Косенко і «недобрі радянські часи»

Зазвичай інформаційним приводом служить подія. Але й її відсутність іноді заслуговує на увагу. У випадку з вироком Михайлу Косенку, винесеному в Москві 8 жовтня, приводом служить відсутність будь-яких протестних акцій або просто заяв приблизно отак від  жовтня. Обурення тривало недовго і ні до чого не призвело.

А засудили Косенка до примусового утримання в психіатричній лікарні. Його участь у протестних політичних акціях було витлумачено як прояв душевної хвороби. Як у добрі радянські часи.

І на цьому прикладі видно, якими глибокими є відмінності між Росією та Україною. Президентом Асоціації психіатрів України є Семен Глузман, який займає також пост директора Міжнародного медичного реабілітаційного центру для жертв війни і тоталітарних режимів. Сім років таборів і три роки заслання він отримав від радянської влади, по суті, за дискусію з професійних питань. Як психіатр він виступав проти використання психіатрії в політичних цілях.

В Україні на базі державних архівів протягом п’яти років виконувалося дослідження витоків політичних зловживань у психіатрії. У загальній кількості було повторно обстежено шістдесят осіб — громадян, засуджених за політичні злочини і госпіталізованих на території УРСР. За результатами цих обстежень було виявлено, що жоден з них не потребував психіатричного лікування. У Росії ж...

Втім, по порядку. А порядок вимагає того, щоб від початку я подякував за професійні консультації канадському (нині канадському психотерапевту (Mental

HealthOutreach) Борису Гордону. Від нього я дізнався багато цікавого про те, яким чином в Росії було збережено механізм каральної психіатрії.

Так от, якби зараз у Росії був новий Семен Глузман, у нього були б великі проблеми з-за втручання в справи, судити про які може лише вузьке коло людей з психіатричного співтовариства. З 2001 року право на подібну експертизу мають кілька інститутів, лише спецлікарі.

Як розповів доктор Гордон, в більшості демократичних країн людину, доставлену в приймальний покій звичайної лікарні, огляне звичайний черговий психіатр; якщо його немає — лікар загальної практики. Через добу — інший (не той самий!) психіатр, в разі чого — ще один. Пацієнт відразу ж може зателефонувати на «гарячу лінію» так званого patient’sadvocate, і висловити підозру, що його тримають у лікарні з недобрим наміром.

І жодних спеціально виділених експертів! Все з точністю до навпаки: це як виклик в якості присяжного, може випасти на долю будь-якого лікаря. За ангажованість або просто неякісну експертизу можна позбутися ліцензії. Природно, в цій ситуації навіть не найсвітліші люди будуть вести себе обережно. У Росії ж місце (ліцензії у російських лікарів немає) можна втратити як раз за чесність. Тому безглуздо питати «чому ці психіатри не подали у відставку, не емігрували, не оприлюднили факти тиску», і так далі. Той, хто здатний на такий вчинок, практично не має шансів потрапити в систему.

Далі, продовжив доктор Гордон. Як правило, на Заході, щоби людину було доставлено у приймальний покій для огляду психіатром (не поміщено на примусове лікування, а просто доставлено в лікарню), потрібні три умови.

Перше. Безпосередній ризик для самого хворого чи його близьких тут і зараз. Бігає з ножем чи пістолетом, збирається вкоротити собі віку або вбити когось. Тут і зараз, а не за чутками сто років тому.

Друга. Підозри на важке психічне захворювання або вже точно встановлений діагноз. Якщо людина бігає з ножем, але є підозри, що вона під мухою або під дією наркотику — в лікарню таку людину доставлять, але вести його будуть інші фахівці, намагаючись зняти інтоксикацію. Консультацію нарколога він отримає, але значно пізніше, коли буде виведено із сп’яніння.

Третє. Зафіксована відмова від амбулаторного лікування.

