ХЕРСОНЕС — недооцінена батьківщина...

І отверзлися за пророчим словом
вуха глухих, аби почули слова книжні,
і ясною стала мова недорікуватих.
І Бог возрадувався, побачивши це,
а диявол був осоромлений.

Житіє Костянтина XV

Стаття Петра Кралюка мене і порадувала, і засмутила. Порадувала вона мене тим, що її поява у популярній газеті, розрахованій на широкого читача, свідчить про зростаючий інтерес українського суспільства до свого минулого. Прикладів цього зростаючого інтересу можна було б навести багато, але не про це зараз мова. Засмутила вона мене тим, що зайвий раз продемонструвала, наскільки ґрунтовно ми всі забули це своє минуле. Петро Кралюк пропонує нам відзначати цього року 1150 років створення Кирилом і Мефодієм слов’янської писемності. Автор помиляється. Цього року минає 1150 років Моравської місії Кирила і Мефодія, що, сподіватимемося, широко і гідно відзначать у Чехії. Але до Моравії Кирило і Мефодій прибули вже з перекладеним ними слов’янською мовою Євангелієм, тобто писемність на цей час була вже створена.

1150 років її створення першовчителями слов’ян ми повинні були відзначати 2011 року, але всі разом дружно і байдуже пройшли повз цю дату. Україна ніяк не хоче усвідомити, що вона є не лише колискою православ’я для всіх східних слов’ян, але також батьківщиною тих літер, якими користується сучасний слов’янський світ. Але краще пізно, ніж ніколи, похибка у 2 роки з такої історичної відстані може бути практично непомітною, і я думаю, що органи влади нашої країни дуже правильно зроблять, якщо ювілей буде широко відзначений, і в цьому випадку, чим ширше — тим краще, адже історичне значення цієї події важко переоцінити!

♦ У вересневі дні 2011 року православна церква широко відзначала 1150 років отримання мощів священномученика Климента, четвертого папи Римського, рукопокладеного самим святим апостолом Петром.

Засланий до Херсонесу римським імператором Траяном, він прийняв там мученицьку смерть за християнську віру від рук язичників. Природно, Севастополь став центром ювілейних заходів. 14 вересня у Херсонеському заповіднику відкрилася Міжнародна церковно-наукова конференція, присвячена цій даті. 15 вересня віруючі на чолі з митрополитом Лазарем пройшли Хресною ходою від Херсонеса до острівця святого Климента у Козачій бухті.

Священномученика Климента однаково шанували і в Римі, і в Москві (розділення церков, як відомо, сталося лише 1054 року), тому в Хресній ході взяли участь і православні, і католики.

Перед нами новий приклад того, як православна церква шанує свою історію і скрупульозно відзначає ювілеї пам’ятних дат. Честь їй і хвала за це!

Але зараз мова не про неї. Мова про нас — світських гуманітаріїв сучасної Росії, сучасної України і сучасної Білорусі. Мова про філологів та істориків, філософів і письменників, архівістів, викладачів шкіл і вишів, бібліотекарів... Словом, про всіх хранителів історичної пам’яті, про всіх людей письмової культури.

Що з нами відбувається? Чому ми з боку спостерігали за ювілейними церковними святкуваннями, не згадуючи про іншу, не менш значну дату, турботу про яку повинні проявляти ми самі і ніхто інший?

♦ Як відомо, набуття мощей Климента Римського мало місце 861 року. Сталося це в околицях Херсонеса (конкретне місце — питання історичної полеміки). Їх знайшли першовчителі слов’янські — Святі Рівноапостольний Кирило і Мефодій (в іншому варіанті — лише Кирило, у миру Костянтин Філософ), які опинилися в Херсонесі дорогою до Хазарії, де вони мали вести полеміку з іудеями і мусульманами щодо питань віри.

Можливо, ми захочемо пригадати, чим ще було ознаменоване їхнє досить довге перебування у візантійському Херсонесі (окрім упокорення проповіддю хазарського полководця, який зняв облогу без шкоди для жителів міста; приведення молитвою у стан спокою войовничих угорців, які бажали смерті Костянтина Філософа і його супутників; хрещення «народу фульського», який був словом переконаний відмовитися від язичництва)?

