Коли Поетеса «замовчала», я тільки-но пішла в школу...

«Цупка палітурка... А якого кольору?.. Біленька... Та ж покажіть хоча б обкладинку... Ну як, гарна?..» — ці уривки фраз в натовпі журналістів залишились на диктофонному записі, зробленому 2 лютого в Укрінформі під час представлення збірки поезій Ліни Костенко «Річка Геракліта». В невеличкому прес-центрі інформагенції зібралася понад сотня журналістів, тому побачити саму збірку й тих, хто її представляв, можливість була не в усіх. Вже за півгодини до початку заходу «стоячі» місця залишилися тільки біля виходу. За останні тижні переповнені зали, небувалий інтерес і, звичайно, нарікання на нестачу запрошень, квитків і місць вже стали звичним явищем для акцій за участю Ліни Костенко. Її не вистачає на всіх охочих переконатися, що в Україні може існувати й існує справжня спокійна й розважлива якість. Більше того, сталість якості.

Ліна Костенко своєю творчістю об’єднує різні покоління читачів — це певна соціологічна вибірка. Коли поетеса розпочала своє знамените «мовчання», я тільки-но пішла в школу. Завжди захоплювалася її поезією, але до серйозної розмови, яку пропонує Ліна Василівна, приєдналася лише зараз, як і багато моїх колег. Тому не дивно, що останнім часом молоді журналісти в редакції (і в розмовах між собою, і в газетних матеріалах) шукають для себе відповідь на питання: в чому ж феномен Ліни Костенко? Як за такий короткий термін вона змусила говорити про себе все українське суспільство — і тих, хто довго чекав на вихід її нових книжок, і тих, хто про її існування навіть не чув?

Почнемо з того, що, як нам здається, повертаючись до активного громадського життя, Ліна Костенко не прагнула, щоб говорили власне про неї. Вона принесла із собою смисли, зосереджені в «Берестечку», «Записках українського самашедшого», у «Річці Геракліта»... І, напевно, хотіла, щоб українське суспільство обговорювало ці смисли. Частина посил уловила. Інша — та, що звикла до пошуків месії, — здається, ні.

Особливо відчувалося це на творчому вечорі в Театрі ім. Івана Франка. Зустріч справді була надзвичайна — насичено українська й дуже змістовна. Але протягом вечора час від часу голови присутніх все ж оберталися на балкон — там сиділа одна з «месій». Очевидно, від її прихильників на сцену до Ліни Костенко прийшло розпачливе запитання: «А що ж нам, українцям, робити?»

Виходить, двадцять років Ліна Костенко працювала, а суспільство? Чим переймалося в цей час суспільство?

Зрозуміло, що висота Ліни Василівни допомагає українцям переступити бар’єр між безкультур’ям та культурою. Чого, на жаль, раніше не вдавалося багатьом талановитим митцям, які, треба сказати, чесно намагалися це зробити. Вона запропонувала нам прекрасне культурне поле. Але. Тут не можна топтатися стадом. І для його збереження та розширення треба дуже багато працювати. Самостійно. Чи готове українське суспільство до цього?

Щоправда, Ліна Василівна надзвичайно лояльна до своїх читачів. Коли на прес-конференції в «Укрінформі» журналістка «Українського тижня» запитала, якою після двох масштабних презентацій «Записок...» (в Рівному та Києві) поетеса побачила Україну, вона відповіла: «Нас так затуркали! А деградованому суспільству хіба потрібна література? Проте під час зустрічей я побачила дивовижних людей, надто молодь — із загостреною позитивною енергетикою, якої ми давно не бачили! Політики так борються за єдність, що часом гроші за неї платять. А я нікому не платила і до мене люди прийшли в єдності. Молодь, кажуть, не хоче культури. То нам із телеекранів несуть негатив. А ті, кого бачила... Прекрасні люди — і фізично, і морально! Я побачила той народ, який знаю, і для якого варто працювати...».

До слова, масовий інтерес ЗМІ до презентації «Річки Геракліта» теж свідчить про те, що це один з не багатьох випадків, коли якісне культурне українське явище прорвалося у вітчизняний інформаційний простір. Тепер все ж до «Річки Геракліта». В «Записках...», як-не-як, Ліні Костенко довелось «захищати» своє право на прозу. В поезії вона всесильна. Якщо над прозою Ліна Василівна працювала, то поезією, як зізналася сама, видавала собі премію після складного робочого дня. Ці «премії», поруч з іншими, й увійшли до збірки. «Не писала — а просто зітхала». І в цьому сумнівів немає, коли починаєш читати поезію Ліни Костенко.

«Тут немає барикад, тут про народ, тут я зібрала людське — моє і ваше... Вірші обирали за принципом естетичним, бо часом хочеться чогось красивого, хіба ні?», — спитала Ліна Костенко у присутніх журналістів.

Ми ще повернемось до поезії з «Річки Геракліта», яка об’єднує українських геніїв і навіть династії геніїв. А зараз коментарі тих, хто мав щастя працювати над збіркою, що, як сказала Оксана Пахльовська, синтезує «Естетику і Свободу як два виміри Поета».

