Ким бути — одвічне запитання всіх поколінь

Володимир ГОРБУЛІН, секретар Ради національної безпеки й оборони України:

— Школу я закінчив із золотою медаллю і вступив за співбесідою на фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету. Вважав, що буду займатися ядерною фізикою. Через секретність до пуття точно не знав, куди ж зрештою вступив. А мріяв взагалі про міжнародну політику й навіть готувався до МІМВ. Тому посилено займався англійською мовою, однак домашні проблеми не дозволили мені поїхати до Москви. Хоча тепер усе повернулося на круги своя. Саме політика стала моєю професією. Я впевнений, що полюбив історію завдяки Фаїні Григорівні Кутерман. Вона примушувала нас списувати датами дошку, i ці знання залишилися досі. А вчителька російської мови та літератури Зінаїда Андріївна Цигал давала читати Марину Цвєтаєву, Бориса Пастернака. Саме тоді я вперше спробував сам писати вірші.

Під час навчання в університеті для мене найскладнішим іспитом було креслення. Досі, коли сниться кошмар, то обов'язково іспит із цього предмету. Студентські роки я згадую як найкращий період свого життя! Саме тоді ми самовіддано грали в КВК, були романтиками. З однокурсниками намагаюся підтримувати стосунки, однак за браком часу в основному передзвонюємося. Саме тому, на жаль, на зустрічі в університетi мені також жодного разу не вдавалося вирватися.

Тетяна НАЗАРОВА, актриса:

— У шкільні роки я була дуже сором'язливою дівчинкою. Для багатьох стало несподіванкою моє рішення стати актрисою. До Києва приїхала з провінції. Хоча дуже бажала стати студенткою театрального вузу, сама мучилася сумнівами про невідповідність мого «я» і мрії. Довкола ходили впевнені й красиві абітурієнти — справжні артисти! Перед приймальною комісією читала монолог Медеї Евріпіда. Не можу пояснити, чому в 17 років вирішила показати трагічний матеріал. Напевно, виглядало це дещо не за віком. Таке розпалювання пристрастей. У музичному конкурсі заспівала дуже низьким голосом (майже басом) «Бери шинель, пошли домой». Старалася з усієї сили, а екзаменатори чомусь посміхалися. Згодом із подивом довідалася, що, виявляється, володію ліричним сопрано. Я боялася поглянути у списки. Стала навпроти інституту й не могла рушити з місця. Пам'ятаю, як скажено калатало серце. Довелося просити подругу піти дізнатися про результат. Вона мене буквально дотягла до дошки оголошень. Лише коли прочитала своє прізвище серед зарахованих, то повірила, що стала студенткою.

Валерія ВРУБЛЕВСЬКА, письменниця:

— Через Велику Вітчизняну війну мені довелося йти в перший клас на рік пізніше. Тоді наша сім'я жила у Вінниці, а закінчувала школу я вже в Житомирі. Не можу сказати, що з благоговінням згадую ті роки. У нас панували суворі звичаї, муштра. Вчилися в основному діти військовослужбовців. Особливої дружби між однокласниками не було. Найулюбленішими предметами у мене були російська література, історія та географія. Про те, що стану письменницею, навіть не мріяла. Хоч писала вірші. А в 12-річному віці склала поему «Декабристи». Вона закінчувалася наївними патріотичними рядками: «І николаевский редут упал под ленинское знамя». Із директрисою — ярою сталіністкою — ніяк не могла порозумітися. Вона була зла і екзальтована жінка. Застрелилася, коли дізналася, що вождь помер. Ми, діти, теж перебували в розгубленості: «Як жити далі? Що ж із нами, з країною буде?» Традиційно випускники ходили зустрічати світанок на річку Тетерів, гуляли міським бульваром. Я не пішла на шкільний бал, оскільки в 17 років вийшла заміж і на цьому шкільний час закінчився. Лише коли сину виповнилося три з половиною роки, вступила до університету на філологічний факультет. Я вважаю, що ми сподіваємося, а доля вирішує, і що має трапитися, те й станеться.