Ми повинні це зробити, аби ще і ще раз усвідомити, що головні подвиги були здійснені солунськими братами на кримській землі якраз на ниві слова і письма.

«Житіє» оповідає, що Костянтин, готуючись до богословських диспутів у Хазарії, «навчився тут (у Херсонесі) єврейської мови і письму, перевівши вісім частин граматики, і отримав від цього ще більше знань». Пізніше Кирило успішно користуватиметься вільним володінням єврейської мови під час диспутів з іудеями при дворі кагана.

Мало того, отримавши від «якогось самаритянина» П’ятикнижжя (Закон Мойсея), «Філософ зачинився в будинку і віддався молитві, і, сприйнявши знання від Бога, почав читати ці книги без помилок», викликавши подив їхнього власника і спонукавши його і його сина до хрещення. Вільне володіння П’ятикнижжям в оригіналі теж допоможе Філософові у майбутніх суперечках здолати його опонентів.

І ось, нарешті, найголовніше свідчення «Житія Костянтина» для всіх гуманітаріїв слов’янського світу: «Знайшов же тут Євангеліє і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, яка говорить тією мовою, і розмовляв з нею, і зрозумів зміст цієї мови, і, порівнявши її зі своєю мовою, розрізнив літери голосні і приголосні, і, творячи молитву Богові, незабаром почав читати і викладати їх, і багато хто дивувався з нього, роздаючи хвалу Богові».

♦ Ось вона, читачу, найбільша радість, дарована нам 1150 років тому: через Кирила-Костянтина Філософа відбулося стрітення — зустрілися писемність і книжна культура Візантії і Давньої Русі.

Ось вона, читачу, найбільша філологічна загадка останнього тисячоліття! Про які книги, «писані руськими письменами», говорить «Житіє Костянтина», якщо слов’янська азбука наставниками і першовчителями слов’янського народу ще не створена?

Як відомо, вони здійснять акт її творіння після дворазового перебування 861 року в Херсонесі (дорогою в Хазарію і назад). До Моравії, куди їх направлять з Константинополя через два роки — 863 року — у відповідь на прохання великоморавського князя Ростислава дати його людям «такого вчителя, аби нам на мові нашій виклав праведну християнську віру», брати, як наголошувалося, прибувають вже з перекладеним слов’янською мовою Євангелієм. Якнайглибшого сенсу сповнений той факт, що першими словами, перекладеними Кирилом з грецької на слов’янську, були ті, які відкривають Євангеліє від Іоанна: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін 1,1).

Першовчителі здійснять свій подвиг створення слов’янської азбуки, поклавши тим самим основу сучасної писемності слов’ян. Але дуже важливо усвідомити, що «Житіє Костянтина» свідчить про основу нової писемності саме на міцних фундаментах старої грамоти. Брати здійснили «щеплення» заснованого на тисячолітній культурі християнського знання до міцного стовбура молодої і енергійної слов’янської культури. Тим самим вони не відсікли новий період від старого. Вони їх органічно сплели.

Свідчення «Житія Костянтина» підтверджує простий і абсолютно очевидний факт: давні слов’яни до IX століття, безперечно, мали якусь свою систему писемності, яка до нас не дійшла.

Не могли не мати!

Академік Б.О. Рибаков справедливо звертав увагу на те, що «до IX століття слов’янські «племена», «землі», «княження» займали величезні території, що перевищували землі більшості європейських королівств». Це стало результатом, використовуючи термінологію Л.М. Гумільова, пасіонарного поштовху, пережитого слов’янами у V—VI ст.ст.

Показово, що у скандинавських сагах Русь іменувалася «країною міст», а міста, зрозуміло, не можуть існувати без тієї або іншої форми письмового спілкування.

Свідчення «Житія Костянтина» про книги, «писані руськими письменами», викликало гарячі, наукові суперечки, що не вщухають до цього часу. Висловлені різні думки про те, які це могли бути письмена: готські, «сурські», «фрузькі», «узькі», рунічні тощо.

