Київ стає все менше європейським містом
Проблема Києва — автомобілі. Населення міста, добробут якого по закінченню радянської епохи неухильно зростає, кинулося на автo, мов голодний кидається на їжу. Зростаюча економіка України стрімко породжує перший у країні численний середній клас, і, за різними підрахунками, кількість автомобілів, що їздять прокладеними пагорбами вулицями цього давнього міста, ледве не вдесятеро перевищує кількість автомобілів, що налічувалася 1991 року, коли розпався Радянський Союз. Загальна кількість автомобілів, за даними українського Міністерства надзвичайних ситуацій, сягнула до 2007 року 1,5 мільйонa штук — і очікується, що до 2011 року ця цифра збільшиться ще на мільйон.
Все це означає катастрофічні наслідки для життя в Києві. Вулиці, які 1991 року були практично пусті та якими ще п’ять років тому можна було вільно проїхати, тепер забиті пробками протягом майже всього робочого дня. У зв’язку з тим, що до контролю за викидами газів Україна застосовує радянський підхід, повітря у Києві загазоване так, що навіть мешканці найбільш забруднених центральних районів західних столиць не можуть собі цього уявити.
Все це є наслідком явища, названого одним київським журналом «культом автомобіля». Йдеться про неймовірний для жителів Заходу статус, що набувається власниками автомобіля в суспільстві, в якому спостерігається брак усього, що лишилoся з радянських часів. Це було великою мрією радянського громадянина — бути власником, як будь-який громадянин Західної країни, власного автомобіля — й ці мрії тепер здійснюються завдяки кредитам, які сьогодні легко можна отримати практично всюди. Тяга до володіння автомобілем буває настільки сильною, що я чув анекдоти про людей, які продавали чудові квартири, щоб роздобути гроші на купівлю автомобіля. Ще одна особливість: насправді, машини тут непотрібні, оскільки збудоване в радянську епоху київське метро працює прекрасно.
Все це досить сумно, оскільки історично Київ вважався найприємнішою з усіх столиць колишнього Радянського Союзу — він був пішохідною альтернативою Москві. У книзі «Імперія», в якій розповідається про поїздки Радянським Союзом, що розпадається, покійний польський журналіст Ришард Капусцінський (Ryszard Kapuscinski) описував Київ як «єдине велике місто колишнього Радянського Союзу, вулиці якого слугували не для того, аби діставатися додому, а для того, аби прогулюватися». Головний бульвар Києва Хрещатик, писав він, є чимось на кшталт місцевих Єлисейських полів. Він був вражений «натовпами людей» у центрі Києва, які прийшли «подихати свіжим повітрям».
П’ятнадцять років потому того міста, яке сподобалося Капусцінському, більше не існує. Прогулянки тепер можуть бути небезпечні, оскільки тротуари забиті машинами — як припаркованими, так і тими, що рухаються. Ритуал міського життя — променад — перетворився на ризиковану річ, коли пішоходам слід бути завжди насторожі й завжди треба щось обійти, ніби на забитій машинами стоянці біля якого-небудь торгового центру. Не поліпшує ситуацію і те, що українські дорожні поліцейські не зупиняють дорогих автомобілів — це може погано відобразитися на їхній кар’єрі. Якщо ви знаходитеся за кермом Hummer або Bentley (Bentley тут не така вже й рідкість), то ви можете їхати і на червоне світло, і газонами, і тротуарами.
Ситуація ускладнюється географічними особливостями Києва. Місто складається з компактного центрального ядра, яке більше підійшло б меншому містечку — наприклад, Клахомі, а не зростаючому конгломерату з населенням у п’ять мільйонів осіб. Все більша кількість киян живе за межами міста у спальних районах, що являють собою нескінченні забудови з висотних будинків, що все далі розповзаються рівниною. Оскільки в цих футуристичних районах немає офісів, то центр міста переповнений.
Наявність у Києві великої кількості широких бульварів і просторих площ — які були свідченнями досягнень комунізму в доавтомобільну епоху — також не сприяє полегшенню ситуації. Вулиці, що десять років тому були гарними, засадженими тополями бульварами, тепер стали восьмисмуговими магістралями, які, вищачи шинами та сигналячи автомобільними гудками, прокладають собі шлях через серце міста. Площа Перемоги в центрі Києва схожа на забиту лос-анджелеську дорогу. Відмінність полягає у тому, що багато машин рухається у протилежних напрямках, там більше токсичних вихлопів і всього в кількох метрах від неї живуть десятки тисяч осіб.
Місцеві мешканці (особливо ті, у кого немає власного автомобіля), тільки-но починають пристосовуватися до цих раптових змін реальності, що їх оточує, — зовсім як ті, хто вижив після найсильнішої повені. Їхні європейські сусіди почали боротися з антисоціальними наслідками використання автомобілів у містах і забороняти або обмежувати їхнє використання, рухаючись центром міста на таксі. Однак Україна, незважаючи на натхненну риторику деяких її політиків, що дивляться на Захід, — не Європа. Для культури мачизму, в якій споживання займає видну позицію, ідея пересадки людей на велосипеди, як це роблять амстердамські бюргери, неприйнятна.
Трохи менше неприйнятна ідея, згідно з якою новоявлені багатії мають користуватися громадським транспортом, як це роблять багаті європейці. Що до міського планування, то в культурі, де процвітає корупція, не функціонує правосуддя, і здійснюються політичні вбивства, навряд чи будуть прийняті рішення, які враховують необхідність охорони навколишнього середовища.
В усьому цьому є геополітична іронія: Україна, бідна та слабка країна, яка не має своєї нафти, віддає себе автомобільній культурі, що базується на нафті, — і відбувається це в ту мить, коли ця культура вже вичерпує себе. Світова вечірка, присвячена дешевій нафті, добігає кінця, а Україні лише близько півночі вдалося прорватися до заповненого використаним сміттям вестибулю.
І навіть якщо Україна і зможе вижити в умовах, коли нафта на світових ринках коштуватиме по 100 доларів США за барель, вона має потенційно серйознішу проблему: вся отримувана нею нафта надходить із Росії або через Росію, агресивну державу, керівництво якої не може дивитися, як її колишні васали впираються в своїх ілюзіях незалежності. І тому щоразу, коли патріотично настроєний українець гордо заправляє свою новеньку Toyota Prado, він ще сильніше підштовхує свою вразливу країну в руки «Великого сусіда». У цьому полягає ще одна похмура історична насмішка над Україною: прийняття нею західної автомобільної культури може в один прекрасний день зробити її цілковито залежною від Росії — і розлучити з Заходом.
