Iззаду — це ж зовсім інша річ!
Шопінг, особливо передноворічний, — процес азартний, що розбурхує й одночасно усипляє. Як у кого.
Занурена у свої думки жінка вийшла з взуттєвого, що в районі метро «Політехнічний iнтститут», й спокійно йшла повз магазинну парковку. Перебуваючи на своїй території, де небезпеки, начебто, немає й бути не може, раптом почувши за спиною істеричний сигнал машини, вона зі спокійним подивом почала обертатися, й у ту ж мить від удару відлетіла в бік, якось буденно зафіксувавши своє риторичне питання: «Це все?».
Охоплена дивним заціпенінням, лежачи на асфальті, до пуття нічого не розуміючи, тільки чула крики з усіх сторін. «Iззаду — це ж зовсім інша річ, ти що, здурів?» — наступали очевидці на водія. Той спочатку нападав, мовляв, швидкість усього 50, я не винен. Молодому дядькові пояснили зрозумілою лексикою, хто він і куди варто прямувати — він дещо втихомирився, припинив огризатися, страх буквально знищував його на очах. Звісно, не стан жертви його так перекосив, а страх за свій гаманець, який може істотно схуднути, — за все треба платити. Гроші, напевно, лежали у внутрішній кишені, він як схопився за них руками, так і стояв.
Вигляд у нього був жалюгідний, і довелося відповідати шоком на шок. Трохи оговтавшись від переляку (перехожі допомогли підвестися, знайшли сумку десь на газоні, обтрусили розірваний одяг), жертва заспокоїла: «На таких поганок і часу шкода, не трясися — на гроші не зазіхаю й міліцію викликати не буду». І зовсім уже смішно прозвучало, мовляв, «дуже поспішаю, справ по горло». Він трохи ще постояв, з радістю проковтнувши приниження, й, не вірячи, що такі несучасні дурепи ще плутаються під ногами, швиденько поїхав.
Авжеж, грати у благородство нерозумно — наслідки такого удару може прогнозувати тільки лікар, а віддалені — не завжди видно відразу. До того ж, очевидним було одне — речі порвані, ноги не слухаються. Але надто вже він був бридкий... та й людей незручно було затримувати для свідчення — адже всі так поспішають, та й взагалі хотілося якнайшвидше навіяти собі, що все це неправда. Одне приємно здивувало й потішило. У громадському транспорті люди від утоми — злі й дратівливі, а якщо щось трапиться на вулиці — швидше за все, обов’язково допоможуть. Дякувати Богові, цей інстинкт працює на автоматі, а отже, більшість усередині добра й уважна. Напевно, просто самі не знають про це.
Виявляється, ребра дуже злопам’ятні й болітимуть іще довго, але все ж таки, це щасливий випадок, — обрадував лікар і порадив, жартома, носити з собою дзеркальце заднього спостереження.
І дійсно, останнім часом постійно яка-небудь машина за спиною незадоволено гуркоче у безпосередній близькості від єдиного для кожного дому — тіла. Недавно на Хрещатику опинилася на тротуарі між двома машинами. Вони одночасно рушили з місця й поїхали вперед. Як гімнастка на колоді, розуміючи, що крок праворуч-ліворуч, і це мої проблеми, але чесніше сказати, як той бичок, що йде-гойдається і ось-ось... Одним словом, машини й не думали випускати з полону — просто наші дороги хвилин через п’ять розійшлися біля підземного переходу. Ще одна тривожна картинка: в прохідному дворі з вулиці Прорізної на Богдана Хмельницького, де стоять дві школи, коїться щось неймовірне. Декілька машин одночасно в’їжджають і виїжджають, а люди між ними вирішують проблему, як прослизнути. У такому дворі щодня бігають діти, яким властива впевненість: водій завжди має вчасно загальмувати. Легко уявити собі стан нервів їхніх батьків. Навіть громадський транспорт став жертвою агресивності стоянок: хто підіймається з Майдану вгору, знає, які піруети доводиться виконувати тролейбусам, щоб не зачепити приватну власність. Іноді доводиться пасажирам втрачати й по 10 хвилин.
Вирішила все ж таки поцікавитися у водіїв — новачка й професіонала — що вони думають про пішоходів.
Молода жінка — вона лише рік не поруч з кермом, а за кермом, ще недавно сама бігала вулицями, відповіла відверто.
— Пішохода часто просто не видно. Ти їдеш спокійно, правил дотримуєшся, в салоні затишно, грає музика, ти ніби у своєму домі, й відчуваєш — все йде добре. Особливо ж небезпечно в темряві. Навіть при достатньому освітленні й із засвіченими фарами пішоходів погано видно — кожному дуже важливо це усвідомлювати, але я маю на увазі проїжджу частину, паркуюся ж особливо обережно — тут не можна довіряти нікому, й собі теж — сто разів оглянуся.
— На переході й тротуарі пішохід для мене — король, — відповів професіонал з 20-річним стажем. — У Києві, звісно, рух дуже напружений, майданчиків для паркування не вистачає, це проблема багатьох міст. Я поважаю правила дорожнього руху, не зазіхаю на права пішохода — сам хочу жити й за сім’ю відповідаю. Моя думка така: водій має бути й анонімно відповідальним перед собою за акуратність пересування. Сьогодні, коли всі за кермом, розуміють проблему далеко не всі.
Задля справедливості слід додати, що трапляються й надзвичайно ввічливі водії — пропускають, усміхаються. У думках завжди їм дякую, та й у цю хвилину затишніше стає на вулиці.
Сьогодні Україна жадібно скуповує машини, посідаючи призові місця за споживанням, й, упевнена, може ще опинитися попереду всієї планети. Отже, відверте автомобільне рейдерство з витиснення пішохода з його в минулому безпечної зони (особливо в центрі) тільки посилюватиметься. Доведеться нам іще активніше крутити головами й корпусами. Згодом, напевно, ці рухи закріпляться й стануть модними.
Ось таким виявився передноворічний шопінг по- київськи, можна сказати — happy end.
Ребра, щоправда, вважають інакше...