♦ Але ще у XIX столітті було висловлено і пряме розуміння написаного: йдеться про письмена давніх «русів» (східних слов’ян) — жителів Подніпров’я. Саме вони досягли до цього часу такої могутності, що 18 червня 860 року київський князь Аскольд обложив Константинополь. За свідченням очевидця подій — константинопольського патріарха Фотія, вчителя і заступника Кирила і Мефодія — місто «мало не було підняте на спис». Але облога була знята: руси домоглися свого — вони підписали першу російсько-візантійську угоду, результатом якої, окрім іншого, стало перше хрещення Візантією Русі — Аскольдове хрещення. Цей акт був фіналом довгого процесу залучення слов’ян Подніпров’я до християнства, що й призвело до появи тих самих книг, принесених у Херсонесі невідомою нам людиною Кирилові.

Цікава обставина, на яку ми чомусь не звертаємо уваги! Кирила і Мефодія послали поширювати писемність саме серед західних слов’ян. Їх не відправили з місією до Києва. У цьому не було потреби, оскільки у столиці Давньої Русі протокирилічна писемність, судячи з усього, вже затвердилася.

А ось «книжковим двором» Києва, на думку М. Ю. Брайчевського, мабуть, був Херсонес, у якому було досить освічених людей, здатних створювати для Русі богослужебні книги слов’янською мовою. Саме тому до Кирила прийшла в Херсонесі невідома нам людина, аби показати видатному гостю виконані нею на замовлення Києва Євангеліє і Псалтир.

На жаль, пише про письмена давніх «русів» авторитетний сучасний учений, «немає будь-яких слідів існування такого письма або згадки про нього в інших джерелах».

Звична ситуація для нашої науки: нам, ученим, частенько потрібні фанатики-аматори Генріх Шліман або Олжас Сулейменов, аби наперекір усім сумнівам зрушити з мертвої точки питання про місце розташування легендарної Трої і загадкового автора «Слова про похід Ігорів».

l По-перше, у певному сенсі для нас не важливо, якими були ці загадкові письмена. Передовсім для нас є важливим сам факт, що та або інша система письма у давніх слов’ян була. А цей факт засвідчений «Житієм Костянтина».

По-друге, чому ми говоримо, що не збереглося «слідів письма» давніх слов’ян IX століття? Вони є і їх багато. Це і загадкові знаки на наших давніх монетах, застібках і прикрасах. Це і незрозумілі графіті на кістках тварин і кераміці, різних предметах ужитку (зокрема на пряслах і каменях) і будівельних спорудах. Нарешті, це знайдений 1897 року під Рязанню біля села Алеканово глиняний сосуд з дивними письменами, які не прочитані до цих пір! Це також виявлений 1914 року в Києві фрагмент амфори з написом, датованим VIII—IX ст.ст. А скільки таких сосудів, фрагментів і знаків канули в лету, не привернувши нашої уваги?!

Існування писемності у давніх слов’ян, на думку київського історика М.Ю. Брайчевського, доводять російсько-візантійські угоди, які, як відомо, писалися «двома мовами» сторін, що їх укладали. Угоди також свідчать про існування у слов’ян наприкінці 50-х років IX століття розвиненої ділової писемності — різного роду юридичних актів, дипломатичного листування, відповідним чином оформлених заповітів тощо.

Справедливо М.Ю. Брайчевський вказує і на свідчення арабських джерел, які не лише підтверджують існування у слов’ян писемності, але навіть роблять спробу відтворити в тексті чужі для них «письмена» (Ібн-Якуб аль-Недім).

Водночас головний «слід» цих «письмен» — створена Кирилом і Мефодієм азбука, яка є контамінацією літер грецького алфавіту і знаків цієї самої, прадавньої слов’янської писемності, що не дійшла до нас. Ось свідчення чорноризьця Храбра: «І створив він (Кирило) для них тридцять письмен і вісім, одні за зразком грецьких письмен, інші ж відповідно до слов’янської мови».

Показово, що Храбр говорить про те, що Філософ не запозичив, а «створив» 38 письмен, з яких, скрупульозно уточнює він далі, 24 «подібні (!) до грецьких письмен», а 14 — відповідають «слов’янській мові».

