Iз диких джунглів – у затишну квартиру

Вона поїхала до Південної Америки у відпустку. Хотіла провести її з користю і спробувати себе в ролі волонтерки Центру з допомоги диким тваринам. Він розташований у джунглях, далеко від цивілізації і будь-якого зв’язку, wi-fi ловив лише під однією пальмою. Кілька тижнів Дар’я виходжувала звіряток, які потрапили в біду. Годувала і доглядала, щоб вони навчилися самостійно жити в природних умовах. А перед самим від’їздом дізналася, що її зворотний квиток додому скасували. Тоді вона подумала: «Нічого страшного, придбаю інший». А коли приїхали в хостел, що розташований у селі Рурренабаке, то дізналася, що світ поринув у пандемію коронавірусу, кордони закриті на в’їзд та виїзд, авіасполучення між країнами скасоване. Написала в консульство, але жодного плану евакуації не отримала.

«На той час у Рурренабаке не зафіксували жодного випадку захворювання на COVID-19. Тобто епідемію цілком реально можна було перечекати на місці. Попри те що село туристичне і до гостей там завжди ставилися привітно (бо це основний заробіток для місцевих), через пандемію місцеві почали дивитися на нас вороже. Якщо бачили людину зі світлою шкірою, то одразу підозрювали, що ми хворі, носії вірусу, — розповідає Дар’я. — Були й такі, які хотіли допомогти, адже розуміли, що нам немає куди йти. Наприклад, менеджер хостела, де ми жили. Вона дозволила заселитися, допомагала в спілкуванні з посольствами, порадами, — робила все, щоб нам було якомога комфортніше. Та решта мешканців села боялися, що ми хворі. Вони приходили в хостел, переконували менеджера виселити нас, блокували дороги, коли європейських громадян евакуювали на автобусі. Очевидно, хвилювалися і були дуже налякані, як і ми».

«НІХТО НЕ ЗНАВ, НА СКІЛЬКИ МИ ЗАСТРЯГЛИ»

Під час листування з консульством дівчина щоразу отримувала одні й ті самі рекомендації: залишатися на місці, бо жодних шансів покинути Болівію немає. Вона відзначає, що вже була налаштована до кінця травня застрягнути в джунглях. Вела свій ютуб-канал Daria's travels.  Щодня розповідала про події, що відбувалися. Та ситуація дедалі насторожувала. Скрізь ввели обмеження виходити з хостелу лише в конкретний день тижня, за номером паспорта. Також на вулицях з’явилися військові, які всіх перевіряли. Зростала і агресивність від місцевих, а це лякало.

«Найважче — це невідомість. Ніхто не знав, на скільки ми застрягли в тому селі — на місяць, два, пів року чи рік. Дуже тиснуло відчуття, що ми тут чужі. Незрозуміло було, як відреагують місцеві, якщо хтось із європейців захворіє, та чи зможуть надати допомогу в місцевому госпіталі у разі хвороби», — зізнається Дар’я.

«ЦЕ БУЛИ НЕ РЕГУЛЯРНІ РЕЙСИ, А ЕВАКУАЦІЙНІ»

Така ситуація змусила вінничанку шукати вихід, і вона вирішила вилетіти з Рурренабаке військовим літаком до Ла-Пасу. Дар’я мала надію, що у великому місті в неї більші шанси перелетіти океан і дістатися хоча б Європи, а якщо й застрягне, то хоча б у місті, а не в селі, в джунглях.

«Мене попередили, що місць на рейси з Ла-Пасу немає, тобто якщо я покину Рурренабаке, то застрягну в Ла-Пасі. Тобто потрібно було прийняти рішення, що я хочу: залишитися в маленькому селі чи застрягнути у великому місті. Я вирішила полетіти в Ла-Пас, тому що там хоча б літають літаки і було більше шансів евакуюватися, — продовжує дівчина. — Коли я прилетіла в Ла-Пас, то залишилася в аеропорту чекати на літаки, які наступного дня мали летіли в Англію та Францію. Сподівалася, що хтось з пасажирів не з’явиться на рейс і будуть вільні місця.

Головна складність полягала в тому, що це були не регулярні рейси, а евакуаційні, тобто потрапити на них можна було, тільки якщо ти є в списках. Я просила нашого консула вписати мої дані в список, але... Через це мені відмовили в посадці на літак до Лондона. А на літак до Франції в останній момент посадили, певно, під особисту відповідальність амбасадора Франції».

УВІЙШЛА В МІЖНАРОДНИЙ АЕРОПОРТ ІМЕНІ ШАРЛЯ ДЕ ГОЛЛЯ І ОСТОВПІЛА

Квиток до Парижа був із пересадкою. Тобто з Ла-Пасу Дар’я полетіла в Санта-Круз, а вже звідти до столиці Франції. Пригадує, як увійшла в міжнародний аеропорт імені Шарля де Голля і остовпіла, — він був абсолютно порожній і тихий, із зачиненими магазинами і чистими летовищами. Подібного сумного видовища дівчині ще не доводилося зустрічати. Це нагадувало епізоди з фільмів про кінець світу.

«У такому настрої я шість годин чекала на свій літак до Мінська. Звідти на BlaBlaCar їхала до Києва, причому двома машинами, до кордону і від кордону. А з Києва вже на таксі до Вінниці. Додому добиралася чотири дні. Зробила шість пересадок. Витратила півтори тисячі доларів, — резюмує дівчина. — Не все обійшлося гладко — десь загубили мою валізу. Та коли нарешті я опинилася вдома, то була безмежно щасливою. Зайшла в свою квартиру, кинула речі і, певно, більше години стояла під гарячим душем...».

Після двотижневої самоізоляції Дар’я Крутенюк повернулася на роботу. Працює дистанційно — з дому. Здавалося б, після пережитого в неї мало б на кілька років відпасти бажання кудись їхати чи подорожувати. Але вже зараз дівчина планує свої наступні екстремальні відпустки і навіть замислюється над відкриттям власної туристичної агенції.