Книжка «Україна Inсognita» — це цілісна і системна картина національного буття

Натомість роздуми над прочитаним постали дуже швидко. Власне, достатньо було однієї зустрічі з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, яка зробила загальну редакцію видання, аби всі думки лягли на папір. Пані Лариса, як і вся редакція газети, живе цим виданням, представленими у ньому ідеями. У «Слові до читачів» Лариса Олексіївна відзначила: «Світ глобалізується, але неповторне, індивідуальне, своєї ціни не втратило. Ми теж неповторні — зі своєю національною вдачею, культурою, мовою, минувшиною. Але це мають усвідомити всі в Україні…» Це не декларативні слова, а життєве і світоглядне кредо газети. Постійне звернення видання до історії — це звернення до неї не тільки як до вчительки життя (традиційне твердження), а радше як до наглядачки (твердження головного редактора). Чому так? Газета прагне донести до широкого кола читачів історичні уроки не для того, щоб ще раз переповісти загальновідомі речі, а щоб запобігти повторенню помилок. Адже історія карає за незнання її уроків. Ще одна фраза, яка звучить як істина і необхідність, — слова Лариси Івшиної про те, що запропонована читачам книжка має стати своєрідним підручником з історії України. Про це говорить у своєму відгуку на книжку й отець Юрій Мицик, протоієрей УПЦ КП, доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» («День», 18.10.2002 р.). Хочу додати, що це чудовий посібник не тільки з історії та культури, а й літератури, філософії, політології. Це — своєрідна картина нового осмислення сучасними дослідниками тих тем і проблем національного буття, що є особливо актуальними.

Книжка «Україна Inсognita» ні до чого не закликає, вона не проголошує жодних лозунгів. Вона просто розповідає про уроки історії й дає нам вибір. Згадаймо митрополита Іларіона, речника Ярослава Мудрого. У часи утвердження християнства на Русі він не засуджував язичництво, а поглянув на нього як на історію. Він розповів про християнство, що веде до Істини, й дав особистості вибір, який вона зробила сама.

«Україна Inсognita» зовсім не випадково починається мандрівкою у Чигирин, бо саме там оте невичерпне джерело нашого національного буття, що живить українську ідею, дає їй сили. Недарма у легендах, думах і піснях народу Чигирин часто називають столицею і серцем України. Там творилася наша історія. Прочитавши перший нарис — «Кожен українець хоч раз повинен побувати в Чигирині…», дійсно хочеться туди поїхати. Ольга Герасим’юк, автор тексту нарису (ідея Лариси Жаловаги (Івшиної), щиро ділиться враженнями, як троє людей (дві згадані пані та Євген Марчук), повернувшись із Чигирина, поставили на весь світ касету з піснями Анатолія Солов’яненка. Перечитавши про відчуття цих людей, почувши згадку пані Лариси про ту поїздку, я була вражена, бо майже такі ж особисті спогади про поїздку у ті місця викладає Тарас Гунчак у своїх ще не друкованих мемуарах, які мені випала честь редагувати… Професор історії любить повторювати, що історія — невичерпна криниця, а наша історія народжувалася саме там. Переконана, що такі відчуття сповнювали душі багатьох людей, бо сама відчувала те ж, ступивши на ту святу землю України...

І з того чигиринського джерела нашого національного історичного буття розкочуються хвилі по всій Україні. А найдавніші переливи тих хвиль сягають часів античності. У книжці «Україна Inсognita» це — «Хвилі Евксинського Понту. Віки античності». Я абсолютно солідарна з такою концепцією — починати історію України від часів античності. Дотримувалася цього принципу, укладаючи перший том видання «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (головний редактор Тарас Гунчак) і працюючи над книжкою «Софія київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (Х–ХIII століття)». Добре було б розповісти і про наш язичницький світогляд, про наші тотеми, а також про пам’ятки сумнівної автентичності, навколо яких нині точиться так багато суперечок.

