Краса пам’яті

Не лише тому, що це найбільший у світі єврейський музей і найбільший у Європі критий виставковий майданчик: загальна площа 8500 кв. м, із них під експозиціями — 4500 кв. м. Справа у технологіях, які досі на такому рівні не застосовувалися в музейній справі на території колишнього СРСР, а також у принципово новій для СНД філософії експонування.

Будівля музею — пам’ятник архітектурного конструктивізму 1920-х, відомий під назвою Бахметьєвського гаража, створений геніями радянського авангарду — інженером Володимиром Шуховим та архітектором Костянтином Мельниковим. Упродовж тривалого часу тут розташовувався 3-й автобусний парк, із 2008-го по 2011 роки — Центр сучасної культури «Гараж». 2001 року будівлю передано в безвідплатне тимчасове користування Московській мар’їнорощинській єврейській громаді. Тендер на розроблення концепції музею виграла американська компанія Ralph Appelbaum Associates, яка створила безліч провідних сучасних музеїв і великих виставок.

Базовий принцип роботи компанії Аппельбаума — інтерактивність. Артефакт, оригінальний експонат, безумовно, важливий, але передусім компанія прагне спонукати відвідувача до пізнавальної гри — навчати й просвіщати, розважаючи. До речі, в роботі над проектом брали участь, зокрема, й фахівці з Києва. 

Багато про що тут не розповіси — просто не вистачить місця. Музей наповнений усілякими пристроями, які доносять інформацію до відвідувача у найбільш незвичні способи. Зупинюся на найцікавіших моментах.

Насамперед Єврейський музей у Москві — це пригода. Це перехід з одного активного, сповненого руху простору в інший. Особливості експозиції також задано архітектурою будівлі — на центральній осі розташовано кінотеатр, Центр толерантності, тематичні експозиції, Меморіал пам’яті. По обидва боки від основного залу — стенди і відділи з послідовною деталізацією подій останніх півтора століть: від появи євреїв у Російській імперії до їхнього життя в сучасній Російській Федерації. Кожну секцію організовано довкола такого собі зримого символу, який притягує до себе додаткове хмаровиння смислів.

Так, древня епоха замикається в двох колах: у спеціальному амфітеатрі демонструють 4D-фільм, присвячений сакральним сюжетам історії іудеїв, — від створення світу до руйнування Другого Храму і Розсіяння, а далі, в основному залі, на величезному інтерактивному столі відображується історія міграції народу — торкаючись певних частин карти, можна дізнатися про життя єврейських діаспор у конкретній країні.

Злам століть — кафе. Перші університети, перші соціалісти і сіоністи, початок внутрішньої емансипації і розшарування національної громади, тиха революція міських тротуарів. Слід сісти за столик, навпроти білої фігури-зліпка відомого політика, активіста, літератора, доторкнутися до книги з його ім’ям на столику, який є інтерактивним екраном. Мудрець відповість хорошою цитатою. На стіну кафе проектується історія — фото- і кінохроніка рубежу століть. А потім усе вибухає. Столики розлітаються на шматки, полум’я заливає екран. Попередній акорд майбутньої Катастрофи: погром.

Довоєнний радянський час — величезна зірка, що розпласталась на підлозі і повторена червоними лініями на стелі. З імен, що клубочаться на зірці, можна виділити одне — і прочитати детальну біографію. Різні долі, переважно трагічні, є і кати, і жертви. Червоне колесо, рухоме прагненням загальної рівності, справді зробило всіх однаково безпорадними перед репресіями.

