Кожен — із неповторною символікою

Досить часто вважається, що дбайливе ставлення українців до хліба і хлібних крихт пов’язане з пережитими Голодоморами. Проте детальні етнографічні дослідження показують, що ми такі ощадливі не через злидні і голод, а завдяки давній високій культурі і традиційним віруванням. Для українців хліб не просто продукт, а святиня, оберіг, жертовна страва або саме втілення божественної сили. Його цілують, ним присягають, скріплюють договір, з ним пов’язують добробут і навіть саме життя. Величі українського хліба, віруванням і обрядам, розмаїттю випічки до родинних і календарних свят присвячена книжка «Хліби до свят і на пошану», яка нещодавно побачила світ у Вінниці. Це ілюстроване видання містить інформацію про понад 100 видів традиційної української обрядової випічки. Авторами книжки стали директорка Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун та етнолог, кандидат історичних наук, доцент Вінницького навчально-наукового інституту економіки Тернопільського національного економічного університету Світлана ТВОРУН.

«Книжка справді заслуговує на увагу і це без реклами, та приписувати її авторство лише собі було б дуже зухвало. Крім нас з Тетяною Омелянівною, автором цього видання можуть себе назвати 145 інформаторів, чиї розповіді про хлібопекарські традиції і пов’язані з ними звичаї лягли в основу написання книжки. Варто згадати працівників культури, освітян, моїх студентів, які допомагали записувати інформацію, користуючись моїми запитальниками. Також сільські громади та районні відділи культури, які організовували цікаві виставки обрядового хліба у Вінниці, Києві та своїх містах і селах. А ще збирачі, що записували інформацію на початку ХХ століття, яка нині зберігається в архівних наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства фольклористики і етнології ім.М.Т.Рильського НАН України. Проте головним автором є український народ, який витворив і зберіг таку багатющу культуру. Її неодмінно потрібно представити світу й українцям», — каже Світлана.

60 ВИДІВ ДО КАЛЕНДАРНИХ СВЯТ І ПОНАД 40 — ДО РОДИННИХ ПОДІЙ

У процесі дослідження обрядового хліба авторів більше цікавила не технологія його випічки, а духовна, міфологічна і символічна складова. Тому в книжці рецептів немає. Натомість описана сакральна цінність церемоніальної випічки, що проявляється насамперед у її формі, символіці та установлених віками правилами використання хліба. Детально подане розмаїття хлібів. Перелічити всі види не вистачить пальців обох рук — «книш», «рожество», «маланка» і «василь», «хазяїн», «жиляники», «жайворонки», «великодні баби», «миколайчики», «сварожики», «манзарі», «мандрики», «шулики», «макоші», «треби», «вертути», «рід», «нудлі», «калита», «коровай» і «коровайці», «шишки», «гуски», «голуби», «жевни», «помана» і багато-багато інших. Кожен хліб, як відзначає Світлана Творун, виготовляється до конкретного свята або важливої події, має свою неповторну символіку, обставляється ритуалами і піснями. Ним селяни пригощаються самі, частують гостей і домашню живність, вшановують предків, землю, сонце, Бога і святих.

«У книжці ми вказали приблизну кількість видів святково-обрядової випічки — це понад шістдесят видів до календарних свят і понад сорок до родинних подій. Більш точно порахувати важко, оскільки деякі ідентичні за призначенням і схожі за зовнішнім виглядом хлібні вироби в різних місцевостях називаються по-різному, в той час як різний за призначенням і виглядом хліб міг мати однакову назву, — пояснює дослідниця. — Так, наприклад, назву «паровий калач» має три види весільної випічки: здоба, якою запрошують на весілля сім’ї одружених родичів, розкішна випічка, що складає пару короваєві, і калачі, які роздають неодруженій молоді в головний весільний день замість короваю. Те саме можна сказати і про коровай із пташечками, що височіють над його поверхнею на гілочках. У наддністрянських селах це «коровай нанашки», на півдні України таку випічку часто називають «дивнем», «дівнем», або «дівуванням» і призначається він для неодруженої молоді, а в центральних регіонах — це коровай для обряду «весільні обжинки», яким вшановували батьків, що одружили останню дитину».

«РОДОВІ ПИРІЖКИ» ТА «АРХАЇЧНЕ ПРАВОСЛАВ’Я»

Один із розділів книжки присвячено дослідженню давньоукраїнської автентичної релігії, божествам і культам родючості. Ця тема виринула випадково. Та, як виявилося, хлібопекарські традиції тягнуться ще з дохристиянського періоду — часів «макоша», «сварожиків», «яриків», «родових пирогів». Пояснити глибинну сутність церемоніального хліба без давньоукраїнської автентичної релігії, яку автори назвали «архаїчним православ’ям», було складно. Тому, щоб краще зрозуміти сутність обрядових дійств з хлібом, символіку церемоніальної випічки, а також глибинний зміст багатьох українських народних свят, вони поділилися своїми знаннями про вірування наших предків.

«Чесно зізнаюся, я не думала, що коли досліджуватиму тему хлібів, то спливе «макоша», «сварожики», «родові пироги» на празники. Вони тягнуть ниточки ще з дохристиянських часів —  «архаїчне православ’я», — переконує авторка. — Наприклад, пиріг «Род», або «родові пиріжки» — то відголосок поклоніння Роду, що в наш час символізує рід людський і тісні родинні стосунки. Це багато пиріжків зліплені в один пиріг. У деяких селах гості відломлюють від спільного пирога по пиріжечку і їдять з іншою їжею, а в інших — по закінченні свята господиня роздає ці пиріжечки родичам на дорогу, а також передає по пиріжку членам їхніх сімей, які залишилися вдома на господарстві, щоб «не цуралися». «Родові пироги» печуть на празник села. Вони бувають різні — з сиром, утробою, навіть гречкою... А чого вартий весільний коровай, де кожна фігурка його орнаменту має своє, закріплене у віках місце, і своє значення, що оберігатиме молоде подружжя».