Наступна хвиля — «Юні літа народу: княжа доба. «Темні віки»: Орда, Литва». І починається опис цього періоду нашого буття нарисами Сергія Кримського «Софія Київська. Ефект високого неба». То не просто нариси відомого українського філософа, а вдала спроба прочитати світ так, як ми читаємо книжку. Разом із автором читач вирушає у мандрівку пошуків мудрості — софії, яка в бутті й речах. Софія Київська створила «ефект високого неба» всій Україні, а наше завдання нині — берегти той ефект. То не просто храм, то серце нашої національної мудрості — софії. Там Ярослав Мудрий зібрав перший на Русі осередок книжників. Їх — Іларіона, Григорія, Луку Жидяту, Клима Смолятича, Нестора, Іоанна та інших — називають книжниками Ярослава Мудрого, або книжниками Софійського гуртка. Своєрідним одкровенням істини є висновок С.Б.Кримського про те, що у Софії відбилася ідея онтологічного оптимізму, що є архетиповою для української культури. Той архетип віри й оптимізму йде від часів Київської Русі. Тут і портрети Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Нестора, Ярослава Осмомисла, Вітовта... Безперечно, перелік далеко не повний, але і подані нариси дають добре уявлення про епоху Київської Русі, про її мудрість — софію.

Далі козацька хвиля — «Ще як були ми козаками»: розповіді про Дмитра Вишневецького, битву під Хотином, Петра Могилу, українсько-російський договір 1654 року, Юрія Немирича, Руїну, Івана Брюховецького... Наступний період історичного буття — «До Полтави та після. ХVIII століття» — оповіді про Івана Мазепу, Андрія Войнаровського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороду, Петра Рум’янцева, Максима Березовського. Логічно історія ХVIII століття переходить у хвилю «Кайдани порвіте…» ХIХ століття», де по-новому і неординарно сказано про Миколу Гоголя, Михайла Максимовича, Тараса Шевченка, Миколу Рєпніна, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Валуєвський циркуляр, Михайла Драгоманова, Ольгу Кобилянську та інших. Так актуально звучить сьогодні стаття Тараса Гунчака про Шевченка «Пророка не чують на своїй землі» — про незгоди між українцями, про нездатність нації згуртуватися, коли брат постає проти брата...

У цьому розділі треба було б вмістити нарис про українське масонство. На жаль, навколо цієї теми точиться так багато дискусій, часто спекулятивних. Одна з недавніх програм на каналі «1 + 1» дуже поверхово торкнулася даної проблеми. А ми до цього часу не маємо достовірної історії національного масонства, до лож якого входили найкращі представники того часу.

Далі — хвиля «Відродження нації. Початок ХХ століття», де з’являються постаті Івана Франка, Євгена Чикаленка, вибір шляху для України у роках 1917–1920, постаті ідеалістів із Центральної Ради, Нестора Махна... Потім — перегляд подій Громадянської війни, портрети Льва Троцього, Володимира Вернадського, Володимира Винниченка... Під «Знаком серпа і молота. Україна радянська» — політичний терор в Україні (20—50-ті рр. ХХ ст.), трагічна доля Агатангела Кримського, голодомор 1933 року, страшні сторінки Другої світової війни, життя Олександра Довженка, історія ОУН-УПА, парадокси Ярослава Галана, Петра Шелеста.

Наступний розділ — «Туристськими стежками малої батьківщини» — репрезентує скарбницю української культури — Святогорський монастир Успіння Богородиці, Топловський монастир, скарби Південної Тавриди, Ужгородський замок, родинне гніздо князів Вишневецьких, Густинський монастир... Завершується книжка розділом «Майбутнє народжується сьогодні» — роздумами про одинадцять років незалежності.

Такий детальний перегляд постатей і подій роблю не випадково. Хочу підкреслити, що книжка не є зібранням статей, які присвячені окремим проблемам. «Україна Inсognita» — це цілісна і системна картина національного буття, мозаїка якої складалася природно, бо автори зверталися до тем найбільш актуальних. Безперечно, охоплено не все, ще є над чим працювати. Але загалом представлено більшість постатей і фактів справдi історичного масштабу. «Україна Inсognita» — мозаїка, вибудована на тих цеглинах, які складають фундамент національного буття України. Це своєрідна історична концепція, запропонована редактором Ларисою Івшиною, упорядниками Володимиром Панченком, Сергієм Махуном, Ігорем Сюндюковим та колективом чудових авторів. Згодна з Мирославом Поповичем, що це «дуже добра ставка на сенсацію; захоплююче відкриття маловідомого» («День» від 18 жовтня 2002 р.). Завтра у мене лекція перед студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І я беру з собою книжку «Україна Inсognita»...