Підхід організаторів музею, окрім інтерактивності, також включає особливу поетику музейного простору, яка схожа на чарівну казку. У руках гостей раптом з’являється магічна сила, що перевершує ентропію епох і відстаней, а слово стає об’єктом, а не лише позначенням. Тому один із кращих експонатів — анімована Тора: на розвороті книги, що світиться, праворуч проступає переклад вірша про один із днів створення світу, невидимий хор співає його на івриті, і літери оригіналу на лівій сторінці за помахом руки перетворюються на речові знаки світу: гори і дерева, риб і птахів, зірки і моря. Рівень анімації — зачаровує, на це можна дивитись і дивитись. Загалом поєднання звуку, найчастіше людського голосу, й ефектного зображення, що запам’ятовується, — безпомилковий художній прийом. Приказки та комічні сентенції на ідиш, які плавають у великому екрані і також реагують на дотик, набагато смішніше, коли озвучуються музикою цієї мови, що вросла безліччю слів у російську й українську. Найбанальніші предмети стають порталами до інших світів. Мочені яблука, квашені огірки й оселедець розступаються в бочках-інсталяціях, щоб не лише пропустити з-під апетитної поверхні чорно-білі фото єврейського містечка (композиція так і називається — «Штетл», містечко), але й шум його вулиць. Не настільки вражаючі, але зворушливі «Голоси містечка» — це посиденьки на лавці з балакучими жителями українського Тульчина, що на Вінниччині, які у всіх колоритних подробицях описують звичаї своєї вже зниклої мікроцивілізації під низку прекрасних чорно-білих фотографій. А найефектніша інсталяція післявоєнної епохи — ретельно відтворена квартира 1960—1970-х із її скромним побутом. На прозорих панелях у ній оживають, ніби вписані в інтер’єр, мешканці цих неміцних острівків радянської приватності: розповідають анекдоти, радіють посилкам від зарубіжних родичів, говорять із дітьми про школу, займаються домашніми справами.

Другій світовій війні і Голокосту відведено місце в завершенні перспективи, наприкінці центральної осі. Війна — мало не єдиний розділ, де організатори зробили поступку пізньорадянській традиції музеєбудування: крутиться всім відома кінохроніка, гримить «Вставай, страна огромная», а під величезним поліекраном, який справді створює чіткий ефект присутності, розміщено діораму з бутафорськими окопами і касками, яка немов перейшла з радянських 1970-х — надто грубий мазок, фрагмент стилістики, якої тут бути не повинно. Але прямо навпроти — Меморіал пам’яті, увійти до якого можна лише через ламану арку із зістареної, ніби обпаленої авіаційної сталі, побачити свічки і дзеркала, що примножують ці вогники, знайти одне з мільйонів у галактиці імен убитих. Хронотоп Катастрофи гранично концентрується тут — в атомному реакторі скорботи.

Хоч як парадоксально це звучить, але другий після Меморіалу полюс напруги — Центр толерантності, що зовні виглядає як стандартний високотехнологічний лекторій зі стаціонарними айпадами і великим екраном. На персональних моніторах — фільми і, головне, багатофакторні тести на тему толерантності — кількох ступенів складності, з не завжди очевидними відповідями. Завдання тут більш ніж просвітницьке, у певному значенні екзистенціальне: по суті, пропонують дізнатися про те, що ти за людина. Хоч я й отримав оцінку — «дуже толерантний», спокійніше не стало, оскільки подумав про те, скільки нинішніх росіян і українців цей тест не просто провалюють щодня у своїх повсякденних життях, а ще й роблять це з гордістю і повним відчуттям власної правоти. Який толк від чиєїсь індивідуальної терпимості?

Хоча, напевно, толк уже в тому, що такий музей існує тут і зараз. Кожному народові відміряно свою траєкторію випробувань. Нам, в Україні, є над чим плакати, чому радіти і чого соромитись. Але вести свою розмову у світовому багатоголоссі належним чином, без рутини, надриву і банальності ми ще не навчились. Ось чому Єврейський музей міг би стати для нас хорошим прикладом того, як можна представити свою історію. Лише у відкритому просторі, в діалозі і в русі думки можна буде позбутися багатьох шор і нарешті почати працювати над збереженням колективної пам’яті так, щоб вона, не стаючи тягарем для прийдешніх поколінь, залишалася постійно діючою цінністю. Ми на це заслужили.

Як це зробити — геть інакша розмова.

Фото надано прес-службою Єврейського музею та Центру толерантності

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

Виконавчий директор Єврейського музею в Москві Леонід Агрон: «Якщо говорити про толерантність, то російському суспільству ще є куди рости»

— Ваш музей побудовано на інтерактивній взаємодії з відвідувачами. Чи можна сказати, що ця технологія підходить для будь-якого музею?

