Капіталісти не тільки накопичують, але й повертають
Якось на початку листопада 1987 року мій хороший знайомий сенатор Ален Кренстон попросив мене прийняти його колегу сенатора Джона Д. Рокфеллера. Незабаром Джон Д. Рокфеллер вже сидів у затишній приймальні. Він розповів про бажання його матері Бланшетт Рокфеллер передати як дар нашій країні дві давньоруські ікони, що належали їй. Ікони ці вона придбала років за двадцять до цього в Англії. Влітку 1987 року Бланшетт Рокфеллер побувала в Новгороді. Там вона познайомилася з цілим зібранням ікон, до яких, як виявилося, належали і ті дві, що знаходились у неї. Це, зі слів співрозмовника, справило на неї таке сильне враження, що вона негайно у Новгороді ухвалила рішення повернути їх на батьківщину. Джон Д. Рокфеллер сказав, що його мати хотіла б зробити це через мене, для чого готова була приїхати у посольство в зручний для нас час.
Чи варто пояснювати, яку велику зацікавленість викликало у мене це повідомлення? Завжди інтригуюча романтика подорожей культурних цінностей у часі та просторі тут поєднувалася з рідкісним виявом благородних почуттів. До того ж ініціатива виходила від сім’ї, ім’я якої було одним із відомих всьому світу символів Сполучених Штатів Америки. Загалом значення жесту було очевидним iз перших слів, вимовлених сенатором.
У той час, коли відбувалася ця розмова, вже були відомі дати візиту М. С. Горбачова в США. Візит був запланований на грудень того ж року. Ми були зайняті розробкою і програми і змісту візиту, і в мене промайнула думка, що акт передачі ікон міг би прикрасити цю подію. Тому, висловивши вдячність за добрий намір Бланшетт Рокфеллер, я спитав у співрозмовника, чи не хотіла б його матір приурочити церемонію передачі ікон до перебування у Вашингтоні радянського керівника. На моє здивування це питання не стало несподіваним для Джона Д. Рокфеллера, оскільки відповідь і відповідь упевнена, надійшла негайно.
— Ні, це не відповідало б намірам матері.
Співрозмовник пояснив, що Бланшетт Рокфеллер хотіла б ікони передати мені, й у разі моєї згоди цю передачу обставити скромно, хоч і не приховуючи її від громадськості. З усього було видно, що для Бланшетт Рокфеллер основне значення мав сам акт повернення скарбів, що знаходилися в її руках, туди, де вони були створені. А не паблісіті.
Я поцікавився, чи буде готова Бланшетт Рокфеллер прийняти від нас iз дружиною запрошення на обід, перед яким могла б відбутися передача ікон. На це ми отримали згоду сенатора. Ми домовилися, що на обід будуть також запрошені сенатор Джон Д. Рокфеллер, сенатор А. Кренстон, директор музею сучасного мистецтва Річард Олденбург і заступник директора Інформаційного агентства США Хоу Олдріч, а також два репортери.
Як з’ясувалося, Бланшетт Рокфеллер говорила про дві складові частини однієї двосторонньої ікони. У старовину ціле зібрання таких ікон знаходилося у Новгородському соборі св. Софії. Передбачається, що вони були створені спеціально для цього собору. Ці ікони увійшли в історію мистецтва як «Софійські таблетки», або «Софійські святці». У них велика історія: вісімнадцять — з давніх пір були виставлені у постійній експозиції давньоруського живопису Новгородського історико-архітектурного музею в спеціально сконструйованій вітрині. Усього таких таблеток було відомо двадцять п’ять. Одна з них, за припущенням мистецтвознавців, була продана за кордон наприкінці 1920-х або на початку 1930-х років. Ця двостороння таблетка була поділена на дві самостійні частини. Коли і ким був зроблений такий поділ — залишалося неясним. Таблетка ця знаходилася у художній галереї лондонського антиквара Річарда Темпла, де і була куплена Бланшетт Рокфеллер у 1969 році.