♦ Першовчителі здійснили творчий акт: вони не повторили відомі їм «письмена», а відтворили їх у новій системі. Тому 24 їхні літери, за заявою Храбра, не копіюють грецькі, а лише «подібні» до них. Так само як і «руські письмена», побачені братами в Херсонесі, не просто скопійовані ними, а відтворені в новій якості. Вони як справжні вчені-філологи зрозуміли, що слов’янська азбука з багатовікового досвіду візантійської писемності прийме, пристосувавши до особливостей своєї мови, а що відкине, наполегливо захищаючи своє первородство.

У цій контамінації — сакральність нашої азбуки, яка доносить до нас знаки письма прадавніх слов’ян, що здолали для зустрічі з нами не століття, а тисячоліття! Зі сторінок нашої азбуки на нас впритул дивиться сама історія наших давніх предків.

Усього цього не було б, якби не ця дивна «книжна» зустріч, яка сталася в Херсонесі 1150 років тому. Нагадаємо, що «Житіє Костянтина» створювалося соратниками й учнями Філософа. Воно послідовно відтворює точку зору Кирила на історію створення азбуки. І той факт, що «Житіє» так детально розповідає про зустріч першовчителя з «руськими письменами», підтверджує виняткову важливість цього епізоду для здійснення головної справи всього життя братів. Важливо відзначити, що Кирило з властивою йому покорою не приписує собі абсолютного авторства. Він чесно розповідає, що отримав підказку. І отримав її не в Солуні і не в Константинополі, а в Криму, в Херсонесі.

Слов’янські мови брати, звичайно ж, знали й раніше. Про це свідчить, наприклад, «Житіє Мефодія». Візантійський імператор Михайло III, відправляючи першовчителів до Моравії, говорить: «Ви ж бо солуняни, а солуняни усі чисто говорять слов’янською».

Говорять-то чисто, але ніхто з них не вмів слов’янською писати. У грецьких Фессалоніках, рідному місті першовчителів, назву якого чисельні жителі з кола слов’ян перетворили у більш звичну для себе — Солунь, ті ж слов’яни у книжних потребах, звичайно, користувалися грецьким письмом.

Освічена Візантія не зустрічалася до 861 року з письмом «русів». Цесар Михайло III на питання Філософа, чи є у моравських слов’ян «літери для їхньої мови», відповідає: «Дід мій, і батько мій, та інші, хто шукали їх і не знайшли, як же я можу їх знайти?»

Брати «знайшли» їх у Херсонесі. І вони «швидко», як сказано в «Житії Мефодія», створюють у Константинополі «письмена» — універсальну слов’янську азбуку, ідея якої була підказала їм «книжною» зустріччю в Криму. Вони справедливо вирішили, що треба не кожному окремому слов’янському наріччю створювати азбуку, а дати єдину писемність усім слов’янським народам, долаючи, у відомому сенсі, їхню регіональну роз’єднаність і їхні чисельні і невдалі у минулому спроби розв’язувати питання церковної писемності кожен по-своєму (наприклад, записувати слов’янську мову «римськими і грецькими письменами», використовувати літери інших алфавітів).

♦ Те, що зробили першовчителі слов’янства, в повному розумінні слова є подвигом. Вони, домагаючись права слов’ян на писемність, відчули гігантський опір сучасного їм світу, який намагався стверджувати, що знайомитися з божественними текстами можна лише трьома священними мовами —єврейською, грецькою і латиною. Брати доводили право кожного народу, зокрема і слов’ян, своєю мовою проповідувати Боже слово. У «Житії Костянтина» герой відповідає своїм огудникам, що влаштували над ним у Венеції судилище: «Чи не йде дощ від Бога на всіх, чи не сяє для всіх сонце, чи не всі ми вдихаємо повітря? Як же ви не соромитеся лише три мови визнавати, а іншим усім народам і племенам велите бути сліпими і глухими?»

Як відомо, після смерті братів з їхніми учнями повелися дуже жорстоко. Деякі з них були заховані у в’язницю і піддані тортурам, а потім вислані з Моравії. Інші були продані в рабство і доставлені на невільничий базар до Венеції. Посол Візантії викупив їх там і відправив до Константинополя, де долею вигнанців зайнявся особисто імператор Василь I. Пізніше учні першовчителів були направлені для проповіді християнства слов’янською мовою до Болгарії і в сербські землі. І вони, не вагаючись, знову приступили до виконання свого обов’язку, забувши про в’язниці і невільничі базари!

