Ховаймося: мама дзвонить!

ДІТЕЙ НЕ РОЗДІЛЯЮТЬ

Через кілька місяців після того, як двох братиків і двох сестричок забрали у прийомну родину у віддалене поліське село, їхня рідна мама, позбавлена батьківських прав на попередніх чотирьох, народила п’яте дитя.

— То ми просили Бога, аби у неї було молоко і щоб вона немовля годувала. Боялися, що і це дитя підкине нам. І ми б мусили його приймати, бо ж дітей не розділяють, — не приховує вже минулих сумнівів прийомна мама Світлана.

Вони з чоловіком збиралися всиновити одне дитя або навіть двох. Проте у службі сім’ї та у притулку, куди поїхали на оглядини, запропонували... ціле сімейство.

— Старший хлопчик дуже довго не хотів іти ні в яку чужу родину, сторонився і нас. Його так налаштувала рідна мама: мовляв, чекайте мене у притулку... З ним навіть психологи працювали. Він не вірив, що ми його заберемо! А коли приїхали, вже був готовий, прибіг, вхопив чоловіка за шию... А старша дівчинка відразу сказала: «Я ніколи туди не повернуся!»

— У всіх чотирьох один батько?

— У старших записаний один. Проте діти пам’ятають, як бабуся казала, що дівчинка — не від її сина. У меншого ж хлопчика і меншої дівчинки — різні батьки. У дітей не було рідного дому, вони стільки поневірялися... Інколи сядуть і згадують, скільки сіл переїхали, бо мама все міняла чоловіків...

Тепла і ще недавно зовсім бездітна хата Тарасюків стоїть майже на околиці села Самари-Оріхові, за кілька сот метрів від центральної вулиці. Наче й у селі — водночас ніби й на хуторі. Добратися сюди можна об’їзною дорогою або пішки через маленьке болітце. Зате для дітей — роздолля. У перші дні малих приймаків не можна було відігнати від корівки і коника: великі живі тварини, які давалися погладити, просто дивували. Але для старших Тарасюків з їхньою появою побільшало не так помічників, як клопоту. З цього приводу мама Світлана визнає: узяли не ангелів...

— Характери — не мед. Не звикли до дисципліни: навіть до того, що треба після себе й ліжко застелити. Але вони дуже раді, що мають сім’ю!

Світлана Василівна виросла у сусідньому селі у багатодітній віруючій сім’ї. Росли, пригадує, дуже дружно: деколи відчуває ностальгію за таким дитинством... Але саме вона й стала випробуванням для своєї родини: єдина з шести дітей народилася з серйозною вадою серця.

— Батькам сказали: хіба до 12 років і доживе. Ну якщо до 18 — чудо буде! Я мала дуже звужену артерію, що веде до серця. Казали робити операцію, але мама не захотіла: я мала жити і виживати по милості Божій. Рідні молилися, і Господь продовжував моє життя. Власне до 18 років не відчувала особливих проблем: ну, бігати важко, ну, сильна задишка... Але як молода людина не хотіла звертати на нездоров’я увагу, бо за характером я оптимістка, то ж просто жила.

Світлана закінчила курси диригентів, потім Біблійний інститут, почала працювати на духовній ниві: веде по селах у баптистських общинах курси вивчення Біблії, навчає дітей музиці і співу. Про заміжжя й не думала: який чоловік завідомо буде готовий на те, що дружина за станом здоров’я не народить дитину?.. А абортів й розлучень їхня віра не визнає. Проте 6 років тому Світлана Василівна таки пішла на операцію, яку зробили у Львові. Визначили другу групу інвалідності й... дозволили народжувати. Невдовзі (а вже мала 38 років) вийшла заміж за одновірця. Микола Миронович від дружини молодший на 4 роки, був, як кажуть, старий холостяк.

Прийомні діти без ніякого примусу з першого ж дня назвали їх мамою й татом.

— Такі ж лепетливі! У садочку інші батьки на це завжди увагу звертають. Бач, кажуть, свої інколи так не говорять: все мамусю, татусю... Біжать, за шию обіймають... Дуже вже їм хочеться маминої ласки.

В передобідню пору тісненький уже дім Тарасюків був порожній. Не вдома свекруха, у лісі — чоловік: надумали на таку родиноньку будувати новий, просторіший дім. Старші діти — у школі, а менші — майже п’ятирічний хлопчик і трирічна дівчинка — у дитсадку. Її прийомні мама і тато взагалі побачили лише тоді, коли забирали дітей додому.

