IВАН

В кухні, на умовно-білій (крейда з клеєм) стіні — картина в чорному багеті, що мав бути плінтусом, «Гірський пейзаж» і, скромненько так, в куточку «1994р.» Підпис «Іван».

Іван сам запропонував: «5 баксів — і вона твоя».

Гірські пейзажі Іван міг продукувати, як на конвеєрі. Був би матеріал — ДВП, згаданий багет, фарба — будь-яка, щоб тільки не гурдилася від 647-го розчинника.

В майстерні стояв дух, як в сусідній фарбувальній камері для машин, з присмаком недорогої кави, яку Іван зберігав у шухляді поруч з якоюсь кислотою, «щоб щури не погризли». На рельєфному боці картону, на тому, що з акуратними вм’ятинками-порами, як на свинячій шкірі, заявлялись плями з розводами і переливами фарб, які Іван виливав на «полотно» просто з банок. Його рухи нагадували дитячі вправи з «йо-йо» —він ніби натягував цівку, тоді вона ставала неймовірно тонкою, а то — рухав рукою плавно вниз — тоді фарба лилась щедро, як рідке тісто ляпала млинцями- еліпсами чи поєднувалася химерно з іншим кольорами. Така техніка передбачала немислимі комбінації, що збуджували уяву митця, як і мою — німого свідка цього процесу. Далі — він підхоплював картон і нахиляв його під різними кутами в просторі. Площина граціозно виписувала різноманітні траєкторії, обмежені, втім, двома основними детермінантами: по-перше — не можна було дозволити фарбам змішатись в суцільну каламуть. Також не можна було допустити іншої крайності, щоб фарби покинули визначені їм межі — периметр прямокутника майбутнього шедевру.

В залежності від комбінації кольорів, Іван вирішував — бути зимовим сутінкам з довгими синіми тінями від смерек чи багряно-осінньому тремтінню осик, літньому буянню зелених трав, чи прілому листю чагарників із банальними пролісками на весняних галявинках. Незмінними атрибутами пейзажів були синусоїди гір — для цього він використовував широкі малярні пензлі та дрібніші об’єкти — стрункі свічки хвойних і «бабські» форми листяних порід, нібито «гуцульські» хатки, акуратні копиці жовтого сіна, плоти з перелазами тощо. Тут в хід йшли тоненькі китайські пензлики. Часом десь пробігав гірський струмок, часом — стежина, що ховалася в стрімкій гірській перспективі... Готову продукцію Іван виносив із майстерні і вона сохла, як білизна — на сонці й вітрі.

Зимою з його майстерні стирчала азбестова труба і валив дим з саморобної «буржуйки». Дві металеві бочки одна в одній, в меншу з яких набивалась ітиловина. Тирсу потрібно було трамбувати способом, яким у Закарпатті трамбують капусту на закваску, тобто ногами, тільки взутому. Оскільки за комплекцією Іван нагадував в’язня концтабору і його кілограмів не вистачало для якісного трамбування — я охоче допомагав йому в цьому. Відверто кажучи, якби він доручив мені розтирати фарбу, як той дяк-богомаз юному Шевченкові, — я б теж погодився. І не тільки тому, що в Івана ніколи не переводилися кава й сигарети, а й тому, що я нібито був співавтором його мистецтва, тобто процесу творчості.

Взагалі, малював він «для душі», бувало «для себе». Більшість часу виконував замовлення. Вивіски на крамнички — для «крутих», наклейки на машини «даішників» — жовто-блакитні смуги і тризуби, стенди на митницю, таблички на двері начальників... Щось шліфував, чухав, лудив, клепав, пиляв, мастив, витирав, креслив. Прямо на ескізах підбивав у стовпчик кошториси: клей, клинці, дріт, лампочки, алюмінієвий профіль, фольга, пластик... Варив свою каву під супровід старенького розбитого приймача, наглухо налаштованого на одну-єдину станцію ФМ. Згадував часом стару добру добу соцреалізму, коли працював «у кооперації» і «шпарив» вітрини сільмагів і корчм, колгоспних ринків і ресторацій, монументальні панно з колгоспницями, поросятами, фруктами в стилі Рубенса чи вождів розміром з футбольне поле, відчуваючи себе маленьким Церетеллі.

Свої твори Іван збував випадковим замовникам та тоді, коли про нього згадували на роботі. От кличуть на гостину, — не йти ж із пустими руками. Тому пейзажі час від часу з’являлись то в начальника, то в майстра, то в бухгалтерки, то в завскладом.

Усі знали — Іван не п’є. Рік. Мається на увазі — горілки (хоча, людей, що не вживали «взагалі», сам він сприймав скептично і мав за підозрілих). Слабших напоїв, таких як то домашнє вино, він не визнавав і вважав за сечогінне. Проте він пив каву, як Бальзак і випалював чимало «Ватри» без фільтра. Тобто був максималістом у всьому. Коли ж пив, то готував цю акцію ретельно — запасаючись заздалегідь спиртним — і тоді декілька тижнів його ніхто не бачив.

Якось зустрів його — в спортивних штанях і капцях на босу ногу. Вискочив на хвильку за цигарками з відомого закладу, де його, час від часу, відкачують після виснажливих експериментів над організмом. Просить — принеси зошит і олівець, їсти йому приносять з дому, а про олівець — все якось забувають. А він тиждень — під крапельницею. Руки — в синцях від джгутів. Лікарі зустрічають його, як свого. Стенди ж на стінах і таблички на дверях — кругом — його праця. І публіка — вся знайома. Один тільки в сусідній палаті — діловий. Я — полковник! Я — полковник! На третій день, щоправда, полковник на стінку поліз, як будь-який смертний рядовий, що сюди потрапляє.

А пам’ятаю — якось приносить Іван течку. А там — графіка. На виставку, каже, готую. Гроші потрібні, небагато... За оренду зали, презентацію...