Не важко помітити, що «у них» Михайло Косенко не потрапив би в стаціонар по всіх трьох причин. Ризики для нього і оточуючих ніхто не зміг зафіксувати навіть у вельми ангажованому суді. Ніхто і ніколи (до втручання державних «експертів») не ставив йому важкий діагноз. Нарешті, він ніколи в житті не відмовлявся від амбулаторного лікування.

Таким є судження фахівця, що має досвід роботи в Росії і за кордоном в якості лікаря і медичного оглядача ряду видань.

Вирок Косенку виявив, що в Росії навмисно і свідомо було законсервовано, а потім приведено в дію налагоджений в колишні часи механізм каральної психіатрії. Досить ефективний механізм. Адже вирок Косенку може стати довічним. Подумаєш: переогляд кожні півроку! Та й що буде їх змістом? З’ясування політичної позиції пацієнта? Плюс до цього — вседозволеність. Його можуть катувати найвитонченішим чином.

Радянська каральна психіатрія пов’язана з іменами Снежневського і Лунца, гідними встати в один ряд з Менгеле і чекистскими лікарями-вбивцями. Справжніми, а не тими, кого пов’язали в кінці сталінського правління. Крім СРСР, цим прославилися Румунія, Куба і Китай. Що стосується нацистської Німеччини, то там визнання людини несповна розуму і неповноцінним тягло за собою не примусове лікування, а евтаназію або відправку в табір смерті.

Тюремні психіатричної лікарні було створено в СРСР ще в тридцяті роки. 29 квітня 1969 року голова КДБ Юрій Андропов направив до ЦК КПРС проект плану розширення мережі психіатричних лікарень і пропозиції щодо удосконалення використання психлікарень для захисту інтересів радянської держави і суспільного ладу. Крім того, приймалися відповідні закриті постанови ЦК партії і Ради Міністрів. Тож це була продумана державна програма. Які документи приймають зараз — дізнаємося рано чи пізно.

Все було шито-крито. Але реакція світового психіатричного співтовариства спочатку теж зводилася до непублічних переговорів, була важкою, повільною, та все-таки була. В результаті багаторічного тиску в1983 році Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів добровільно вийшло з Всесвітньої психіатричної асоціації напередодні її VII Конгресу в Австрії, коли стало ясно, що виключення є неминучим.

Зараз справа поки що обмежується доповіддю Європарламенту ветерана боротьби з психіатричним терором Роберта ванн Ворен «Психіатрія як інструмент примусу в пострадянських країнах». Випадок Косенко — не перший в Росії. У регіонах було зафіксовано неабияку кількість спроб оголосити божевільними критиків місцевої влади і незалежних кандидатів у місцеві депутати. Але це перший очевидно неправосудний судовий вирок, який прирівнює політичний протест до душевної хвороби.

Прогноз ванн Ворена в його інтерв’ю Радіо «Свобода» невтішний:

«Я займався цим в радянський період, і тоді був великий інтерес на Заході серед політиків, тоді було дуже популярно говорити про права людини в Радянському Союзі. Зараз люди дуже бояться висловлюватися, бо є економічні контакти з Росією: якщо ми починаємо говорити про права людини в Росії, тоді ми це відчуємо на своїй кишені. І люди мовчать, вони впевнені, що такий тиск, як це було в радянський період, неможливо знову повернути».

Та й у самій Росії тиша. В умовах свободи слова і при можливості різних форм протесту.

Знову переконуємося, що справа в точному розумінні владою ставлення російського суспільства до душевного нездоров’я. І не тільки до душевного. Це ставлення не змінювалося з часів Андропова. Захищати просто засудженого — праведно або неправедно — суспільство готове. Але слово «псих» досі є лайкою, як і слово «інвалід». Божевільні не викликають співчуття, як не викликали вони його з часів Поприщина. Це просто казна-що думають про себе люди... У кращому випадку — герої анекдотів або низькопробних комедій. Андропов знав населення, яке контролював. Знають його і виховані під його чуйним керівництвом нинішні правителі. Найбільш надійне керування — низове, що використовує все найгірше в людині, не спонукує його до рефлексії і зусилля над собою.