Хто відповість за майбутнє?
Хоча мені й далеко «за тридцять», хочу все ж відгукнутися на статтю Ольги Владимирської «Що робити зі свободою?» ( «День» від 31.01. 2003 ). І бажаю лише з однієї причини: хоч у статті і згадується «середньостатистичний хлопчина із середньостатистичного міста», все ж ця стаття — про «середньостатистичного хлопчину з м. Києва». Особливо мене розчулило опитування студентів київського театрального вузу, які нічого не бояться, оскільки «освоїли ще одну-дві мови міжнаціонального спілкування» (слід вважати — англійську з німецькою).
А чи не хоче пані Владимирська повторити це опитування в смт Андріївка або у с. Александрівка, або в будь-якому з численних депресивних малих міст і селищ України, де немає театральних вищих навчальних закладів і просунутих вчителів іноземних мов, а є щонайбільше тільки ПТУ; де три- п’ятиповерхові будинки розвалюються від старості; де в них майже цілий рік немає ні води, ні газу, а взимку немає опалення; де люди не мають роботи, а для тих, хто її має, заборгованість із зарплати обчислюють роками... Може, пані Владимирська проведе своє опитування серед трьохсот тисяч українських дітей-інвалідів, знедолених і фактично покинутих державою, або серед ста п’ятдесяти тисяч дітей з неблагополучних сімей?
Так ось, «цей хлопчина» із «середньостатистичного міста» «демонструє нам різні «фокуси» не від нудьги (як наївно або лукаво вважає киянка Владимирська), а від бідності та убогості життя своїх батьків, від жахливого розуміння того, що і його чекає та сама принизлива, жебрацька доля (хіба що він зуміє влаштуватися до місцевого напівкримінального бізнесу). І їхні «плювки під ноги, биття пляшок», усі ці напівзруйновані під’їзди та автобусні зупинки — це не «безкультур’я» провінційної молоді, це — швидше крик відчаю молодих людей без майбутнього, які бачать навколо убогість і розруху та починають розуміти страшну істину, що вони раби своєї країни, а 90% тих, хто живе в Україні в розкоші, — живуть на вкрадені у них (тим чи іншим чином) гроші...
Не сумніваюся, що нинішня київська молодь (яка чи народилася у Києві, чи закінчила там вищий навчальний заклад та зуміла «влаштуватися») «готова прийняти на себе відповідальність за майбутнє»... ні, не України, — а Хрещатика, майдану Незалежності, а також сусідніх міністерств і відомств. Але я дуже побоююся того, що всю відповідальність за майбутнє смт Андріївка або с. Александрівка буде покладено виключно на знедолену місцеву молодь...
І останнє. Я прошу, благаю всіх журналістів: коли ви беретеся писати про будь-які проблеми України, то пам’ятайте рядки чудового поета Ю. Левитанського: «Да, дело мое — это слово мое на листе. А слово мое — это тело мое на кресте».
Михайло КРАСНЯНСЬКИЙ, професор Донецького Національного технічного університету
