«Хотіти — означає могти»

Хоч би казали, а «ГогольFest» — це чудова атмосфера. Атмосфера, яку створюють люди небайдужі. Це місце, де мрії стають реальністю, коли ти цього захочеш. Чому? Та тому що «хотіти — означає могти». Так казав Кант. І про це кричав актор Андрій Палатний у виставі «Школа нетеатрального мистецтва». Але це було торік. А цьогоріч — натхненні ідеєю 90% працівників фестивалю — волонтери.

Чому люди йдуть працювати безплатно, навіщо їм це? Тут на одній з лекцій розповідали про цікаве соціологічне дослідження. Спочатку у США, а потім в Україні люди відповідали на два запитання: «Що вони готові віддати і що хочуть отримати». У США у відповідях переважали секс і гроші. В Україні — брак кохання, відчуття власної значущості, відкритого спілкування. Ось за цим і йдуть. Додайте ще добрі наміри і радість від самого заходу. Виходить непоганий варіант того, як провести дозвілля.

Серед таких «робітників доброї волі» цього року — і я.

Особливість роботи волонтера на «Гоголі» — перша й головна — будь-якої миті тебе може зустріти актор театру «Дах» і прокричати майже з жахом, що «нам терміново потрібні люди!» І байдуже, на яку роботи ти прийшов сюди, якщо цієї миті не зайнятий своєю справою, — йдеш.

Моїм першим завданням була акредитація журналістів. І вже в день відкриття я твердо переконалася в тому, що кількість безплатних браслетів від одного ЗМІ має бути обмежена максимум п’ятьма. Можуть бути винятки — журналісти з одного телеканалу, які роблять матеріали для різних програм. Але від одного телеканалу прийшло 29 осіб! Це був громадський некомерційний інтернет-телеканал «Спільнобачення». Як часто ви його дивитеся? Або бачили взагалі хоч раз? Можливо, ви знаєте якихось журналістів звідтіля? Ні? Я теж не знала. Тепер знаю аж 29. За столом акредитації ми уявляли, як у редакції вирішували, хто піде на фестиваль «за браслетами». «Запиши мене до списку акредитованих. Так, і дружину мою запиши, будь ласка. І друзів. І їхніх дружин! Навіщо їм платити? Адже ми журналісти!».

Серед тих, хто прийшов отримати браслет на безплатний вхід, були й такі, чий зовнішній вигляд геть не в’язався із загальноприйнятим розумінням «любителя мистецтва». Нехай навіть сучасного. Це були люди, що вже погойдувалися з одного боку в другий. Завважте, що людей у будці для акредитації завжди багато, а місця завжди мало, тому їх швидко помічали за хиткою ходою. Або це були ще стійкі, але з пляшкою великих розмірів в одній руці, у той час як другою вони тягнулися за рожевим браслетом-пропуском на фестиваль. Відмова давати браслет їх дивувала. Повертаючись із грізним виглядом вони «гарчали»: «А якщо я волонтер!»

На «Гоголі» ніколи не знаєш, на що потрапиш — «надто сучасне» мистецтво чи виставу справді вартісну, концерт тощо. Інколи чекаєш конкретної вистави, а вона виявляється настільки дивною, що не знаєш, що порадити друзям — йти чи не йти. А інколи випадково потрапиш на п’єсу незнайомого режисера і відкриваєш для себе інший, цікавий світ. І вже хочеш переглянути всі вистави цього режисера.

Сили, витрачені на організацію фестивалю, величезні. Коли просто приходиш сюди як відвідувач, то всього не помітиш. Але якщо бачиш локацію «до відкриття», а потім «після», то результат приголомшує. Із похмурого заводу, на якому практично ніхто не працював, будівля перетворилася на майданчик, де збираються творчі люди для того, щоб обмінятися своїми ідеями. І, звісно, «хотіти — означає могти». Тепер я це твердо знаю.