоді англіканськiй церквi і тут іноді відбувалися зустрічі колишніх парафіян цієї церкви.
Після чотирьох років життя в Австралії православні Аделаїди стали власниками тієї землі й будівлі, хоча споруда й не була великою чи якось особливо архітектурно прикрашеною. Тільки в кінці листопада 1953 року, після добудови (власними силами) вівтаря й іконостасу (роботи Тимофія Прадуна), українці Аделаїди мали вже можливість молитися у своїм власнім храмі; а також — планувати подальший розвиток свого духовного життя.
ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ
У той післявоєнній час Свято-Михайлівська парафія була однією з найбільших православних українських парафій в Австралії — вона нараховувала понад 300 осіб — членів церкви; мала свою власність, свою церкву та досить велику ділянку землі. Тоді ми вже започаткували духовне братство й сестринство. Церква завжди була переповнена людьми, особливо молоддю та маленькими діточками. Хор під проводом першого диригента Івана Сторожука- Вознюка прикрашав літургії та чарував присутніх високоякісним виконанням музики Бортнянського, Веделя, Лисенка та інших талановитих українських композиторів духовної музики. Хоча й далеко-далеко від рідної землі, але ми розкошували співом та можливістю спілкування рідною українською мовою.
В 60-х роках наша парафія придбала ще дві сусідні ділянки землі. Невтомний та енергійний отець Петро Грушецький іноді ділився своїми «секретами». Він говорив: «В Австралії українців дуже мало, і їх треба зберігати, виховувати в духовному і патріотичному дусі. Парафія лише тоді буде свідомо сильна, коли матиме свідомих та віруючих членів парафії! Ми, при Божій волі, придбали свій власний Божий храм, тепер нам треба придбати маєтність біля храму — для вірних і для діточок. А ще нам потрібне місце для священиків і для монахів, бо мусимо виховувати своїх власних священнослужителів і молодь. Лише так ми забезпечимо собі місце в майбутньому».
БУДУЄМО НОВИЙ ХРАМ
Однак мрії і плани о. Петра виповнилися не сповна. Державні власті Південної Австралії мали інші плани — розбудову автострад, під які попала і вся наша церковна земля, і новопридбаний храм. Українці були безсилі протистояти цим державним планам країни. То ж, зрештою, уряд нашу церковну маєтність закупив, і при цьому за дуже низьку ціну, не запропонувавши нам достойного відшкодування. Та все ж нам було дозволено продовжити роботу храму до того часу, доки «українці не знайдуть нового місця для молитви».
І ось на початку 70-х років відповідна ділянка землі знайшлася, і парафія зразу ж її придбала. В 1972 році були скликані надзвичайні загальні збори парафії, обрано будівельний комітет, прийнято проект зведення церкви. Будівельний комітет очолив інженер Ярослав Довбня, а членами були кресляр-архітектор Йосип Стрільчук та адміністративний секретар Володимир Ткачук. До праці приступили негайно. Особливо слiд відзначити, що заради заощадження коштів майже всі наші парафіяни брали активну участь у будівництві.
Проект нового Свято-Михайлівського храму розробили о. Петро Грушецький та Йосип Стрільчук. Планувалася будівля у стилі українського бароко і вельми схожа на Андріївський собор Києва — хресто-купольний храм із великим центральним куполом та чотирма меншими куполами на раменах хреста. Цей стиль досить відомий в Україні, однак на землях далекої Австралії він є унікальним. Внутрішнє оздоблення церкви зроблене в традиційному українському стилі; над входом є великий вітраж із зображенням Святого архистатига Михаїла — робота відомої місцевої художниці Седар Прест. Генеральним будівничим храму був аделаїдський будівничий Петер Бруверіс. Оригінальний дерев’яний іконостас, виготовлений ще в 1954 році для першого храму, став прикрасою і нової споруди.
Церква й престол були посвячені архієпископом Андрієм, митрополитом Вінніпега і всієї Канади 12 жовтня 1975 року. В цей день храм був проголошений собором Святого архістратига Михаїла — «На славу України, українського народу та незалежної української православної віри».
Ще раз необхідно підкреслити, що все це стало можливим лише завдяки надзвичайній жертовності усіх наших парафіян. Їхній запал і готовність до праці, їхні щедрі пожертви й подарунки не вгасали не тільки під час будування храму, але впродовж усіх наступних років існування.
А потім Україна стала незалежною державою!
У грудні 1991 року на ХII Об’єднавчому соборі українських православних церков Австралії в Канберрі було проголошено резолюцію №2 такого змісту: «Беручи під увагу, що ХII Єпархіальний собор відбувається в часі, коли Україна стала повністю незалежною державою, а її Церква піднесена до гідності патріархії, ХII Єпархіальний собор урочисто заявляє, що Австралійсько-Новозеландська єпархія є невідривною частиною Святої апостольської української автокефальної православної церкви, оформленої у Київський патріархат...».
Без перебільшення можна сказати, що для всіх православних Аделаїди це було завершенням їхніх мрій! У грудні 1992 року дві аделаїдські православні парафії — Святого архістратига Михаїла та Свято-Покровської церкви об’єдналися в одну громаду — в парафію Святого архістратига Михаїла.
У наступному році (1993), в 60-річчя Голодомору в Україні, біля церкви було збудовано пам’ятник жертвам голоду-терору 1932—1933 років. Заходами всієї української громадськості в Аделаїді були зібрані кошти на перенесення раніше змонтованого хреста, що стояв біля Свято-Покровської церкви ще з 1972 року. Цей хрест був вбудований в гранітну однометрову «могилу» із золотим написом українською та англійською мовами. І з того часу в останню суботу листопада всі українці Аделаїди відправляють соборну пам’ятну панахиду за спокій душ невинно загиблих в роки найбільшого світового злочину проти українського народу.