Кирило не був посаджений у темницю, його не продавали в рабство. Він просто згорів, виконуючи свою місію. Костянтин Філософ помре у віці 42 років!

♦ Запитаймо, чому Кирило і Мефодій змогли виконати своє покликання? Їх не підтримували жодні міжнародні фонди, у них не було власної економічної бази, на них не працювали ЗМІ, їм не допомагала всією своєю потужністю держава, за ними не стояли армія і флот. Але про те, що зробили вони, до цього часу знають ті, що живуть на світі, а імена імператорів або прем’єр-міністрів тієї пори більшості з нас потрібно уточнювати з довідкової літератури.

Кирило і Мефодій володіли якістю, яку нестримно втрачаємо ми. Для них справа, якій вони служили, була не працею і навіть не громадським обов’язком, а місією. Місія — дається зверху. Це покликання, яке не передбачає можливості вибору, воно сакральне. Але при такому розумінні місії все інше: голод і холод, гоніння і хула, тортури і ув’язнення — стає чимось глибоко вторинним. І в результаті дві окремі люди перемагають епоху.

Завдяки братам слов’янська мова стала однією з мов, якою почали вести служби у християнських храмах і писати церковні книги. Я хочу звернути увагу, що діяльність Кирила і Мефодія зі створення слов’янської писемності була цілковито позбавлена будь-якого національного егоїзму. Їхній рідній грецькій мові доктрина «тримовності» нічим не загрожувала. Тим величніший здійснений ними подвиг — подвиг безкорисливого служіння, подвиг братської любові до ближнього, подвиг діяльного захисту світу багатоликого, а не понуро-одноманітного.

Кирило і Мефодій об’єднали своєю азбукою роз’єднаний слов’янський етнос на століття. Він отримав духовне скріплення, що дозволило йому залишитися самим собою при всіх історичних катаклізмах, політичних трансформаціях та ідеологічних розбратах. Вторинними виявилися відмінності у звичаях і вдачах, фенотипах і темпераментах, у говорах і діалектах. Азбука об’єднала всіх!

♦ Велике і дивне місто Севастополь! Воно дбайливо зберігає пам’ять про свою військову славу нового часу і до недавнього минулого було абсолютно байдужим до своєї давньої історії. Як це не дивно звучить, але у Херсонесі-Севастополі ніколи не було ні вулиці, ні площі, що носять ім’я Кирила і Мефодія, не було пам’ятника, що увіковічує подвиг цих великих людей. У 2008 році за ініціативою тодішнього губернатора Севастополя Сергія Куніцина був проведений конкурс серед скульпторів України і Росії, який виграли харківські фахівці на чолі з чудовим майстром Олександром Демченком. Проект пам’ятника пройшов усі необхідні узгодження і 14 червня — в день 225-річчя міста Севастополя і 2600-річчя Херсонеса Таврійського — був урочисто відкритий.

До речі, це вже п’ятий пам’ятник першовчителям в Україні: один стоїть у Києво-Печерській Лаврі, другий — на Михайлівський площі Києва, третій — в Одесі біля корпусу гуманітарних факультетів університету, четвертий — у Мукачеві. Севастопольський пам’ятник — найбільший з усіх, встановлених в Україні: величина відлитих у бронзі фігур Кирила і Мефодія складає близько трьох метрів.

Можна також пишатися тим, що з 2008 року в Севастополі проходять Міжнародні Кирило-Мефодіївські читання, які 2012 року відзначили свій перший ювілей — п’ятиріччя — і зібрали близько 200 вчених з різних регіонів і країн, серед них історики і філологи, філософи і богослови, письменники і журналісти, політологи і громадські діячі. Але, радіючи першому п’ятиріччю Читань у рідному для першовчителів Херсонесі, як не пригадати, що в Болгарії, де Кирило і Мефодій ніколи не були, День слов’янської писемності і культури вже більше 150 років є національним святом.

Тому зовсім не випадково ніхто з тих, хто виступав на конференції у Севастополі, не пригадав про невідзначений ювілей, що тихо і безславно йде від нас.

Можливо, перераховані вище почини хоча б через 25 років приведуть до того, що 1175-річчя сучасної слов’янської писемності ми відзначимо більш гідно?