Хоч вітер у голові — ніс за вітром

Мої флюгери завжди жили у шкільних підручниках, зрозуміло, разом із намальованими палацами і принцесами. І хоч завжди заборонялося розмальовувати книжки, примудрялася хоч малюсінький флюгерок, але поселити десь у затишному місці — біля номера сторінки, у змісті. По суті, в дитинстві вони приходили до дітей із казок із загадковими ілюстраціями, а в житті були особливо непомітні, та у нас їх і не так вже багато. Зрозуміло, що, підставляючи вітру спину, флюгери служать утилітарним цілям, але завжди здавалося, і зараз здається — немає більш романтичного акценту на якомусь полі або гостроверхому даху, ніж флюгер-трударик. Та й світлини, привезені з подорожей, у багатьох туристів присвячені саме їм  — флюгерам у вигляді орлів, півників, корон, трапляється навіть у вигляді Баби Яги та інших чудовиськ, але давно не страшних, своїх, приручених.

ЧИ НЕ НАЙПОПУЛЯРНІШИМ ФЛЮГЕРНИМ ПЕРСОНАЖЕМ У БАГАТЬОХ КРАЇНАХ НА УСІХ КОНТИНЕНТАХ ЗАВЖДИ БУВ ПІВНИК. АДЖЕ ЙОГО ВВАЖАЛИ СИМВОЛОМ ПИЛЬНОСТІ, А ОТЖЕ, ЗАХИЩАВ І ВІД ПОЖЕЖ, І ВІД ЗЛОДІЇВ, ВАРТУЮЧИ ВІД СХОДУ ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ.

А ВНОЧІ ПИЛЬНУВАВ УЖЕ КІТ. ТРАДИЦІЯ ВСТАНОВЛЮВАТИ ФЛЮГЕРИ ОСОБЛИВО ПОШИРИЛАСЯ В КИЄВІ ІЗ НАБУТТЯМ МІСТОМ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА ПОЧАТКУ ХV СТОРІЧЧЯ І РОЗВИТКОМ РІЗНИХ РЕМЕСЕЛ

Коли вирушила розшукувати київські флюгери, далеко не настільки чисельні як у Львові, Таллінні, Ризі, Стокгольмі, Празі, то маршрут почала з найбільшого столичного — на верхівці будівлі річкового вокзалу. Там несе варту стрімкий вітрильник, покритий, кажуть, сухозлітним золотом. Дивно, довкола вже який рік — галаслива реконструкція, і, здогадуюся, він міг і не вціліти, але дивлюся на нього, спокійно ширяючого, і розумію — цей головний старожил якщо вже зберігся на своєму найвищому місці, стане прикрашати і тримати площу й далі, допомагаючи всім новинам, які тут з’являються. У нього ж бо немає перешкод, аби шепотітися з висотою. Звичайно, розумієш, що краса тут вторинна, начебто головне завдання — визначати напрям вітру своїми наглухо закріпленими на вертикальному стержні флюгерками, але навіщо тоді це продумане кокетство, це старання неодмінно запам’ятатися. Все для того ж — прикрасити саме наше життя.

Блукаючи київськими вулицями і опинившись на Великій Житомирській, здивовано спіткнулася об якийсь нелогічний флюгер — начебто і дах із іншого часу, але не було його тут ніколи. І тільки підійшовши ближче, розібрала, що це величезний ворон непорушно задумався на антені і, сам того не підозрюючи, пожартував над довірливою роззявою. Він же не знав, що я при виконанні.

КОГО ТІЛЬКИ НЕ ЗОБРАЖАЛИ НА ФЛЮГЕРАХ — І ПТАХІВ, І ТВАРИН, І РИБОК, І МІФОЛОГІЧНИХ ІСТОТ — УСЕ ЗАЛЕЖАЛО ВІД УПОДОБАНЬ ГОСПОДАРЯ ТА ЙОГО ПРОФЕСІЇ

Якось, розглядаючи стару листівку, на якій було зображено дах оперного театру, не побачила на ньому флюгерів, а сьогодні він прикрашений ними, і жовтий будинок, що поруч, отримав після реконструкції декілька витончених вимпелків. Та все ж на десерт залишила «Замок барона», була упевнена, що там побачу особливі флюгерки з неповторними сюжетами, щось фантазійно-задиристе. Проте, милуючись цим вишуканим готичним замком, обійшовши його вкотре з усіх боків, не знайшла жодного флюгера, тільки елегантно відчужений гордий шпиль на башті підкреслював чарівливість розкішного фасаду, мережаних балконів, вартових у вигляді крилатих монстрів. Флюгери, які на даху від світанку до заходу, у нас згадуються вже з XVI століття, і зустрічалися вони у вигляді півників, лелек, кованих орлів, скакунів, просто дат на вимпелах. Вони завжди були родзинкою будинку, могли змінити характер всієї вулиці, взяти увагу на себе своєю жвавістю, грайливістю, чуйністю. Обертаючись із вітром у своєму вічному танку, так заволодіти увагою, що й забудеш, куди квапився.

