Хлопчик, якого звали Кай
Жоголь цілий день знайомився з господарством, вивчав хмелярську справу. Коли приходив обідати, Марта з кухні носила тарілки, мочаючи пальці у гарячу юшку і тихенько лаючись по-німецьки. Щоранку виймала з валізи консерви, крупу і цукор, а з пляшки у склянку відливала олію із розрахунку на один день. Моя бабуся куховарила, за що була премійована кількома банками консервів — так я уперше в житті скуштував шпроти (люблю їх досі). Під вечір Марта одягала синю сукню з якоїсь важкої тканини, взувалася у туфлі на високих підборах і вела Жоголя на гостини до Мартіна й Альфреда. Кай один раз пішов із батьками, але більше не захотів, і ми з ним мали час для всього на світі з раннього ранку до пізнього вечора. Цей хлопчина був страшенно мені цікавий насамперед через своє ім’я. Але про казкового хлопчика, який мав таке саме ім’я, мій новий приятель не знав. Я мав казки Андерсена, розкрив і показав найдраматичніше місце «Снігової королеви»:
— Ой! — раптом зойкнув Кай. — Мене щось кольнуло в самісіньке серце, і щось влучило в око!
В серце і в око йому потрапили уламки диявольського дзеркала, у якому все велике і добре відбивалося нікчемним і бридким, а все злісне і недобре ставало ще страшнішим. Бідний, бідний Кай! Тепер серце його мусило стати крижинкою.»
Справжній Кай цією трагедією не зацікавився, і ми пішли стріляти з лука. Мій лук був жалюгідним (лозина і шпагат) у порівнянні зі справжнім, фабричним луком Кая. Був у нього і шкіряний колчан, і справжні стріли з гострими наконечниками і пір’їною, прилаштованою на протилежному кінці. До того ж стріли були пофарбовані у червоне, щоб не загубилися у траві. Кай умів з першого пострілу влучити у бляшанку, а його стріли летіли учетверо далі, ніж мої. Для мене це було прикрістю. Кай ходив у таких гарненьких штанцях і «матросочках», мав такі жовтенькі сандалі, щоб відразу було видно міську дитину. Я — босий і одягнений у щось перешите з перешитого — почувався таким собі бувалим парубком, майже Робінзоном Крузо, і — на тобі... Втім, настрій мій покращився, коли ми пішли на саджалку. Кай плавати не вмів і бовтався у мілкому жабуринні, а я переплив на другий берег. Ще більше втішила історія з колекцією пташиних яєць. Я лазив по деревах і з гнізда забирав по одному; далі треба було голкою проколоти тендітну кульку наскрізь і, взявши її у стулені губи, повітрям витиснути білочок і жовточок, щоб яйце не засмерділося і не пропало. Яйця — більшенькі й меншенькі; сірі, білі, зеленкуваті й голубі; густо чи рідко поцяцьковані крапочками — лежали на м’якій ганчірочці у картонній коробці; було їх одинадцять. Кай загорівся і запропонував мінятися: йому — колекція, мені — лук... Помінялися. Увечері Жоголь, дізнавшись про обмін, відкрив коробку, довго розглядав колекцію, а тоді сказав синові: «Ти їх не мацай, бо розчавиш.» Марта одне яєчко (солов’їне) таки погладила — і розчавила. Кай почав плакати, але вона умовляла його по-німецькому і потроху заспокоїла.
Наступного дня я стріляв із лука, а Кай дістав із валізи фарби, пензлик, яскраво-білі аркуші цупкого паперу і заходився малювати. Його малюнки вразили мене ще більше, ніж лук. Їх було три. На першому — ворона на паркані, на другому — маленький паровоз (що бігав по вузькоколійці, яку німці проклали, щоб вивозити ліс), а на третьому — мама Марта. Акварель — сама по собі наче розмита, розпливчата — чітко гуртувалася у паркан із старими сірими штахетинами, а ворона була трохи завелика, самовпевнена чи навіть пихата. Паровозик, навпаки, був замалий у порівнянні з намальованими деревами, але подобався мені більше, ніж справжній. Марту Кай намалював такою, якою бачив щоранку: замість обличчя непевна пляма з ледь позначеними очима, натомість чітко прописані усі свідчення того, що це саме мама, а не тато.
Увечері гості пакували валізи, а я уважно спостерігав. Коли всі поснули, я прокрався до найменшої валізи, у якій лежали речі Кая, помацки знайшов і викрав свою колекцію. Було не так страшно, як соромно, але — що зробив, те зробив. Ранесенько, ще у сутінках, за квартирантами приїхала офіцерська машина. Бабуся і мама теж підвелися і господарювали на кухні, а я удавав, що сплю, внутрішньо трусився і крізь вії додивлявся, чи Кай не помітить крадіжку і мене не викриє. Але він був сонний і млявий. Та раптом... Раптом Жоголь, зиркнувши у мій бік, взяв лук і колчан зі стрілами, похапцем поклав їх у велику валізу і клацнув защіпками. І вони поїхали до Берліна. Не знаю, що про все це подумав хлопчик, якого звали Кай. А з колекцією мені не пощастило: наша шкодлива кицька примудрилася відкрити коробку і погризла усі яйця, шукаючи поживи.