НЕ ЛИШЕ ЗНАК ОСОБЛИВОЇ ПОВАГИ ДО ГОСТЯ, А Й ОБЕРІГ

Мало хто помічає, але сьогодні без хліба не обходиться жодна важлива подія. З’явилася на світ дитина — з хлібом йдуть на родини. З хлібом ідуть свататися, хліб повертають, щоб розірвати угоду про шлюб. Хлібом благословляють на подружнє життя, з хлібом ідуть на новосілля, з хлібом проводжають покійника. Все наше життя пов’язане з хлібом, хоча не всі дотримуються культури поведінки з хлібом, зокрема під час церемоній. Достатньо згадати нещодавній візит високого гостя, чия дружина відломила шматок короваю і не з’їла. Хоча насправді, як пояснює Світлана Творун, людина, якій підносять коровай на вишитім рушнику, повинна вклонитися і поцілувати хліб, але не відламувати шматок і жувати під прицілом камер.

МАНЗАРІ — ЦЕ ПИРІЖКИ, ЯКІ ВИПІКАЛИ ДО ЗЕЛЕНИХ СВЯТ. ГОТУВАЛИ ЇХ З КВАСНОГО ТІСТА, ЗА НАЧИНКУ БРАЛИ ПІДСОЛЕНИЙ СИР ІЗ ЗЕЛЕННЮ

«З хлібом або короваєм на вишитому рушнику зустрічають поважних гостей. Це не лише знак особливої поваги до гостя, в давнину такий ритуал відігравав роль оберега. Поклонившись святому хлібові і торкнувшись сакрального предмету вустами, гості виявляють повагу до господарів і очищаються, стають безпечними, — продовжує Світлана Творун. — Згідно з українськими звичаями хліб або коровай на рушникові підносять не близьким родичам, а чужинцям — сватам, представникам іншої громади, гостям з іншого краю. Дія зазвичай відбувається на межі свого і чужого простору — на краю села, перед входом у обійстя (на воротах) чи на порозі оселі. В наш час на офіційному рівні хлібом-сіллю часто зустрічають високопосадовців, державних діячів, іноземні делегації. Через незнання народного етикету з таким хлібом часто трапляються кумедні ситуації. Пригадався випадок, як один державний діяч, отримавши коровай на рушникові, поцілував не хліб, а дівчину в національному вбранні, яка його підносила, на що дотепний чоловік з гурту глядачів зауважив: «Такий поважний пан, а не знає, що спочатку хліб цілують, а вже потім можна й молодицю».

«ІСНУЮТЬ ЗВИЧАЇ — ІСНУЄ МОВА, ІСНУЄ НАЦІЯ»

Світлана Творун про кожен різновид хліба і його видозміни в різній місцевості може розповідати годинами. І це не дивно, бо дослідженню хліба вона присвятила понад 20 років свого життя, а українську обрядовість вивчає ще зі студентської лави. Її викладач Леонід Зінченко примудрився включити вивчення української обрядовості до програми з курсу «Науковий атеїзм», а потім доручив студентці написати статтю до обласної молодіжної газети про народні гадання. Тоді пані Світлана зрозуміла, що російські народні обряди суттєво різняться від українських. Власне, вивчення української обрядовості привело її в аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.Рильського, а потім на роботу в обласне управління культури, де вона мала можливість продовжити свої дослідження, безпосередньо спілкуючись із сільським населенням — носіями традицій та звичаїв. У результаті вона створила 21 передачу про традиції і звичаї Поділля, які транслювалися першою на Вінниччині телестудією «Селбанго», три документальні фільми на УТ-1, що були представлені в циклі передач «1 із 1000 уроків» і два фільми на Вінницькому обласному телебаченні. Запровадила в своєму виші авторський курс «Практична етнологія для ділових людей», а згодом написала однойменний посібник, який здобув популярність не лише в студентів, а й у їхніх батьків, сусідів, учителів. А 2006 року Вінницький обласний центр народної творчості видав її книжку «Українські обрядові хліби: на матеріалах Поділля», куди увійшли описи 64-х видів обрядових хлібів.

«Відтоді в нашій добірці значно побільшало етнографічного матеріалу. Нові артефакти та уточнення поодинокої інформації спричинили і деякі зміни в нашому баченні сутності окремих зразків церемоніальної випічки та обрядових дій з хлібом. Тому назріла необхідність видання нової праці, яка є значно ґрунтовнішою і ширшою за попередню, — резюмує авторка. — Мені дуже хочеться представити український хліб як надбання культури, яке поряд з вишиванкою та писанкою буде ідентифікувати українців, — переконує дослідниця. — Те, що ці хліби дійшли до наших днів, це диво. Очевидно, вони збереглися через свою красу і домашню академію, яка дала можливість передавати «науку» від матері до доньки. Саме завдяки їй ми зберегли свої звичаї, а відтак і державність, бо як писав наш земляк, який став професором у Канаді, Степан Килимник: «Існують звичаї — існує мова, існує нація. Втрачені звичаї, втрачається мова, нація — не існує».

Сьогодні наше завдання не лише зберегти і примножити, а й показати світові багатство української духовної культури і її  прадавню історію. А зробити це можна через бізнес. Мрію, що рано чи пізно у Вінниці з’явиться пекарня, де можна буде проводити майстер-класи для дітей із випічки традиційного печива до календарних свят, випікати короваї і калачі до родинних свят і постачати обрядову українську випічку в різні країни світу».