КОМЕНТАРI

У вакуумі

Марія ЗУБРИЦЬКА , проректор з навчальної роботи Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Як делегат II Всеукраїнського з’їзду працівників освіти маю доволі суперечливі враження від цієї, безсумнівно, важливої події. Чимало освітян наголошували на тому, що з’їзд повинен привернути увагу до проблем освіти, що освіта має стати пріоритетною сферою державної політики. Важко не погодитися з такими закликами, оскільки освіта сьогодні як жодна інша сфера державного життя могла б об’єднати суспільство інтелектуально, морально, політично. Однак декларативна пріоритетність освіти, не підтверджена значним підвищенням престижу професії вчителів та викладачів, належним фінансуванням освіти і соціальним захистом працівників освіти, тільки посилить зневіру і нігілізм в освітянських колах.

Не можу не звернути увагу на той факт, що жодний український телевізійний канал не спромігся бодай в дні з’їзду надати достатній ефірний час для того, щоб почути поліфонію освітянських голосів, щоб не лише делегати ділилися між собою проблемами освіти, яка тільки слугує віддзеркаленням проблем суспільства. Я не мрію про освітній канал, ідею створення якого ми ще три роки тому обговорювали в Міжнародному фонді «Відродження», я наголошую на тому, що байдужість мас-медіа до проблем освіти лише відображає стан суспільної байдужості. Зрештою, про інертність і байдужість різних зрізів говорив у своєму виступі на з’їзді Президент України Леонід Кучма.

Сьогодні в обговоренні освітніх проблем повинні взяти участь усі зацікавлені сторони. Таке якнайширше публічне обговорення, на мою думку, завжди логічно завершується як артикуляцією нового бачення суспільної відповідальності освіти перед суспільством, так і артикуляцією відповідальності українського суспільства перед освітянами.

Я особисто не отримала повного задоволення від обговорення проблем вищої освіти як на пленарному засіданні, так і під час секційної роботи. Вважаю, що серед такої кількості вищих навчальних закладів різного рівня акредитації можна було вибрати справді найсуттєвіші та найконструктивніші пропозиції і подати їх у виступах, гідних сучасної культури освітнього дискурсу. Чомусь були досить прикрі випадки, коли виступи, які організатори заздалегідь запланували і скоординували, зовсім не стосувалися ані аналізу Доктрини, ані проблемних питань вищої освіти. Тоді як окремі спонтанні виступи викликали однозначно позитивну реакцію. Назагал, складається враження, що сама освітянська спільнота ще не усвідомила до кінця усіх своїх можливостей у формуванні освітньої політики нашої держави.

Потрібна альтернатива

Юрій ЛУКОВЕНКО , радник з програмного розвитку Міжнародного центру перспективних досліджень:

— Незалежний голос при розробці освітньої політики в оцінці якості і ефективності освіти є слабким. Відсутність незалежного голосу в освіті має свої корені у соціалістичному минулому. Дослідження для Міністерства освіти виконують тільки державні дослідницькі інституції, що працювали ще за радянських часів. Радянська влада створювала і утримувала тільки ті, які були потрібні для керівництва військовою промисловістю, демонстрації наших наукових переваг над іншими країнами і ідеологічного обґрунтування правильності «обраного курсу». Освіта була частиною ідеологічного фронту і системи підготовки кадрів для військово-промислового комплексу. Отже, дослідження, які мали забезпечити знанням освітній сектор, також знаходилися під контролем правлячого режиму. Зрозуміло, що неупередженої оцінки, аналізу існуючої освітньої політики, а також пропозицій, альтернативних офіціальному курсу варіантів урядових рішень, не було й не могло бути. Дослідження, які б попереджали про суспільну небезпеку, політичні ризики, пов’язані з негативними тенденціями в суспільстві і в системі освіти, не можна було здійснювати за державні гроші, а інших ресурсів не було. Продукти досліджень мали виправдовувати існуючий режим, тому що інституції, які робили ці дослідження, існували у плановій економіці в умовах закритого тоталітарного суспільства і цілком залежали від державного бюджету. В роки незалежності в різних сферах почали утворюватися інституції, які могли виробляти альтернативну наукову продукцію, оскільки з’явилися партії і великий бізнес, які мають свої інтереси в цих галузях і здатні платити за дослідженні і нові знання. Що стосується освіти, то таких незалежних інституцій не існує до цього часу. Відповідно не існує і робіт з освітньої політики, які б відстоювали думки інші, ніж ті, що продукуються Академією педагогічних наук і Міністерством освіти. В результаті державна освітянська наука сама себе поставила у невигідне становище, залишившись без неупередженого аналізу існуючої освітньої політики, бачення альтернативних стратегій розвитку суспільства і освіти. Як і за радянських часів, в секторі освіти не існує конкуренції між різними підходами щодо освітньої політики і не існує політичного діалогу, не існує відкритого ринку інформаційних, аналітичних послуг в царині державної освітньої політики. В результаті суспільство втрачає від падіння якості і послідовності державної освітньої політики. Відсутність політичного діалогу в освіті призводить до відчуження від процесу прийняття урядових рішень, до недовіри до уряду, занепаду участі громадськості в політичному житті.