ЦЕРКОВНІ НЕГАРАЗДИ
Але повернімося до церковних справ. Здавалося б, що рішення Собору 1991 року (яке, до речі, було прийнято одноголосно усіма присутніми на Соборі, а також прихожанами усіх парафій Австралії) засвідчило, що для православних в Австралії настав спокій і повне взаєморозуміння. Адже люди в усіх церквах молилися разом з церквою-матір’ю, поминали Київського патріарха та сприймали це як Божу благодать!
Як виявилося, не довго проіснувала ця «благодать» — із кожним роком наставали якісь нові «заколоти». А в травні 1994 року настоятель парафії о. Володимир Салига проголосив із амвону про деякі нібито «порушення» (канону). Парафіяни були занепокоєні й дуже переживали, коли довідалися, що на VII Соборі (9 квітня 1994 року), без їхньої згоди й відома, митрополит Костянтин був обраний першоієрархом діаспори (митрополит Костянтин — предстоятель УПЦ США).
У наступних роках православні святомихайлівці з великим незадоволенням допитувалися щодо причини роз’єднання між австралійськими церквами і церквою Київського патріархату в Україні. Однак ні від кого в Австралії не могли отримати задовільної відповіді, а листи до свого духовного опікуна — правлячого єпископа Антонія (Щерба) в Сполучених Штатах поверталися зі штампом «адресат вибув».
А в 1998 році, на надзвичайних загальних зборах парафії, представники консисторії (о. Микола Сердюк і Володимир Буштедт) пообіцяли, що «до кінця 1999 року ми, можливо, усі будемо в Київському патріархаті». На жаль, цього не сталося. Навіть на лист до Собору від парафії в Аделаїді відповіді не було.
Зрештою, наш терпець урвався! В березні 2000 року члени парафії на загальних зборах вирішили, що «парафія Св. Архистратига Михаїла в Аделаїді більше не буде підпорядковуватися чужим владикам». Бо православні Аделаїди хочуть молитися разом iз Церквою в Україні — разом із Церквою-матір’ю! Всі вони переконані, що не тільки Свято-Михайлівська церква в Аделаїді, але й всі інші церкви в Австралії, — згідно з резолюцією згаданого єпархіального собору — повинні молитися разом з Україною, у єдиній Українській православній церкві! Були, звичайно, й такі, що мали іншу думку, але то була «маленька горстка».
Попри це, однак, справа загострилася й опинилася в руках адвокатів, а в 2002 році — у Верховному суді Південної Австралії (в Австралії чисто церковні справи розглядають світські суди). Всі ми — вірні парафіяни, які виступили на боці Київської патріархії та дотримувалися рішень Собору 1991 року — мали надію, що правда переможе.
Саме в ті часи в Аделаїду завітав генеральний консул України Василь Корзаченко. Під час відвідин Свято-Михайлівського собору він у книзі відвідувачів записав: «Господь дав мені можливість відвідати його церкву Святого архистратига Михаїла і відчути тепло всіх віруючих. Дай боже, щоб церква завжди була повна, зокрема молоддю, яка буде продовжувати справи старших поколінь! З глибокою пошаною і найкращими побажаннями, Василь Корзаченко — генеральний консул України».
На жаль, щирі бажання генерального консула виповнилися не сповна. З одного боку, судовий позов консисторії УАПЦ Австралії та намагання «відірвати» храм в Аделаїді від Київської патріархії не мали успіху. Однак судова справа залишила-таки негативні сліди — досить великі гроші були згублені даремно. Найгіршим же було те, що багато українців втратили довіру до своєї церкви, до своєї віри.
Отже, у Верховному суді Південної Австралії було чітко вирішено, що парафіяни Свято-Михайлівського собору «мають право молитися під омофором Київського патріархату». Для підтвердження цього рішення Вищий суд Південної Австралії в березні 2004 року дав право на зміну парафіяльного статуту, за яким члени парафії мають право і можливість без жодних перешкод виконувати свої духовні обов’язки.
А в травні того ж 2004 року відбулася знаменна подія — на Соборі єпископів УПЦ Київського патріархату парафія Св. архистратига Михаїла була ще раз проголошена Українською православною церквою, яка входить до складу УПЦ КП. Її вірні мають можливість і право молитися разом з Церквою-матір’ю, вшановуючи патріарха Київського і всієї Руси-України. Згідно з патріаршим указом, правлячим єпископом і духовним опікуном нашої церкви є ніхто інший, як його святість патріарх Філарет.
То ж наша церква сьогодні жива й працює. Від травня 2004 року священнослужителем Київського патріархату був о. Анатолій Ситник, а від травня 2005 року і до сьогоднішнього дня в Свято-Михайлівськім храмі є настоятелем отець Петро Косацький.
«НАЙКРАЩИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХРАМ» — НА ПОШТОВУ МАРКУ
Насамкінець маю розказати про дуже гарну, неабияку подію, що трапилася в нашій церкві 9 лютого 2007 року. А саме — будівля нашого собору Святого архистратига Михаїла в Аделаїді була визнана «Найкращим українським храмом для поштової української марки поза межами України — за естетикою, архітектурою та стилем собору». Докладніше про це буде опубліковано у виданнях «Марка України» найближчим часом. Для всіх нас це велика радість!
В 70-х роках ХХ століття українці Аделаїди збудували храм Святого Михаїла — «На славу України, українського народу та незалежної української православної віри». Парафіяни цього храму назавжди пов’язані з рідною Церквою-матір’ю — Українською православною церквою Київського патріархату та з українським народом.