— Як приїдемо у притулок — а вона все у лікарні... Діти були настільки застуджені! Меншій же півтора рочка, як ми її брали, а з бронхітів ще всю зиму вилазили. У старшого хлопця — перебита мамою рука, старшій дівчинці вона ж сп’яну мало око не вибила... Він такий був перемерзлий, мав хворий сечовий міхур, що з нього сеча мимоволі капала. Проте вже цю зиму переживаємо без хвороб.

НЕ ТА РІДНА, ЯКА НАРОДИЛА...

Менші хлопчик і дівчинка не пам’ятають своєї рідної мами. Для них реально мама одна: Світлана Василівна. І тато один — Микола Миронович.

— Інколи між собою вчиняють суперечку. Одне кричить: то моя мама! А інше: ні, моя! — сміється Світлана Василівна. — І як їх можна було залишити у притулку?.. Моя свекруха не раз каже: якби та мати подивилася на них зараз, які стали... Як виросли! Менша така гарненька, світленька, кучерики... Як можна було промінювати дітей на горілку?!

Кілька місяців Тарасюки готували себе й дім до нової ролі тата й мами. Пройшли відповідне навчання у службі сім’ї, зробили у хаті гарний ремонт, провели газ. Перші три місяці (критичний час для кожної прийомної родини) були найважчими. Світлана Василівна каже, що їм певним чином ще пощастило: у них нема своїх дітей, як в інших, і чужі діти не мали звикати ще й до них. Але довелося навчати їх буквально всьому: застеляти за собою ліжко, мити посуд...

Спраглі за сімейним затишком діти дуже швидко сприйняли родину Тарасюків як свою. Найбільші проблеми мали з навчанням старшого хлопчика. Він ходив кілька років у допоміжну школу, та й з тієї рідна мама забирала його глядіти найменшу дівчинку. Доганяти ровесників важко. Кожен день сиділа Світлана Василівна з ним над уроками. До роботи його теж не заставиш: фізично слабше розвинутий. Нині, фізично зміцнівши, береться і дрова рубати.

Від держави голова прийомної родини отримує 500 гривень у місяць. Прийомна ж мама — нічого, крім пенсії по інвалідності. І то потерпала, що можуть її забрати, оскільки взялася доглядати чужих дітей. Міркувала: якщо здатна на таку важку роботу, треба забувати про інвалідність?.. На кожну дитину сплачують допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Виділили Тарасюкам і пральну машину (хоч мали вже свою), ще одного холодильника (хоч у хаті своїх два). Управлятися з хазяйством, у якому було три корови, Світлані Василівні стало важкувато, тому залишили одну. Наварити на сімейку їсти їй, каже, зовсім не важко. Але якщо раніше Тарасюки кололи у рік одну свиню, то тепер треба дві, ще й теля, і птиці різної півсотні ходить... Догляд чужих дітей прийомним батькам у трудовий стаж не зараховується. Для цього треба оформляти документи на сімейний дитячий будинок.

У селі дуже по-різному ставляться до появи прийомної сім’ї.

— Багато хто каже: ми ж дітей не кидаємо, а нам за це гроші не платять! Багато хто нас і підтримує, але взяти чужих дітей у сім’ю не поспішають, — визнає Світлана Василівна.

Перепоною для усиновлення дітей для Тарасюків є наявність їхньої рідної мами. Коли одразу усіх чотирьох дітей забрали у прийомну сім’ю, це її шокувало. Бо то вже не притулок, у який, наче в камеру зберігання, могла з’явитися будь- коли. Народивши п’яте дитя, жінка ніби взялася за розум. Принаймні за дитячі гроші придбала стару хатину в одному з сіл: до того дітки все життя поневірялися по покинутих халупинах.

— Вони бояться, що може приїхати і їх забрати.. Вже я просила: поговоріть iз нею по телефону, це ж ваша мама! Але для зустрічі без стресу ще не готові. Хай заживають рани й минає душевний біль...

Тарасюки припускають, що з часом рідна мати прийомних дітей зможе повернути собі батьківські права. Навіть якщо і забере їх, будуть не проти.

— Старші казали: як будемо паспорти отримувати, візьмемо ваше прізвище! Але до того ще треба дожити... Дай Бог тій жінці зі своєю бідою справитися, бо то рідна мати. А ми собі знов би дітей взяли. Обездолених у нас ще так багато!