Обід з Бланшетт Рокфеллер відбувся 20 листопада у Золотому залі посольства. Пані Бланшетт Рокфеллер виявилася жінкою відкритою й привітною. Колекціонування художніх цінностей було давнім її захопленням. Це часте заняття багатих людей Сполучених Штатів. Але пані Рокфеллер відрізняло те, що підходила до творів мистецтва, які вона придбала, з глибокою цікавістю до їх походження та місця в історії, шукала відповіді на таємниці, що часом їх оточували. Саме це і привело її у Новгород.
— Я, — розповіла вона мені, — не сумнівалася, що ікони, які мені пощастило придбати, були далеко не ординарними. Однак не передбачала, що вони належать до зібрання, що так багато значить для вашої країни. Коли я побачила їх красунь сестер у Новгороді, я відразу вирішила — ця прекрасна сім’я повинна жити разом.
Обстановка за столом була розкутою, настрій присутніх піднесеним, розмови пожвавленими.
Підіймаючи келих, Джон Д. Рокфеллер, почав свій тост неквапливо і розмірено, з легкою усмішкою:
— Моя мати (він чемно поклонився Бланшетт Рокфеллерр — вдові Джона Рокфеллера III, котра сиділа поряд зі мною), моя сестра, продовжив він після паузи і повільно повернувся у бік пані Козак, вродженої Рокфеллер, яка знаходилася за столом (сенатор знову зробив паузу), чоловік моєї сестри — Уоррен Козак (він також був серед присутніх) і, звичайно, моя дружина Шарон Персі Рокфеллер...
Останні слова зустріли веселим сміхом тi, хто зібрався за столом — навряд чи коли-небудь раніше стільки Рокфеллерів збиралося одночасно за столом у радянському посольстві.
Далі сенатор відзначив, що його мати присвятила своє життя великій любові до мистецтва — живопису, музиці, танцю. Однак, сказавши це, він відразу ж підкреслив, що «вона одночасно дуже хороший капіталіст».
— Ми хочемо, — вимовив він, — щоб увесь світ і Радянський Союз у тому числі знали, що капіталісти не тільки накопичують цінності, але іноді й повертають їх.
Гумор Джона Д. Рокфеллера був оцінений американськими засобами масової інформації, що прийняли запрошення на наш обід.
Я, звісно, дякував пані Бланшетт Рокфеллер. Тримаючи у кожнiй руцi по таблетці, яка іскрилася яскравими фарбами і золотом, зазначив:
— Ваш благородний жест, — пані Рокфеллер, — має велике значення для нас. Він сповнений доброї символіки. Дійсно, дві ці таблетки по суті є двома сторонами однієї ікони і, звичайно, відчувають себе краще, коли вони разом. Думаю, нашим країнам також буде краще, якщо вони будуть ближчими одна до одної.
Відгуки у пресі на обід були вельми доброзичливими. «Цей обід, — писала відома в усьому світі газета «Нью-Йорк Таймс», — разюче контрастував iз укоріненим образом посольства. Досі посольство було більше відоме своїми багатолюдними прийомами на честь високопоставлених радянських представників, які відвідували Сполучені Штати або з нагоди річниць жовтневої революції, ніж вузькими та елегантними обідами з розташуванням за столом. Разом з тим обід 20 листопада носив саме такий характер. Чи не початок це «світської гласності?», — заохочувально запитувала газета, користуючись термінологією, яка ввійшла у вжиток стосовно нашої країни.
Радянський журнал «Наше наследие» у № 4 за 1988 рік відзначив, що повернення ікони, що належала Бланшетт Рокфеллер, — «навряд чи не найзначніша новина в історії «Софійських святців». Ця ікона, — писав журнал, — була єдиною таблеткою, відсутньою в нашій країні.
Вже 25 листопада виконком Новгородської ради депутатів звернувся до посольства з проханням висловити від імені жителів древнього Новгорода глибоку вдячність пані Рокфеллер за передані шедеври новгородської іконописної творчості XVI століття». — Громадськість міста, — говорилося у телеграмі виконкому, — щиро дякує пані Рокфеллер за отриману знову можливість милуватися й захоплюватися первозданною красою кращих зразків давньоруського мистецтва.
Ми із задоволенням виконали це прохання.