КОМЕНТАРІ

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, культуролог, публіцист, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», упорядник поетичної збірки «Річка Геракліта»:

— Я була дуже здивована, коли якось восени я відкрила італійську газету і побачила статтю про виставку Джованно Франческо Рустичі у Флоренції, у палаці Барджелло — знаменитому палаці, де виставляються дуже цінні роботи. Мова йшла про те, що Італія нарешті оцінила Джованно Франческо Рустичі, нарешті вона зрозуміла, згадала. Адже про цього скульптора Вазарі писав, що він був століттями забутий. І раптом італійські мистецтвознавці почали його вивчати — і з’ясували, що це був геніальний скульптор, який вплинув на Леонардо да Вінчі! І мені було настільки дивовижно це читати! Фактично дилему цього скульптора, трагедію цього скульптора вже років тридцять тому Ліна Костенко відчула, відкрила і описала. А італійці забули! Це було справді фантастично, і я написала організаторам виставки. Вони запросили мене, хотіли запросити й маму, але було дуже мало часу для організації цієї зустрічі. І я подарувала їм фотографії ірисів, які виростив знаменитий селекціонер із Тернополя Ігор Хорош, який ними займається. А ірис — символ Флоренції. Є ірис, який носить ім’я Ліни Костенко, і є ірис, який так і називається — «Сніг у Флоренції». Він дуже цікавий! У нього чисто білий верх і темно фіолетове обрамлення. І знаєте, містика до містики: я сходжу з потягу у Флоренції, а там — сніг! Сніг, якого ніколи не буває у Флоренції. І так було холодно, сніжно, прекрасно в цій Флоренції!

Що було цікаво — були виставлені батальні скульптури Рустичі. Вони невеличкі, але ти їх бачиш і розумієш, що багато малюнків Леонардо да Вінчі взяли початок із цих скульптур. А в сусідньому залі — більше цих батальних скульптур і скульптура Мадонни. Білої, абсолютно білосніжної, з дивовижно прекрасним, просто неповторним обличчям. І проходячи між цими батальними скульптурами і цією застиглою в космосі Мадонною, я подумала, що це, власне, і є шлях художника — між батальними сценами і космічним виміром мистецтва.

Як початок ХХ століття був передднем тяжких катаклізмів, так і ХХІ сторіччя почалося і продовжується тяжкими катаклізмами. Ми ще не знаємо, чого чекати, але вже знаємо, що оточені суцільним хамством. І це, до речі, не тільки в Україні. Зараз це так чи інакше відбувається у великій частині світу. Разом з тим є «Сад нетанучих скульптур». Це вимір мистецький. І цей мистецький вимір синтезу естетики та свободи — це і є форма протистояння митця, форма його опозиції, форма його буття в часі, в цій Річці Геракліта. Це річка, якої немає, але в яку ми завжди входимо. Всі знають, що не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, але в Річку Геракліта ми весь час входимо і щоразу є дедалі більше синтезу наших почуттів, нашої пам’яті, наших утрат, наших надій, нашого минулого та нашого майбутнього. Тому причали Річки Геракліта — це місця і міста нашої пам’яті, все, що нам дороге. І велике, і мале.

Сергій ЯКУТОВИЧ, художник (створив ілюстрації для перевидання «Берестечка» («Либідь», 2010) та нової поетичної збірки Ліни Костенко «Річка Геракліта» («Либідь», 2011):

— «Берестечко» було написане жінкою, яка перевтілилася в чоловіка, а поезії «Річки Геракліта» написані жінкою, і тому цього разу вже мені довелося перевтілюватися в жінку. Це було цікаво. Взагалі жінка — це найголовніше, що є у світі. І через те, що я став удівцем два роки тому, і тоді ж я почав працювати з поезією Ліни Костенко, для мене це перевтілення було, з одного боку складним, а з іншого — дуже цікавим. Мені хотілося передусім розкрити свої візії, те, як я бачу образ жінки. Для мене саме це було головним.

Ліна Костенко — це більше ніж жінка, це... сфінкс. Виявилося, що весь цей час, поки вона мовчала, вона спостерігала за нами, за тим, як ми живемо, і спостерігала за собою. І виявилося, що вона — праматір, Одигітрія. Вона настільки цінує себе, любить себе по-справжньому — так, як має любити себе художник, що протягом усього цього часу вона не «здрібнилася», вона накопичувала в собі дещо сутнісне. І врешті-решт, коли вона «вибухнула», то цей «вибух» виявися зрежисованим особистим життям і повагою до себе, до того дару, який їй дала доля. Вона поважає себе і своє слово, і тому вона відповідальна за кожне це слово. Це феноменально для нашої спаплюженої, легковажної культури, де кожен ляпає, що хоче, і вважає себе геніальним. Але справа не в цьому, а в здатності накопичувати потужність та в знанні, коли треба «вибухнути».