ЯК І СОТНІ РОКІВ ТОМУ, ФЛЮГЕРИ СЬОГОДНІ Є ПРИКРАСОЮ АРХІТЕКТУРНОГО ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Люблю поблукати майданчиками довкола лялькового театру. На його банях флюгери особливо живі, не ледачі, неначе з оголеними нервами, і навіть здається — зможуть відчути рух у будь-яку тишу, хоч немає в них так званих «колдунчиків», які в давнину, бувало, вмонтовувались у конструкцію для особливої точності. Вони могли вловлювати подих самої тиші. Тонкі штучки.

Цікаво, що й сьогодні дивують фантазери, якщо є смак, а не тільки кошти. На витриманих у класичному стилі, не переобтяжених зайвою фасадною біжутерією будинках і флюгери-новороби добре виглядають. Звичайно, якщо ковалі вивчили почерк давніх майстрів, уловили традиції художнього кування, особливості обробки металу та й щось своє додали. Тоді художні ці образи створять відчуття своєї оселі, можуть стати найбільш видовищною деталлю. Навіть побіжне — навіщо це, і не виникне. Зрозуміло, навіщо — флюгер на своєму будинку як особиста печатка. Він не виряджається в чуже вбрання, він такий, який потрібен господареві, що і цим позначив свою територію. Декілька таких принадних ми побачили на вулиці Рилєєва. Каскад будинків зі старовинної цегли, що ніби взялися за руки, утворивши хоровод, став, по суті, однією спорудою, і господар прикрасив будови кількома веселими флюгерами. На одному навіть дату прочитала — 2009. Кішки, рибки, прапорці все і вибовкали про господаря — мовляв, подивіться на нас і погані думки випаруються, посміхніться. Схоже, голова сім’ї інвестував правильно — у свій настрій, дітей, і онуків. Навіть випадковим перехожим, не позбавленим спостережливості, залишилося.

ІЗ ПРИХОДОМ ДО ВЛАДИ КОМУНІСТІВ ПОЧАЛОСЯ ВАРВАРСЬКЕ ЗНИЩЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХІТЕКТУРИ, ЦЕРКОВ, КУПОЛІВ І БАШТОЧОК НА БУДИНКАХ І, ЗВІСНО, ФЛЮГЕРІВ. ЗДАЄТЬСЯ, СЬОГОДНІ ДЕЩО ПОЧИНАЄ ВІДНОВЛЮВАТИСЬ. ЯК, ПРИМІРОМ, БУДИНОК НА РОЗІ ВУЛИЦЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ЛИСЕНКА, ЯКИЙ ВИ БАЧИТЕ НА ФОТО

Та все ж, повертаючись до оповитого вічними романтичними легендами «Замку барона», дізнавшись, що скоро на нього чекає зацікавлена, дбайлива реконструкція, оскільки він уже має господаря, хотілося б, аби там оселився якийсь особливий флюгер, аби він теж говорив усім «привіт», аби оживив увесь замок.

Який же флюгер, погодьтеся, не мріє про вітер? Тільки той, який ще в проекті, але, вивчивши характер, розумієш — тільки-но він злетить на дах, одразу почне командувати — дми туди, дми сюди. Вітер лише усміхнеться — нехай цей металевий дружок думає, що він головний, великодушно дозволить йому розвиватися з цим забавним малюком на даху, вітер ніби знаходить легке дихання і ще бонус — зітхання без метушні. Або зовсім і не вітер, а саме я, а може, той, хто поруч. Тихо — не злякаймо.

Ми ж зустрінемося за новим поворотом і йтимемо назустріч враженням, вибираючи їх серцем, а не гаманцем. І, впевнена, отримаємо немовби доданий час навіть, зауважте, без всемогутнього схвалення його шенгенської величності.