— З досвіду подорожей різними країнами можу сказати, що це досить чітка тенденція. Дуже важливо передати сучасною мовою ту інформацію, яку музей хоче розповісти: за допомогою артефактів, але також і за допомогою ресурсів, доступних людині в ХХІ столітті. Перше, що згадується особисто мені — Зоологічний музей в Берліні, який побудовано на тому самому принципі: артефакти, які оживають, інтерактивні стенди, і це цікаво і для дітей, і навіть для професіоналів науки. Отже це, безумовно, може бути музей будь-якої тематики.

— Чи може техніка цілковито витіснити річ, артефакт з експозиції?

— Ми живемо у високотехнологічну епоху, і, напевно, в деяких місцях відбувається таке заміщення, однак найкраще все-таки працює розумне поєднання. Ми жодним чином не відмовляємося від матеріальних об’єктів, від документів, від витворів мистецтва.

— Тут цікаве поєднання, так би мовити, пилу століть з комп’ютером.

— Звичайно. Дуже важливо, що комп’ютери і всі подібні способи передачі інформації — фільми, інтерв’ю фахівців або очевидців — істотно оживляють експозицію. Нам показують простори й місця, де були використані ті чи інші експонати, розповідають історії, пов’язані з цими об’єктами. Одне не скасовує інше.

— Все-таки, на вашу думку, яка доля чекає на традиційного типу музей?

— Очевидно, більшість музеїв чекає модернізація. Рівень її залежатиме як від сміливості керівництва, так і від фінансування. Думаю, навіть найконсервативніші музеї додаватимуть інтерактивну складову, навіть у мінімальній кількості.

— Чи є у вас статистика відвідування музею?

— Ми запустили дослідження, і зараз більш-менш зрозуміло, що наш стандартний відвідувач — це і єврей, і нееврей, 50 на 50. Якщо говорити про вік, то переважає старше покоління, але його вже наздоганяє молодь. Цікаво, що, згідно з опитуванням, у багатьох гостей з’являється бажання прийти ще. Так ми накопичуємо постійну аудиторію, яка відвідуватиме тематичні екскурсії, — зараз їх у нас вже 7 різних видів — й на інші заходи.

— Найважливіша частина музею — Центр толерантності. Хто його відвідує?

— В основному школярі та студенти. Причому вони піднімають дуже цікаві питання за темами фільмів. Уроки проходять після сеансів і переростають в дискусії, які навіть не очікувалися. Наші співробітники можуть вести обговорення досить далеко від теми фільму.

— На ваш поглад, наскільки зараз толерантним є російське суспільство?

— Поява музею і центру викликана саме тим, що рівень толерантності в Росії зростає і проблем з цим менше, ніж, припустимо, 10 років тому. Звичайно, є ще багато гострих питань, і ми своїм малим внеском намагаємося допомогти їх вирішити. Навіть якщо людина іде від нас з незгодою або недовірою — це вже позитивний результат. Ніхто не зобов’язаний погоджуватися. Але те, що у відвідувача виникне питання щодо того або іншого факту або підходу до факту — це добре, це мотор для його особистого дослідження. А в цілому, якщо повернутися до питання про толерантність, то московському і російському суспільству ще є куди рости.

— Насамкінець — суто суб’єктивне спостереження. У вас наведено статистику еміграції євреїв з Росії, і там мільйони тих, що виїхали. Здається, країна втрачає від цього.

— (Із посмішкою). Наш музей — зокрема і про те, що єврейська історія постійно транслює ідею переміщення. Слово «галут» — вигнання — про це. Переміщення євреїв — постійний процес, який має історичний початок, але навряд чи має кінець. І з Ізраїлю люди їдуть: є велика ізраїльська громада в Москві. Цей постійний єврейський рух — те, про що багато в чому наш музей, і вся єврейська історія також. Отже, думаю, ситуація, в якій ми знаходимося зараз, — це лише точка на дуже довгому звивистому шляху, на якому знаходиться єврейський народ; однак така доля знайома будь-якому народові.